Чотири шаблі (збірник), стр. 122

– Кралю Ничипорову бачили? – запитав Остюка сусіда. – Може, ви зробите її добрішою? Загляньте через сіни до кухні, коли ви розумієтеся на жінках.

Остюк не звернув уваги на пораду. Він надумав везти з собою Марченка на батьківщину. Треба рятувати людину від ганебної пристрасті до золота. Він розплатився й вийшов. На дверях йому зустрілася жінка. Остюк придивився до її обличчя.

– Здорові були, Наталко, – сказав він, вирішивши не дивуватися ні з чого в цій чужій країні, – а де ваша донька?

– У мене дочки немає, – одповіла жінка.

– Хіба ви мене не пізнаєте? Я ж Остюк – товариш вашого Шахая.

– Я вас уперше бачу, а Шахай – це людина, яку кляне Ничипір.

– Ви не пригадуєте, як ми весілля справляли? Як ми в рейд ходили?

– Цього зо мною не було, – одповіла жінка й зблідла.

– Ви, звичайно, змінилися за ці роки, – вирішив Остюк, – але я вас одразу впізнав. Не може бути на світі такої подібності!

– Не знаю, – сказала жінка, як загіпнотизована. Вона не піднімала на Остюка очей.

Зовсім розгублений прийшов він до землянки, де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Маленька лампа світила на столі.

– Ничипоре Олександровичу, – ніби жартома вимовив Остюк, – чи знаєш ти сам, яка ти фатальна людина? Кожен твій крок угрузає на аршин у землю.

Марченко винувато осміхнувся і витяг з-під подушки шкіряний капшук.

– Золото, – озвався він, – дві порції золота.

І подав капшук Остюкові. Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слід. Згадався колишній Марченко, що здобув зброї, скликав армію й передав її товаришам. Тепер він так само, як армію, віддає золото. Увійшовши до землянки, побратим зняв і протер окуляри.

– Золото, – подав йому Остюк, – що на нього можна зробити?

– Це не мільйон і не десять тисяч, – одповів побратим, подумавши, – можна скласти на весну партію і намити сто тисяч. Ви не забули туди дороги? – запитав він Марченка, одразу зрозумівши, звідки золото.

– Знайду, тільки б із ногою моєю нічого не трапилося – пече як вогнем.

– Рана легка, та крові витекло чимало. Набереться крові до весни.

Остюк поклав капшука на стіл і став ходити з кутка у куток. Марченко слідкував за ним очима. «Це другий Остюк, – подумав Марченко, – скільки зморщок поклало на нього життя!»

– Ничипоре, – вимовив Остюк, – чи хочеш ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобі йти самому по землі! Сім років віддали ми війні, сім найкращих юнацьких років. Ми стали зрештою все бачити в чудному освітленні. Ми спустошені, Марченко, до краю спустошені для того, щоб жити поодинці. Життя людське для нас тільки велике поле атаки, де падають поруч і попереду, де знищити людину – звичайна фізіологічна потреба, як напитися горілки. Де для нас добро і де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кінець життя, той біль розчарування і марність життя – ми взнали юнаками, і тепер на порозі справжнього, увійшовши в мужність, увесь час почуваємо на собі жах юності, свідомість непотрібності існування. Треба нам зібратися всім докупи, щоб розсудити гуртом, як ізнайти спокій.

До землянки ввійшла Наталка і сіла в темний куток біля залізної пічки.

– Може, смерть собі заподіяти, – провадив Остюк далі, і Наталка від несподіванки здригнулася, – щоб одразу з усім покінчити? Може, до пустелі податися, де серед пісків і спеки відчути гордість справжньої людини, знайти крихітки віри в собі, бо розум наш розтоптала чоботом війна?

– Шукати спокій соромно мужчині, – зауважив побратим, – краще тоді шукати смерті, хоч і це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.

– Мету? – перепитав Остюк. – Невже ми не мали мети, коли билися за неї?

– У царя ви воювали з примусу, а потім – за прекрасне майбутнє, що його й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутнє, треба десятки років зміцняти його працею, упертістю й терпінням. Це не ваша професія, – закінчив побратим, – бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хіба ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви ламаєтесь надвоє!

Марченко подивився на Остюка і на чудну людину в окулярах. «Хто він такий?» – питали його очі.

– Це мій побратим, – Остюк помітив запитання, – я знайшов у ньому життя, коли іншим здалося, що він мертвий. Я врятував його, за що він уже встиг мені віддячити не раз! Звуть його Михайлом, як і мене.

– Чому ж нам треба повертатись додому?

