Чотири шаблі (збірник), стр. 60
Клекоче великий двір фабрики. Усі бачать Директора й поспішають. Найманий шофер ладить машину. Він заліз майже цілком у неї й погойдується разом із мотором. Можна заприсягтися, що він боїться Директора, чекає біди. Це трагічна група – автомобіль і шофер, дві схвильованих істоти. Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсім зупинився в своїй поважній ході. Директор виходить із задуми. Він, як гармата, одкочується раптом назад і перебігає павільйон, ледве не збивши з ніг секретаря. Той доганяє поспішного Директора.
– Дитина задихнулася…
– Знаю вже. В морі…
– Та не в морі, а знімали тут немовля, а потім відвозили його автом додому, а мати дурна – сиділа, зачарована швидким авто, а дитина й задихнулася. У матері на руках. Мати плаче.
«Чи багато на людину може падати?» – думав Директор, простуючи до контори.
П'яного шофера посадовили на візника. Кінь не хотів довго рушати. Шофер тоді підносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до мотора. Він був у такому стані, коли кожний віз міг перетворюватися на авто…
Зовсім близько виблискує синє срібло моря! Нависло над заходом сонце. День пролітає поважно в міській суєті. Пароплав до далекої Італії обігнув морську опуклість і ніби потонув у морі. Давно вже розвіявся й дим, що довго виходив з-за обрію на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистість подій – день почав називатись вечором. На кінофабриці Сев кінчив роботу. Подано автомобілі – розвезти акторів по домівках. Дехто почав сперечатися за місця в машинах. Кожний хотів їхати в першу чергу. Сев, натомлений, без шапки, рушає додому пішки. Вимучені актори, у котрих очі горять від пекучого світла юпітерів, очі засипано ніби жаринками, і голова йде обертом, – рушають за режисером, звільнивши машини. І одразу настрій до всіх приходить вечірній, коли незвично навколо все стає, хочеться йти в просвіт вулиць в ентузіазмі й захопленні. Над вулицею десь біля бульварів, лякаючи поодиноких мисливців за любов'ю, проходить пісня. Поруч Сева йде лише кілька наймолодших акторів. Усі горлають. Я впізнаю їх.
– Редакторові привіт!
Я приєднуюсь до них і додаю голосу до їхньої пісні.
Своїм звичаєм шторм, знявшись над морем, заносить на береги анархічності й непередбаченого хвилювання. Це залишається й по штормові.
VIII
«Пишу я – Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись розхвильований, як сказав мені твій старий секретар. Мені довелося пригадати маленький прийом архаїчного боксу, доки він мене впустив. А знаєш, мені набридло вже сидіти й тебе чекати. Екран я завісив. Кана твоя погасла. Як це їх розпалювати – такі дерев'яні колодки? Мука мені була, доки я примусив їх горіти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому папері. Малюнки якихось кораблів, солом'яних парусів, пузатих китайців і значки пожовклою фарбою, як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горіла. Коли я розпалив, спробував погрітися, та гаряче стало, і я краще сяду ось до вікна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У кані горить огонь. Од нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотності. Навіть у своїй кабіні я проробив віконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мої на ричагах, а язик бовтається біля пасажирки.
Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побігав по кімнаті, бо не люблю сидіти, і почав плигати через стільці. Одного я таки потрощив. Але він старий був і чудний – увесь струхнявілий, мабуть, теж китайський. У тебе м'який килим на долівці, і я спробував стати на руки. Та занадто перехиливсь і тільки-тільки не потрапив ногами в кану. Незручна штука – цей вогонь на волі! Забув сказати, що перекинув також столика, який стоїть біля кани (круглий отой), і розсипав твої папери. Мені було дуже неприємно. Я почав збирати їх і підкладати за змістом. І що я побачив? Ти, татуньку, знову пером у папері длубаєшся? А я думав, що ти вже цілком здався на нашого Генрі.
Почитаємо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгніваєшся, бо ж ми з тобою однієї крові. А я через годину знову вилітаю в рейс. Боюся, що з Індії полечу на Австралію – зупинка на Яві. От би я хотів тебе обняти! Може б, і ти полетів зі мною, сивенький? Полетів би, полетів, я знаю тебе.
Значить, вирішено – читаю. Треба ж мені посидіти тихо, а то знову крісло зломлю.
………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Прочитав. Молодий ти й досі, батьку. Порівняти мене з тобою, так я – футболіст, а ти гольфіст. Така стара гра – гольф. У футбольній команді я був форвардом. Ми стояли на першій лінії. Ми чекали, як яструби, – куди вдарить капітан перший бол. Тоді ми здіймали пил і тонули в ньому. Іноді мені щастило розглянути зблизька бол, а більше – я налітав і бив ногою в закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це – одчайдушний спорт. Серед друзів, серед команди, я грав, як архангел.
Тепер візьми гру в гольф. Велика, велика площа. На ній є ділянки води, високої трави, чагарника, піску, рівного місця. Далеко на іншому боці площі – ямка, діаметр – кілька дюймів. Через усю таку пустелю, воду і траву треба гнати м'яча – до ямки. Грати можна самому. Є вісім різних кийків для того, щоб гнати. Мета гри – загнати в ямку найменшою кількістю ударів. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути неймовірно упертим. Треба вміти змагатися самому, без підтримки. Щасливо обминати всі перепони. На мене – так я сказився б, коли б мені довелося загнати м'яча у воду чи в чагарник і звідти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку гру. Битися на самоті.
Це мені спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто взяти м'яча і перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують і вчать бійців? Мені боязно вимовити слово осудне – ти пройшов життя, милий! Привчати людей без бою досягати всього – це штовхати їх на смерть…
Слухай тепер далі. Море в тебе дійсно шумить скрізь. Море – на сторінках, а дівчина – десь поза написаним. Не сподобалось мені те, що ти даєш деталі кіноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорів у ледарстві. Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цікаво вийшло в тебе про руки, я мимоволі подивився й на свої.
Ти пригадуєш, що подарував мені Будду, коли я вперше сів за кермо? Чи не той це самий, що ти згадуєш? Тільки він був порожній, коли я кинув його в Індійський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Він мені завше псував жіночі справи. Пасажирки цікавились Буддою, а я не міг нічого про нього вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чім справа.
От коли б ти все писав так, як останній розділ. Він мене зворушив. Не можна показувати тільки любимців. Тільки здорових. І пісня ввечері, на тлі неможливого дня – вивершила будівлю. Ти не пригадуєш часом, якої вони пісні співали? Це важливо. У нас тепер в моді «Пісня капітанів». Я тобі її випишу – може, згодиться десь. Співають її пілоти. Мелодію я тобі проспіваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
Ось вона: