Мальва Ланда, стр. 58

Цибулька швидко спакував невеличку торбину, прощальний поглядом окинув рідне помешкання і рушив за капітаном. Дорогою спробував вияснити, кому належить жіноче тіло, яке тепер стало його власністю, але капітан відмовчувався.

Їхали вони автом вгору по Личаківській. Цибулька сидів збоку від капітана, притримуючи руками сукню, щоб не надто високо оголювала ноги, але сукня не слухалася і круті стегна хоч-не-хоч, а кидалися в очі чекістові. Що ж, подумав Цибулька, до цього слід звикати. І раптом спало йому на гадку: а що як спокусити капітана і такою ціною позбутися його? Невже таке пишне тіло цього не вартує?

Цибулька розслабився і відпустив сукню. Стегна заголилися так, що капітан уже не міг не реагувати на них. Раз по раз кидав оком, а коли Цибулька закинув ліву ногу на праву, чекіст ледве зумів вирівняти кермо.

— Ви ці штучки киньте, ми виконуємо державної ваги завдання. А ви своїми ляжками відволікаєте мене.

Дорога вела попри ліс.

— А чому б нам не спинитися? — кокетливо запропонував Цибулька. — Так приємно погуляти в лісі…

Гальма завищали, авто спинилось, а на Цибульку глянули грізні очі капітана Тягны-Рядно.

— В чому справа? Ви хочете мені віддатись?

— Хо… хо… хочу… — проплямкав Цибулька і відчув, як у нього починають самі собою труситися і розхилятися ноги.

— Отже, так, — металевий голосом проказав капітан. — Затямте собі раз і назавше. Чекісти трупів не взувають. Це принципово.

Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.

Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені — трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягны-Рядна.

Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний объект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.

— Що це таке? — сполохався Цибулька. — Куди ви мене завезли?

— Спокійно, — відрізав капітан. — Прошу виходити. Приїхали.

Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.

— Отак ми й прибули в С, — закінчила розповідь Лютеція.

— На гвинтокрилі? — спитав Бумблякевич.

— Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.

— І він жодного разу не заявився?

— Ні.

Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.

— Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?

— Тут, у цьому будинку.

— Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?

— Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина — можна вибратися.

— Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене проводирі. Три сестри — карлиці. Знаєте їх?

— Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.

— Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.

— Вже світає.

— Тоді нам пора.

Пролунав скрадливий стукіт у двері.

— Хто б це міг бути? — здивувалась Лютеція. — Скільки тут живу, ще ніхто до мене не приходив.

— Може, це сестри-карлиці за нами прийшли. Щоб ми не проспали, хе-хе…

Настрій у Бумблякевича був бойовий і, поки Лютеція пішла відчиняти, перехилив собі просто з карафки порядний ковток вина. Потім підійшов до дзеркала, поплював на пальці і пригладив ріденькі кучері над вухами.

Лютеція не з'являлася. Певно шепочеться з гостем у сінях. А раптом це той капітан? Бумблякевич підкрався до дверей. У сінях панували темрява і тиша. Двері з сіней на двір були прохилені й Бумблякевич обережно висунув голову.

Тієї ж миті світ у його очах погас: важкий удар по голові звалив його на підлогу.

ПАН ЛІНДЕР ВІТАЄ ГОСТЯ

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м'ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко постогнувало…

Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, переставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і випускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг [88], засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку…

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола — намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в'язах, але й не болить. А це дуже важливо для самопочуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю.

Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте заплутавшись у зелених однаковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вливалося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія — усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки — весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п'яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім прихилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

— Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. — І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопилась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. — Певно-сьте здалека приїхали?

— Зі Львова.

— О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

— Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

— Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби [89] пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався [90].

— Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, — гукнула нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох молодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з дика та заливати пивом.