Живий звук, стр. 24

— Вам скажу прямо: за останні дні дещо сталося. Різні люди телефонують. Тому Наталка передала свою трубку друзям, а ми вже координуємо. Добре, Ігоре, до вечора.

Зафіксувавши номер у пам’яті свого телефону, я повернувся до свого закапелка.

Конспірація, паролі, явки — усе це ставало чим далі, тим цікавішим.

10. Слоник

Заплативши при вході, я спустився вниз із виглядом завсідника. Хоча у клубі «Слон» я був уперше в житті, і цю обставину важко приховати від тутешніх церберів. Охоронець зміряв мою коротку, дещо старомодну шкіряну куртку, куплений сьогодні вдень джинсовий блайзер із зігнутим по боках козирком та неголену пику з відвертою підозрілістю. Стоячи під поглядом хлопця, мінімум на десять років молодшого за себе, я несподівано відчув, що можу не пройти їхній фейс-контроль. Та нічого, зі спеціального віконечка взяли фіолетову купюру з портретом академіка Грушевського, вартовий мовчки кивнув, дозволяючи прохід, і я поринув у цей розважальний заклад, відчуваючи на потилиці його погляд.

Збігаючи сходами, я так і не зрозумів, на якому рівні знаходиться клуб: «мінус перший» чи «мінус другий» поверхи. Швидше за все, ні вашим, ні нашим — приблизно «мінус півтора». Униз вело рівно вісімнадцять сходинок, спуск виявився доволі крутим, а самі сходинки — дещо зависокими. Не позаздриш пересічному п’яному, який захоче спуститися, а ще гірше — піднятися.

По дорозі я розминувся з двома невеличкими гуртами. Спочатку, притиснувшись до стіни, пропустив трійцю дівчаток років вісімнадцяти, одна з яких голосно кричала: «Тут галімо!», а її подруги в унісон відповідали: «Зараз кругом галімо, краще вже на місці сидіти!» Потім мене самого пропустили двоє мовчазних хлопців. Один, не зважаючи на напівтемряву, не знімав з носа чорних окулярів з круглими скельцями. Другий, з прилизаним волоссям, тихенько сказав мені:

— Гав-в-в…

Зупинившись на мить, я подивився на нього. Схиливши голову набік, прилизаний розтулив рота, висунув кінчик язика, проколотого невеличкою дерев’яною скабкою, облизнув губи і заховав, зробивши вигляд, ніби ковтає його. Не придумавши нічого кращого, я знизав плечима і покрутив пальцем біля скроні.

— Га-в-в-в… — повторив прилизаний.

Я рушив далі, назустріч монотонному r&b. Усупереч моїм уявленням про подібні клуби, музика тут звучала хоч і не надто тихо, та все ж таки не била по вухах. Якщо в залі розмовляти, її не доведеться перекрикувати, але за сусіднім столиком тебе навряд чи почують. Між іншим, столиків тут виявилося не так уже й багато. При тьмяному світлі, яке хоч і мінялося час від часу з червоного на зелене, все ж таки не блимало так часто, аби від цього блимання втомлювалися очі. Мабуть, «Слон» був одним із тих клубів, де є власний стиль, який при всьому не дратує відвідувачів своєю нав’язливістю.

Усередині приміщення складалося із зали та круглої барної стійки, довкола якої переважно і кучкувався народ. Біля бару вільних місць майже не виявилося. Зате вільних столиків, розставлених довкола розмальованих графіті цегляних стін, вистачало. Один куток займало невеличке, так само напівкругле підвищення, що, очевидно, правило тут за сцену. Сцена була порожньою. Співають тут чи вона служить робочим місцем для діджея, я поняття не мав. Хоча диск-жокеї навряд чи тут працюють: на півколі сцени не стояло жодного обладнання. Правда, коли очі звикли до місцевого освітлення, я все ж помітив біля стіни мікрофонну стійку. Значить, час від часу тут щось таки відбувається. Такі заклади без масовиків-затійників навряд чи обходяться.

А ось у тому, що тут танцюють, я не сумнівався. Там же, поряд зі сценою, був спеціальний дансинг. Квадратики на підлозі світилися холодною блакиттю. Або сьогодні не танцювальний день, або танці почнуться пізніше, після одинадцятої.

