Країни свiту. Азія, стр. 48

За останні 25 років Оман перетворився на сучасну державу із зручними дорогами, висотними будівлями, спортивними спорудами, розкішними готелями. Втім, держава досі вважається аграрною. Але поряд з аграрним сектором тут бурхливо розвивається нафтогазова промисловість, яка і є основною економічною базою країни. Крім того, надра Оману багаті на мідь, хром та природний газ. Є також срібло та золото.

Старовинна фортеця в Дурбані

Більшість оманців живуть на прибережній рівнині з родючими грунтами. У сільському господарстві головна увага приділяється вирощуванню баштанних і тропічних культур, фінікових пальм. Розвивається також кочове скотарство. Оманці набули неабиякого досвіду в розведенні кіз, верблюдів та коней в складних кліматичних умовах пустель і напівпустель, де єдиними джерелами води є колодязі. Вода до них надходить проритими сотні років тому каналами. На узбережжі поширене риболовство.

Серед промислових галузей - нафтопереробна, хімічна, цементна, харчова промисловість, металообробна, машинобудування, виробництво текстилю та готового одягу. Розвиваються кустарні ремесла, зокрема виготовлення холодної зброї, художніх виробів із шкіри та тканин. На експорт ідуть нафта, кольорові метали, риба, фрукти.

Оман є однією з найпопулярніших туристичних країн Сходу. Тут збереглося багато пам’яток природи, культури та історії. Туристів приваблюють також розкішні білі піщані пляжі. Вони тягнуться суцільною смугою завдовжки 1700 км від Оманської затоки до Аравійського моря.

Пакистан - «країна чистих»

На заході Пакистану, неподалік афганського кордону, розташований оспіваний Кіплінгом Хайберський перевал. Він і нині такий, яким побачив його письменник: неспішно крокують перевантажені каравани нав’ючених верблюдів. Це Пакистан гірський, так звана «зона племен», де голова роду важливіший за президента, де люди звикли жити без світла, де діє «підпільна» економіка та своя правда, де важко жити без автомата. Тут паморочиться голова від серпантину доріг і, кажуть, переховуються терористи. Тим часом в інших районах країни колосяться ниви, працюють заводи, в’юняться асфальтові дороги, виростають багатоповерхівки.

Пакистан (у перекладі ця назва означає «країна чистих») з’явився серед незалежних держав лише у 1947 році. Проте він, як і багато інших місць на землі, претендує на звання колиски цивілізації. І археологічні розкопки підтверджують це. Перші державні утворення були тут уже у III тис. до н. е. і належали вони давній Харапській цивілізації. Iз VII ст. до н. е. свої держави на цій території створювали індоарійські народності. А з VIII ст. н. е. завойовники-мусульмани почали активно впроваджувати тут іслам, привчаючи населення до намазів. На початку XIII ст. нинішні пакистанські землі входили до Делійського султанату, а з XVI ст. - до легендарної держави Великих Моголів, яка досягла високого рівня розвитку.

Руїни давнього міста Мохенджаро

Англійці почали освоювати ці південноазіатські території з XVII ст. і через двісті років так освоїли, що включили їх до складу своєї величезної Британської Iндії. Не можна сказати, що колоністи змогли примирити мусульман та індусів, яким було не дуже комфортно в межах однієї держави. Особливо багато проблем мала колоніальна влада з непокірними горцями-пуштунами, які звикли жити за рахунок данини від караванів та грабунку і своїх звичок полишати не збиралися. У 1901 р. віце-король Iндії зробив мудрий історичний крок назустріч непокірним, надавши їхнім племенам право на самоврядування. Відтоді в горах майже офіційно виникла особлива «зона племен», яка керувалася своїми законами і поблажливо поглядала на представників центральної адміністрації.