– Тому, Ничипоре, – одповів Остюк, – що є у нас ще Галат, є Шахай, якого не перемогла армія ворогів, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всі до столу і вип'ємо четверть доброго вина. Ізгадаємо ту силу прекрасних та відважних бійців, що ми їх поклали на фронтах. Успенівка й Павлівка, Покрутівські яри, ріка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли – Іван, Петро, Семен і Панько воскреснуть між нами, в наших розмовах. Ми поділимося радістю й сумом, набутим досвідом мирного життя. Може, ми й заплачемо з великої радості.

Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось і вийшла з землянки.

– Куди вона? – запитав Остюк похмуро.

– По дрова, певно. Тут лісок поруч.

– Де ж вона вночі їх знайде? – розгнівано сказав Остюк. Він побачив біля пічки купу дров. – Дрова є, а в неї у очах гіркі сльози, коли виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипіло?!

Марченко одвернувся від світла.

– Піди, – сказав побратим Остюкові, – вона не до китайця.

Остюк раптом глянув на двері, нетерпляче відчинив їх і вибіг. Хвилин через кілька він повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без пам'яті. Остюк поклав її на ліжко і став робити штучне дихання.

– Понімаєш, старушка, – шепотів він, – тобі ще не пора вішатися. Нам треба, щоб ти нам повечеряти дала.

Марченко подивився на Наталку байдуже і попросив води, щоб напитися. Його мучила жага.

Сьома пісня

Голос:

Хор:

Залізний бовдур упав на рухливі циліндри. Він був розпечений дочервона і важив з тонну. Циліндри крутилися, трохи виступаючи з землі, стали рухати на собі розпеченого бовдура. Одразу – спека. Повітря хутко розтікалося од заліза. Гуркіт прокатного стана рвав вуха. Повітря тремтіло над залізом. Тремтіло над циліндрами. Залізо дмухало на боки розпеченим ротом. Циліндри потягли на собі бовдура до валів. Із заліза злущувалася тоненька шкірка, залізна луска холонула одразу і ставала блакитно-сірою. Бовдура схватили вальці, видушили з нього тьму іскор і викинули по другий бік себе на рухливі циліндри. Гуркіт – як грім. Тонна розпеченого заліза посунулася назад і знову протислася крізь важенні вальці. Брязкіт. Вона трохи потоншала й розтяглася. Гаки перевернули її, безперестанку стали шпурляти крізь вальці. Гупала. На вальці лилася вода. Довгий ряд вальців чекав залізної тонни. Крутилося. Ворочалися в землі вали, трясли землю. Прорізи між вальцями меншали й меншали. Червоне залізо витягалося. Сморід, рев, пара і спека вихрилися вгору, до пробитого скляного даху. Новий бовдур упав на місце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги нього спека. Червона довга стрічка почала в'юнитися по обидва боки прокатного стана – з першого шматка. Крізь дах припікало сонце. Промені його стояли купою стовпів із смороду й диму. Біля входу біліла газета на стіні. Червона залізна стрічка витяглася й потемніла. Вона стала довжелезною рейкою. Дзеленчала. Циліндри потягли до круглої пилки, що різала її на шматки. Горобець залетів крізь дірку під дахом. Сморід і грюкіт підкинули його вгору і вдарили об скло. Гуркіт прокатного стана злякав. Пилка перерізала рейку, наче кістку. Дзеленькнула пилка. Спека й сморід. Крізь двері вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах. Горобець нарешті вилетів. Третій бовдур упав на циліндри. Другий – сотався між вальцями. Сонячні стовпи зникли – зайшло за хмару. На стіні гасла: «Обережно!», «Увага!» Над вальцями по рейках їздить машина для підіймання ваги – підвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура і кидає його на циліндри – в землі. Пилка перерізала рейку. Іскри як з-під наждачного точила. Кррр-ах! – одрізала ще. Кррр-ах! – знову. Спека, гуркотнеча, сморід, жага, піт. На циліндри упала п'ята розпечена тонна. У сусідньому корпусі гули мартени – вентилятори, полумінь, хімічна реакція. Підлога – безперервна піч. Бовдури стояли в ямах, з яких билося полум'я. Поступово порожніли ці гнізда. У повітрі – сірка, палений пісок, залізо, дим. Відчинилися двері, побіг протяг. Жага. Добре б – голому обмитися снігом. Крізь вікно – за парканом терикон і шахтенний поміст. На терикон бігає одинока вагонетка, викидає нагорі породу, повертається. З естакади сиплеться вугілля. Яка прохолода десь в лісі! Шостий бовдур розпеченого заліза упав на землю. Кррр-ах! – пилка. Дзеленькнув дзвоник на крані – «бережись!». Ударило з-за хмари крізь дах сонце. Промені – стовпи смороду, диму. Болять вуха. Напруженість.