Синій листопад, стр. 2
…А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
- Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
- Почекайте, товаришко.
Ще усміхнулась:
- Ну, що ви… то я так… жартую…
З вікна бачили гори й сиві верхів'я Ельбрусу. Верхів'я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні - радянські.
Сосна, що привіз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станції в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
- Ви б мовчали краще.
Знизав плечима Зиммель:
- Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «односительне».
Нарешті він сказав:
- Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
- Відци?
- Що ж відци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
- Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії.
І раптом закричав на Зиммелля:
- Геть відци… мальчишка!…
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
- Чого це ви… Бог з вами! Хіба не моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.
Гофман одразу ж одійшов:
- Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
- Робоча опозиція.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м'яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційне кричав хтось:
- Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
- Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічности пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
- От куди б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
- Це ж жорстоко…
- Ви про Вадима?
- Ну да… Вічний ідіотський трафарет: mеmеntо mоrі.
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий.
Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.
III
Марія пішла в свою роту.
Три зводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
Підійшла до лампи:
- Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
- Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква - «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійця й виводила букву «чи».
Писали довго вдвох.
…А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».
Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він працював.
Голубом положила руку йому на плече:
- Слухай, Вадиме!
Він підвівся і сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
- Слухай, Вадиме.
- Так… слухаю…
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла. Потім ледве чутно сказала:
- Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
- І… я тебе теж кохаю!
Вона:
- Але…
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
- Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
- Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хорий сміх.
IV
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна фуга.
Дерева порожніли - голо. А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавель - витягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
- Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
- Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
- Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу у ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії - світової, синьої.
Це - революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять -
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
…Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії - світової, синьої.
…Марія читала європейські новинки, про радіо-плуг.
Сказала лукаво Гофманові:
- От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
- Нічого… От прочитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
…Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала:
- Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
- Що ти так часто до мене?
- А як же: я ж тебе кохаю.
- Так?
…Марія порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори. Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
- Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
- І я не люблю.
Вона:
- Це символ всефедеративного міщанства.
- Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли дороги - чорні, степові. Маячіло кволе сонце.
…Під'їхав Зиммель і несподівано заговорив:
- Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі - може, тому люблю. Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
- Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі - скучно. Ви трішки відстали від життя.