Місто Лахор, якому вже майже дві тисячі років, розквітло при Великих Моголах, ставши столицею їхньої імперії. Воно й тепер є одним із найбільших у країні осередків культури і науки. Увагу відвідувачів привертають найбільший у країні музей, Лахорська фортеця, гармата Кіма, про яку писав Кіплінг, та район Мол, де можна побачити британський спадок: охайні англійські парки та будівлі, зведені колоністами. В цьому місті знаходиться і найстаріший в країні Пенджабський університет, відкритий в кінці ХІХ століття.

У 1947 р. Британська Індія розділилася за релігійним принципом на нинішню Індію та мусульманський Пакистан. Власне, було два Пакистани, розділених індійськими землями, - Західний (який і тепер зветься Пакистаном) та Східний (бенгальська територія). У 1971 р. Східна Бенгалія проголосила незалежність і взяла назву Бангладеш. Таким чином Західний Пакистан став Пакистаном з територією 803,9 тис. км². Столицею його є Ісламабад (379 тис. мешканців).

Вхід до палацу Моголів в Лахорі

Мавзолей першого генерал-губернатора Пакистану Мухаммеда Алі Джинна

Але це тільки на карті Пакистан здається одним цілим із впевнено окресленими кордонами. Насправді площа країни називається досить умовно. Адже встановлений кордон з Афганістаном «плаває», бо пуштуни не дуже-то зважають на ці умовності. Є проблеми з провінцією Вільний Кашмір, контроль над якою Пакистан установив багато років тому, і через це майже півстоліття балансує на межі війни з Індією. Життя нинішнього президента ускладнюється також стосунками громадян його країни з талібами. Річ у тім, що офіційний Пакистан засудив терористичні акти радикальних ісламістів і став під американські знамена боротьби з цим світовим злом. Релігійні лідери та найбільш затяті пакистанські мусульмани оголосили свого президента зрадником. Особливо образилися непокірні пуштуни, які завжди ревно оберігали ісламські закони, підтримували стосунки з талібами та надавали місце для таборів бойовиків. І нині на їхніх територіях можуть переховуватися терористи, проте їх пошук нічого не дасть - гірські проходи та потаємні ущелини немісцеві жителі добре знати не можуть. До того ж поліція і військові почуваються тут не дуже впевнено, адже для пуштунів їх просто не існує. Племінна демократія, запроваджена в колоніальні часи, вкоренилася на цих землях. Горяни завжди більше підкорялися своєму кодексу честі (пуштунвалі), аніж будь-якому уряду. А чоловіки «зони племен» споконвіку або воювали, або торгували, або нелегально виготовляли зброю.

Батьком нації, засновником країни вважається Мухаммед Алі Джинна. Це він свого часу запропонував нову тоді назву Пакистан і основи державної політики, довів, що мусульмани й індуси настільки несхожі, що їм краще жити в різних країнах. Пам’ятник-мавзолей йому знаходиться в одному з найбільших пакистанських міст, Карачі, і є дуже важливим, майже священним місцем для мешканців країни.

Пуштуни живуть помітно убогіше за мешканців інших районів. Їхні кишлаки та крамниці навіть і порівнювати не можна із магазинами та житловими будинками поза «зоною племен». Проте гірські мешканці й не прагнуть великого комфорту. Вони розуміють, що живуть бідніше, проте не сумують з цього приводу, а навпаки, радіють - бо не сплачують податків і можуть вільно носити зброю. А бідність, на їхню думку, це лише незначна плата за свободу.

Маклі-Хілл у Татті - найбільший некрополь у Пакистані

Пуштуни мешкають на північному заході країни і становлять не дуже великий відсоток населення. Найбільшою етнічною групою Пакистану є пенджабці (майже 60 % жителів), які заселяють східні області. Серед інших народностей вирізняються патани, сіндхі, моаджери, белуджі. Усього в країні мешкають близько 150 млн чоловік. Їх усіх об’єднує іслам (його сповідують 97 % населення). Як і будь-яка мусульманська країна, що поважає себе, Пакистан входить до організації «Тсламська конференція» та Руху неприєднання, а також до ООН та інших організацій.