Мальва Ланда, стр. 92

— Жодної живої істоти, крім упирів.

— О-о! Ну, це теж не дурничка. Мені, скажімо, не доводилося ще душити упиря.

— Стривай, але ж щойно ти збирався задушити мене. Як же це пов'язати з тим усім, що було досі говорено?

— А-а, — відмахнувся Вбивця. — Я тільки пожартував. Я б тебе і не зумів задушити. Глянь, який ти грубас. Пальці на шиї не зійдуться… Просто йшов я собі, чую — запах цитрини. Ну, й вирішив трішечки розім'ятися. Тільки щоб підняти настрій. Зрештою, повинен я на комусь тренуватися. Пробував тут русалок душити, а вони слизькі такі — жах. Неможливо втримати в руках…

Бумблякевич принюхався, але жодного запаху цитрини не відчув.

— А я кажу — запах цитрини! — наполягав чоловік. — Щоби ти знав, що я запах цитрини чую, як пес ковбасу. Спеціально займався цілий рік, вдосконалюючи свій талант. І тому кажу тобі: в тебе десь є шкуринка цитрини.

— Звідки? Ось глянь — вивертаю всі кишені. Нема.

— Тоді глянь у чоботи.

Бумблякевич слухняно визувся і — о диво! — в лівому чоботі знайшлася тоненька висушена шкуринка. Та найдивнішим було те, що він, скільки до неї не принюхувався, не зумів вловити жодного запаху.

— Ага, бачиш! — тішився Цитриновий Вбивця. — Я можу навіть у цирку виступати… А-а, до речі, як тебе звати?

— Прізвище моє не таке гучне, як твоє — Бумблякевич.

— Якщо ти напишеш про мене книжку, то й твоє стане гучним.

Бумблякевич визнав за ним рацію і перегорнув ще одну картку в альбомі.

— Цікаво… Люди перестали вживати й купувати цитрини, а вбивства продовжувалися. Як тобі це вдавалося?

— Дуже просто. Одну я задушив, бо її сукня була розмальована цитринами, другу — бо мала на шиї родиму цятку, що за формою нагадувала цитрину і була цитринової барви, третю — бо тримала книжку «Пригоди Цибуліно», де на обкладинці було намальовано синьйора Цитрона, четверту — бо мала на волоссі брошку у вигляді цитрини, п'яту — бо називалася Цита, шосту — просто, щоб не стратити кваліфікації, хоч при ній не було нічого цитринового.

— О, то ти все ж таки відступив від свого принципу?

— У тому-то й справа, що ні! — переможно засміявся Цитриновий Вбивця. — Слава моя на ту пору була вже такою гучною, що я зрозумів — кого б я не вбив, однаково буде доведено, що жертва тісно пов'язана з цитриною. В однієї кімната цитринової барви, в іншої чоловік грузин — ну, і так далі. Пізніше я душив уже без жодної системи, але цю систему продовжувала вдосконалювати громадська опінія [107]. Єдине, чого мені ніколи не могли закинути, то це націоналізму. Навіть буржуазного. Бо душив я з натхненням що росіянок, що єврейок, що полячок, а що наших рідних зозульок. Усі вони кувікали однаковісінько. Пам'ятаю, одного разу душив я циганку, що саме поцупила цитрину в кобіти, до якої я якраз і збирався підкрастися. Отже, душу її а вона як зачне мене лоскотати. А я лоскоток страх як боюся! І в сміх! Вона й драла… Так що циганки мені не вдалося задушити… Партійність теж для мене нічого не важила. До деякої пори. Але після того, коли я зрозумів, що партія завела нас у сліпу вулицю, то комуністок почав душити на півгодини довше.

Перегорнувши ще кілька карток, Бумблякевич побачив сенсаційне фото: Цитриновий Вбивця за роботою! Досі траплялися світлини самих лише офір, або місця вбивства, а тут він просто перед камерою душить якусь панночку.

— Як це тобі вдалося? — спитав голосом, повним подиву.

— Ну, як… попросив якогось фертика зазнимкувати мене моїм фотоапаратом. Він подумав, що це я вигадав таку забаву, і радо згодився. Коли зрозумів, що влип, було вже пізно.

Бумблякевич склав альбом, погладив долонею палітурку й сказав:

— Колись це коштуватиме маєток. Бережи його…

— Ну от, я оповів тобі про себе геть усе. Тепер розкажи мені, що на сміттярці робиш ти, Бумблику… Не проти, що я тебе називатиму Бумбликом? Мене можеш кликати Цитроном.

— Якщо тобі так зручніше, — стенув плечима Бумблякевич.

Цитрон з увагою вислухав історію мандрів Бумблякевича, а в кінці аж прицмокнув:

— Ну ти й даєш! А тепер що?

