Мальва Ланда, стр. 28
— Але ж ви не читали!
— Ні. Але твердо знаю, що все, написане на злобу дня чи присвячене оспівуванню якоїсь персони — пса варте. Вас порятовано було не для цього, а щоб ви подарували нашій літературі шедевр. Де ваш шедевр? Я вас питаю!
У Транквіліона на очах заблищали сльози. Він підійшов до шафки, витяг плящину якоїсь зеленої настоянки і, хлюпнувши її тремтячими руками в келих, одним духом випив.
— Ви не розумієте, як я мучусь… — він перехилив ще одного келишка, цокочучи зубами по склу. — Справа в тому… справа в тому… що я не можу більше нічого путнього створити… Я почуваюся порожньою бляшанкою… всередині тільки пустота… Я можу торохтіти… це все, на що я спроможний… Гадаєте, я не розумію, чого я насправді вартую? Але де гарантія, що якби врятовано було когось іншого, то й з ним після всіх переживань не сталось би те саме? Я працюю як віл, ні дня без рядка…
Бумблякевичу стало шкода його. Він узяв плящину і налив собі. Настоянка виявилася солодкаво-гіркою і мимоволі викривила вуста.
— Ще це таке?
— Абсент, — враз ожив Пупс. — Полинова настоянка. Абсент — напій богеми. Знаєте картину Пікассо «Любителька абсенту»?
— Та синюшна і худа шкапа, яка на ній зображена, ніколи не викликала в мені бажання спробувати абсенту.
— Це єдине джерело мого натхнення. Я вже перепробував усе. Нюхав зогнилі яблука, як Фрідріх Шіллер, тримав ноги в гарячій воді, як Дені Дідро, випивав бутель вина, як Віктор Забіла, ковтав живу муху, як Остап Рудиковський, прив'язував до голови крижану брилу, як Митрофан Александрович! Я пускав собі кров, як Апулей, заливав воском вуха, як Антін Дикий! І тільки абсент мене воскресив, я відчув бадьорість духу. Я сам готую цю настоянку…
— Ви знаєте, мені раптом спало на думку, що ви мене розіграли, — перебив його Бумблякевич. — І то розіграли досить дотепно.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що ви не той, за кого себе видаєте. Я думаю, під час того порятунку приреченого до розстрілу сталася помилка. Така акція не могла відбутися без підкупу конвоїрів. А ті наплутали. Після кількох років допитів, етапів і ув'язнення на Соловках, ніхто вже не був схожим на себе. Зграя примар, що хиталися від вітру. Уявімо, що це відбувалося так. До вашого бараку зайшов конвоїр і викрикнув: «Хто на букву „Й“? Виходь!» І тоді хтось, хто і близько не був на букву «Й», відказав: «Я». Просто той, хто був справді на букву «Й», знаходився у сусідньому бараку. Чому відгукнувся хтось інший? Адже це могло означати й виклик на розстріл. Хоча я так не думаю. Ви ж самі сказали, що це сталося 27 жовтня. Тобто — першого ж дня. Ще нікого не почали розстрілювати, в'язні знали, що їх чекає вища міра покарання, але не знали коли. Тому він і відгукнувся, побачивши, що викликають не групами, а поодинці. Таким чином, замість генія врятували графомана, який відтоді мусить жити життям генія. Він мусить якось виправдати своє існування і множить, множить гори непотребу.
— Це маячня! — Транквіліон впав у крісло і, шморгаючи носом, перехилив плящину просто з горла. — Як ви можете? Я стільки пережив! Врешті-решт я упорядкував оці незліченні скарби! За це одне тільки я заслужив шани і слави!
— І все ж бо склалося так зручно. Єдина людина, яка знала, ким ви є насправді, загинула. Хвилева клямра!
— Хто вам розповів? Це жахливий наклеп! Я князя обожнював! Не смійте мене ганьбити! Гадаєте, ви б у таку мить не втратили голови? Я ж не знав… не знав, що антена потрапила на русалку! Це тільки пізніше виявилося. Зрештою, можете самі переконатися, чи вдасться вам зі ста штриків дротом у сміття бодай раз попасти в русалку!
— А як стосовно сто першого разу?
Бумблякевич зміряв переможним поглядом нещасного поета і покинув книгозбірню.
БЕНКЕТ
Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі — до зали.
— Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.
Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.
Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя — геть усі, які були, — обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.
— Браво! Віват! Слава героям! Честь!
— Бумблякевичу — гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!
Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково — довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.
— Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.
Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.
— Панове, — сказав князь. — Перед вами найкращий мисливець краю — пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.
— Тішуся, що маємо таких героїв, — сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.
— Генерал Галаган.
— Пане Бумблякевич, — мовив генерал, — ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.
— Генерал Голубович.
— Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.
— Генерал Купчак.
— Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.
— А це панни Купчаківни — Мотря і Хівря.
Обидві генералові доньки були кавказької породи — чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум'я невтоленної жаги.
— Пане Бумблякевич, — сказала Мотря, — будемо втішені вітати вас у себе вдома.
— Пане Бумблякевич, — сказала Хівря, — в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.
На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.
— Пане Бумблякевич, — озвався генерал Галаган. — Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.
— І не один. Але то все переважно химери.
— Маєте рацію. Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.
— О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, — заперечив князь. — Нехай вибирає короля народ.
— Це зайва демократія, — сказав генерал Голубович. — На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати — сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.
— То ви за справжню, а не фіктивну монархію? — спитав Бумблякевич. — Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.
— Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками — це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!
— Тоді інші нації будуть нас боятися, — мовив генерал Купчак.
— А ви хочете, аби вони нас любили? — відрізав Голубович. — Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи — в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?