Спалах, стр. 11

— Що ви мені байки вповідаєте? — відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.

Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, в якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.

Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.

Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натис на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними услід в густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.

«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.

Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.

На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами… На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивем кобзу через плече і на той бік перелізлем».

— Гов! — скрикнув дідок. — То ви таки справді кобзу свою знайшли?

— А ви як гадали?

— А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

— На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

— А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

— Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставем.

— Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику писати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: „А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…“»

КІТ АБЕЛЬ

— Його звати Абель! — І вона чарівно засміялася. — Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

— Так-так…

Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.

— Але… але я не маю де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.

— Пусте, — мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. — Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?

Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати.

Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.

І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…

— Маєте рацію, — засміялась вона, мовби вгадавши його думки.

— В чому? — стрепенувся пан Луцик.

Вона не відповідала, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:

— Скажіть, а де я вас…

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив, проте не боронився.

Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев’я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.

— Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова… Ах, я ніколи не забуду ваших концертів… Ваша музика — це… це… Словом, чудово!

Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й добродушна. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав — йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам’ятати і кликала Мацьком.

Кіт цілими днями вилежувався у хаті, на вулицю вперто не з’являвся і хоча частенько всідався на вікні, але знайомство з іншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й інтригувало усіх кішок, які в інтересі піклування про породистість майбутніх поколінь, навперебій намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодної розпусти нема, а тільки високі ідеали і, якщо він патріот, до того ж перської породи… Та, переконавшись у марності цих заходів, відходили з незадоволеними мінами.

Пан Луцик ніколи не кохався в котах, йому й на гадку ніколи не спадало заводити в хаті це сотворіння, та коли Абель з’явився у його покої, то здалося, що без нього й обійтися не може. Раніше, скажімо, ніколи не відчував такої потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постійно, причому навіть у такій формі: «Ну, що, котику, займемось новою симфонією? Зараз подивимось, якого шедевра мені підсунули… Хоча які у наш час можуть бути шедеври?» Фактично виходило, ніби радиться із котом. Згодом помітив, що Абель ніколи не зводить з нього очей, постійно за ним слідкує. Це зворушувало — така відданість! Відповідаючи взаємністю, пан Луцик звіряв за котом кожен свій крок. Небавом усі його вчинки стали наче наслідком Абелевих рішень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи іншу справу, невідома сила повертала його очі до кота і змушувала шукати там відповіді. Й коли кіт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильності своїх намірів.