Приїхавши машиною, я все одно вважав за потрібне випити тут хоча б півпінти пива. Я своїм дещо поважним виглядом і без того привертаю увагу молодих завсідників. Для більшого ефекту не вистачало тільки замовити бармену мінеральну воду з льодом та лимоном. Помітивши, як парочка хлопців звільнила місце біля стійки і пішла до виходу, я швиденько вмостився там. З цієї позиції вхід погано проглядався, та й мене звідти помітно не буде. Однак вирішивши, що Наталю Зиму чи на крайній випадок когось із її зашифрованих знайомих я все одно не пропущу, я розслабився, зняв блайзер, поклав його на стійку та пригладив волосся.

Одразу намалювався бармен.

— Добрий вечір, — привітався я.

— Угу, — кивнув той. — Що?

— Тобто — замовляти? — бармен кивнув. — «Стелла Артуа», темне.

— З темного — тільки «Гіннесс», — байдуже відповів той.

— Значить, «Гіннесс», — легко погодився я.

Бармен відійшов, повернувся, поклав переді мною цупке картонне кружальце з написом «The Slon», на нього примостив півлітрову високу гальбу з таким же написом, хвацько відкоркував пиво і, високо піднявши руку над склянкою, почав наливати напій, домагаючись тонкої цівочки. Шапка піни внаслідок його маніпуляцій акуратно зрівнялася з краями склянки.

Задоволений демонстрацією своєї незворушної майстерності, бармен забув за мене, перемкнувшись на іншого клієнта.

Ковтнувши пива, я почав чекати, роззираючись довкола.

Нічого цікавого для себе не побачив. Неформально вдягнені молоді люди обох статей поки що поводили себе тихо, досить пристойно, особливо нарваних серед відвідувачів я не побачив. Під музику пританцьовували лише четверо барменів — двоє хлопців і двоє дівчат. Кожен обслуговував свій край стійки, проте я помітив певну закономірність — через кожних десять-п’ятнадцять хвилин вони проводили рокіровку, міняючись місцями в абсолютно, на мій погляд, довільному, проте напевне відомому і наперед розробленому їм порядку. Так, місце нелюб’язного парубка, який щойно обслужив мене, зайняла миловидна руда дівчина. Крутнувшись довкола своєї осі і зробивши під звуки r&b щось подібне до балетного па, вона поцікавилася в мене:

— Як, порядок?

— Нормально, — відповів я, салютуючи їй надпитою склянкою.

Цілком задовольнившись відповіддю, вона, зробивши ще одне па, підхопила кавову чашечку і заходилася цідити каву з автомата хлопцеві поруч мене. Коли її місце зайняла інша дівчина, негритянка з кісками-дредами, я вирішив передзвонити на телефон Зими — вона затримувалася.

Покриття в залі не виявилося. Гмикнувши, я залишив гальбу на стійці, жестом давши чорношкірій барменці зрозуміти, що ненадовго відлучуся, і піднявся на поверхню. Біля вартових стільниковий зв’язок працював добре, але абонент, номер якого я набрав, не міг прийняти мій дзвінок. Наперед знаючи результат, спробував ще кілька разів.

Глухо.

Постоявши без діла ще якусь хвилинку, я повернувся, аби йти назад. Телефон у кишені пискнув, прийнявши повідомлення. Витягнув трубку, глянув на монітор. Лише одне речення:

Партизани прямо. Козаки-розбійники. Номер, з якого відправили повідомлення, нічого мені не говорив. Кілька маніпуляцій з кнопками, і ось я вже дзвоню своєму аноніму. У трубці загуло, та після третього сигналу дзвінок скинули. Спробував ще раз. Тепер анонім вимкнув телефон узагалі. Значить, у мене тепер є два мобільних номери, за якими ніхто вперто не хоче відповідати.

Вийшовши з клубу, я роззирнувся. Вони хочуть гратися за власними правилами? Нехай. Я можу запропонувати свої, просто розвернувшись та поїхавши геть. Ось тільки чи треба так чинити в світлі останніх подій? Як не крути, зацікавлена особа тут я, і може так статися, що більше в мене не буде можливості знайти контакт ні з Наталкою Зимою, ні з кимось із її довірених осіб, взагалі — з ким-небудь, хто може додати до мого пазлу черговий шматочок.

Хоча доросла притомна людина, якою я себе вважав, усе ж таки повинна поважати себе більше. І не вестися на такі дитячі забавки. Марку тримати треба, Вараво…

Усупереч таким своїм переконанням, я покрутив головою, намагаючись визначити, де це воно — двір за рогом. Клуб «Слон» знаходився в глибині вулиці, під відносно новою багатоповерхівкою. Мабуть, аби потрапити за ріг, треба вийти на вулицю, що я і зробив.