— Спробую розшукати княжий палац, адже мене чекає робота княжого історика. А ще дуже хочу зустріти Купчаківен і Мальву Ланду. Не може бути, щоб я їх не знайшов.

— А як знайдеш нарешті ту свою Мальву?

— Залишусь там.

— Розумієш, ця історія все одно не буде мати закінчення. Я пропоную інакше. Ти її знаходиш, а я її душу! Га? Сила!

Цитрон аж зірвався на ноги і продемонстрував цей акт у повітрі, під час якого в Бумблякевича чогось полізли очі з орбіт і вивалився язик. Відразу було видно майстра своєї справи.

Коли Цитрон заспокоївся, Бумблякевич спитав:

— Чи ти не знаєш часом, як зорієнтуватися в цьому лябіринті? Я вже блукаю бозна-скільки і кінця-краю йому не бачу.

— А скільки ти вже проблукав?

— Це другий день.

— Тю-у-у! — аж зайшовся сміхом Цитрон. — Та це, вважай, те саме, що зовсім не блукав. Вважай, що ти просто прогулювався. Я блукаю тут уже майже місяць. І нічого. Настрій бойовий.

Бумблякевич відчув, як до горла підкотився клубок і розпач розкинув свої мацаки, мов сіті.

— Та ти не переживай, — спробував його заспокоїти Цитрон. — Ще не все втрачено. Вдвох ми виберемося хутчіш… Ага, між іншим, ти голодний?

Бумблякевич сумно кивнув. Цитрон вийняв з кишені кусень печені, але Бумблякевич подивився з осторогою і спитав:

— Що це за м'ясо?

— Я вполював порося. — А коли Бумблякевич з апетитом доїв свій кусень, Цитрон похитав головою: — Ди-ивне це було порося…

— Що-о-о?! — вирячив очі Бумблякевич.

— Все покрите шерстю… І писок гострий та зубастий, як…

— Як у щура? — мало не зомлів Бумблякевич. Цитрон подивився на нього осудливо і промовив:

— Що ти собі гадаєш? Що я — Цитриновий Вбивця — жеру щурів? Це було порося. Але дивне. От і все, що я можу сказати.

Бумблякевич вирішив за краще заспокоїтися й облишити цю тему. На сміттярці повно чудернацьких істот і хто знає, що саме вполював його новий товариш.

НОВА КОМПАНІЯ

— Ну й парня! — зітхнув Цитрон, коли вони пройшлися кількома вулицями лябіринту.

— Ой, не кажи, — погодився Бумблякевич. — Я ось-ось розтану і попливу.

Зненацька вони почули голосне торохтіння, а за хвилю з провулку вигулькнув візок на чотирьох великих колесах, у якому дрімав дідок з настовбурченими, наче мітли, вусами. За візком об'явилася огрядна жінка в дуже вже строкатій сукні, мабуть, пошитій з різних клаптів.

— О! — радісно вигукнула вона. — Нарешті ми зустріли когось живого. Як ся маєте?

— Краще не буває, — відказав Цитрон. — Куди чимчикуєте?

— Куди-будь, аби-но лише видобутися з цієї клятої сміттярки.

— А це кого везете?

— Це — мій чоловік, — відказала жінка і попестила рукою дідову голову.

— Такий старий? — здивувався Бумблякевич.

— Любов сліпа, — зітхнула жінка. — Він старий, але дасть фору будь-якому жевжикові. Корінь у нього сухий, і щоб я згецкалася до сьомого поту, а він, мов той гвардієць, тримає багнета догори. Е-е, та що там казати — нема тепер таких жирунів.

— Ага, то ви самі по ньому товчетеся, а не він по вас, так? — спитав Цитрон.

— Eгe ж. Його діло лежати. Моє — стрибати.

— Нівроку ж йому дістається… Ви кобіта соковита, гепу маєте, як трактор — недарма він, бідачка, вже й ходити не годен.

— Щоб ви знали, то він ходить незгірше за вас. Але я волію його возити, бо так мені на душі спокійніше. Такий скарб треба берегти.

Дідусь стріпнув головою і сказав:

— У мене й зараз такий стояк, що можна на нього хоч би й відро з водою повісити, — і знову закуняв.

— Прекрасно! Коли нам буде непереливки, то ми завше зможемо виступати в цирку. Щоб ви знали — я є Цитриновий Вбивця.

— Ой! — аж підскочила жінка. — Той самий? А я вже собі думала, що ніколи вас не вдасться здибати. Хтіла вам від душі подякувати за те, що задушили-сьте мою братову. О, то була нендза [108] вафліємська! Шкода лише, що я не нагодилася на те. Між іншим, маємо багато спільного — я так само не терплю цитрин!