Мальва Ланда, стр. 78

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

— Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

— Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

— Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею — це прогулянка, повна втіх і радощів? Я цього непевен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружено, кинути жінку отак ні сіло ні впало напризволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

— Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

— Що… що се має означати? — пробелькотіла вона. — Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

— Перепрошую! — обурилася Емілія. — Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви — ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

— Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

— Що?! То се я — мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я — мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

— Ага! — спалахнула Олюня. — То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунглі.

— Ну, тепер ти переконалась? — спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. — Хіба може людина так вар'ювати на деревах?

— Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

— От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

— Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка пора, а ти ще не обідав.

— Ай справді… Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

— Хочу тобі сказати, що маємо гостей, — промовила Олюня, коли вони вже виходили з оранжереї.

— Гостей? — серце пана Ціммермана стривожено тьохнуло.

— Зі Львова. Щойно прибули.

— Як то зі Львова? — він ураз втратив будь-яке бажання повертатися туди.

— Що це тебе так здивувало? Ти, мабуть, дуже втішився, правда? Адже вони мусять знати тебе. Весь вищий світ знається між собою. Ах, я палаю бажанням почути про всі новини за останній час. У нас так рідко хто-небудь буває.

ГОДИНА МЕРТВИХ

Як передати це відчуття, коли ти покидаєш казкову спекотну Африку і вертаєш у звичне для себе літо, та ще й у пору, коли сонце заходить за верхів'я дерев і в повітрі вчувається запах вечірньої трави і вечірньої води? Спочатку тіло охоплює зимнота, і хочеться щодуху чимось накритися або забитися в якусь шпаринку й зігріти себе подихом, але, на щастя, це відчуття хутко минає, а на зміну йому приходить інше, те, що з'являється вранці, коли випірнаєш зі сну і розплющуєш очі, і коли так прагнеться одного — знову повернутися в сон…

В саду біля будинку вони побачили накривані столи, а за ними чималий гурт гостей. Жінки мали на собі сукні віденського фасону з золоченими ґудзиками на оказах, а їхні високі охайні фризури височіли, наче сторожові вежі, увінчані осяйними сузір'ями брошок. Чоловіки у чорних фраках, у накрохмалених сорочках, що випиналися на грудях панциром, були чисто виголені з підстриженими настовбурченими вусами. На столі красувалися курячі фрикасе, теляча душенина, бараняча печеня, стаброві кармонадлі, а ще різноманітна яринова мізерія зі сметаною і жовтцем, зеленець огірковий, смажені мнюхи з журавлиною та велика таця з накладанцями [101]. По краях стояли на варті пляшки з горілкою та вином. У подовгастому полумиску від кожного поштовху стола драглисто тремтіла жовта струдля, на її прозорій і гладюсенькій поверхні було виведено «Вітаємо пана Ліндера»:

— Панове! — пролунав голос пана комісара. — Ось і наші діти! Хочу вам зарекомендувати мого зятя пана Ціммермана, котрий від нинішнього дня обійняв посаду директора в'язниці. А се моя донька Олюня, дуже соромлива істота. Прошу, прошу, вітайте, сідайте біля нас.

З місця зірвався пан Фляк і посадив молодих. Пан Ціммерман ковзнув поглядом по присутніх і, не помітивши жодного знайомого обличчя, зупинив очі на господареві.

— Я розумію, для вас це сюрприз. Та й для мене теж. Не планував 'єм жадної гостини. Але от, уявіть собі, просто зі Львова до мене завітали мої великі друзі, люди, яким я завдячую кожним своїм просуванням по службі, люди, які роблять усе можливе, аби пан цісар ніколи не зневірився у відданості свого найвірнішого послужника, охоронця кресів.

Тільки тепер пан Ціммерман ще раз пробігся очима по гостях і відчув, що волосся йому починає ворухатися. За столами сиділи не живі люди, а мерці. Сиділи непорушно з застиглими очима і вустами. Бліді холодні обличчя зберігали ту останню рису, яку накладала їм смерть на прощання. Але, здавалося, тільки йому одному відкрилася ця страшна істина, тоді як усі інші — подружжя Ліндерів і Фляків, та й сама Олюня — поводили себе цілком природньо, без тіні занепокоєння або остраху. Пан Ліндер дружньо плескав когось по ремені, пані Ліндерова довірливо нашіптувала якійсь мерчині на вушко, пан Фляк підсипав у тарілки зеленець і припрошував їсти, а пані Флякова розглядала сукню своєї сусідки і прицмокувала від заздрощів. Ба, навіть, Олюня защебетала до кучерявого кавалера з важким золотим ланцюжком від дзиґарка на грудях.

— Ах, ви не повірите, яке щастя знову вас бачити! — лопотіла вона, почервонівши. — Ми тут на провінції безнадійно відстали від усього європейського! Ви були у Відні? О, Пратер! Я бачила його в журналах! Як би я хотіла хоч на день проїхатися в авті Пратером! Відвідати оперу. Там знову ставлять Гаусґоферову «Лідію»? Яка розкіш! Та-там, та-там, та-та-ам, та-та-ам… О, я вмираю за Гаусґофером! Проте і ми тут не так щоб зовсім засниділи, щось і нам відомо. А якого нового романа написала пані Ільза Брунінґен? Як — знову про сім'ю Трахтенберґів? Але ж це ціла саґа! Боже мій, не вірю, що молодого Орланда застрелили! От не вірю і все. Крайте мене, ріжте мене, запікайте мене в печерицях — не повірю. Як можна? Адже се герой твору! Хіба можна героїв убивати? А ще мене дуже цікавить, чи Віра вийде заміж за графа. Пам'ятаєте, я вас прохала привезти мені щось новеньке пана. Штольценберґманштайнґера? Як — привезли? Ой, яка ж я вам вдячна. Я — в боргу. Звичайно, цьомка, як завше. Ах, які ж ви милі! Уявляєш, — смикнула за рукав чоловіка, — пан Урбанович привіз мені найновіші романи мого улюбленого Штольценберґманштайнґера! Я в захваті! Ах, я ж тебе ще не познайомила. Прошу ласкаво: пан Ціммерман — пан Урбанович, львівська ливарня дзвонів «Урбанович і гурт». Чув? О, чудово! Та й ви, пане Урбанович, мали б чути про бровар мого чоловіка: «Пиво пана Ціммермана пийте звечора до рана».

Пан Фляк раптом затяг: