Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 97

Розділ X

Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками і запеклою кров'ю. Його кілька разів поранили, доки він пройшов засніженими полями від Вороновиці до Вінниці, а потім прокрався під носом у ляхів, котрі обложили місто, і видерся муром у руки захисників Вінниці, під градом мушкетного вогню, який здійняли польські мушкетери, помітивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмінно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурів не почався шалений гарматний вогонь по польських позиціях, і шквал картечі не примусив мушкетерів панічно бігти від мурів у пошуках сховища. Але навіть тепер, коли козак опинився під захистом укріплень, серед своїх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасіння від неминучої смерті. Він не надто переймався й своїми ранами, хоча декотрі все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливість нарешті впасти і заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полі або бути захопленим зненацька польським під'їздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре доніс він до полковника Богуна, обдуривши десять разів по десять смертей.

– Де Богун? – мовив він хрипким голосом, коли йому закінчили бинтувати пробите кулею плече і простягнули кухоль оковитої, щоб покріпити сили. – Мені потрібно до Богуна.

– Устигнеш, чоловіче! – говорили йому. – Відпочинь хвилину, ось-ось впадеш!

– До Богуна ведіть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамір, нічого не залишалося, як скоріше повести його до полковника, котрий відпочивав у себе після майже тридцяти годин, проведених на мурах під час минулого великого штурму польських військ.

Доки йшли вуличками міста, Нечипоренко був змушений кілька разів підтримувати козака – той заточувався і міг кожної хвилини просто впасти на вкриту кригою бруківку. На великому майдані, неподалік від собору, що його оточували дбайливо підстрижені за європейською модою кущі, несподівано для обох трапився Микола Охріменко. Він уже майже видужав після поранення і тепер простував проміж іншими козаками, котрі поспішали змінити варту на укріпленнях – за наказом Богуна у час, коли поляки не виказували наміру штурмувати місто, периметр охороняла лише п'ята частина гарнізону, усі інші відпочивали, знаходячись у постійній готовності зайняти свої місця протягом трьох-п'яти хвилин.

– Матір Божа, Филоне! – вигукнув Охріменко, придивившись до козака поряд з осавулом. – А ти як тут опинився?! Господи, та ти ж ледве живий!

– Я один і живий, – прохрипів поранений, – решти вже вам не зустріти.

– Хтось пояснить, що тут відбувається? – перевів погляд з одного козака на іншого Нечипоренко.

Першим озвався Микола:

– Та це ж Филон Корчага, пане осавуле! Він у нас на хуторі перебував ще з двома десятками козаків, Богун їх там залишив, за домашніми приглядати.

– Що?! – очі Михайла округлилися. – Ти з Богунового хутора? Я ж сам чув, як він давав розпорядження вам полишити хутір і рятуватися в Умані!

– Давав, – хитнув головою козак, і плечі йому опустилися ще нижче, аніж до цього. – Ранком мали виходити. А вночі й напав лях. Немає більше хутора.

– Що з рештою людей?

Козак раптом розсердився:

– Ти глухий, осавуле? Сам я зостався, давай веди до полковника!

Богун якраз спав, коли Нечипоренко привів до його дому козака з чорною звісткою. Гостей зустріла Ганна. Вона одразу ж упізнала Филона і все зрозуміла.

– Сядь на лаву, козаче. Зараз тобі допоможуть, – хоч видно було, як пані полковникова зблідла, голос її звучав спокійно.

– Потім, – заперечив козак. – Якщо пан полковник вважатиме, що я такої допомоги заслуговую. Інакше не турбуйтеся, ласкава пані, я сам себе стрелю.

– Не мели дурниць, Филоне! – голос Ганни забринів цього разу, виказуючи напруження.

За хвилину до світлиці увійшов Богун. Він кинув на козака довгий погляд, після чого обійшов його, узяв біля заваленого паперами столу стілець з високою різьбленою спинкою, і сів на нього верхи, поклавши підборіддя на схрещені поверх спинки руки.

– Коли? – питання пролунало коротко, як постріл.

– Минулої ночі, – козак зітхнув, та так, що мало не схлипнув, у грудях йому белькотало, немов у чані з брагою. – Скільки могли, боронилися, а далі взяли вони таки браму. Козаків тоді вже жменька залишилася, мо' душ п'ять… Стали ми спина до спини, почали шаблями відбиватися, та не надто пани на нас насідали. На хуторі різню вчинили, баб та діточок бити почали, поки нас у кутку списами утримували. Потім мене боздуганом по голові… Отямився – поряд лише труп та згарище.

У Богуна на вилицях заграли жовна, а обличчя вкрив нездоровий рум'янець.

– Хтось урятувався?

Козак у відповідь лише опустив перебинтовану темним ганчір'ям голову.

Іван якусь хвилину помовчав, немов боячись поставити наступне запитання. Нарешті взяв себе до рук:

– Дарина, Омелькова дружина?

– На моїх очах горлянку їй перерізали.

– Петрусь?

– І малого вбили, коли матір боронити спробував.

Тишу, яка панувала у світлиці, порушив Ганнин зойк. Лише тепер Іван помітив, що дружина стоїть поряд зовсім бліда, затискуючи рот долонею.

Він, як це робить украй стомлена людина, протер обличчя долонями рук.

– Зрозуміло. Михаиле!

– Так, вашмость!

– Нехай цьому чоловікові перев'яжуть рани, нагодують і дадуть відпочити. І слідкуй мені, щоб Омелькові ніхто жодного слова… – останні слова Богуна потонули в гуркоті, який несподівано почувся із сіней. За мить двері широко розчинилися. На порозі стояв Омелько. У розхристаному каптані, з непокритою головою – оселедець розметався по його виголеному черепу. Старі рубці, залишені колись на обличчі жовнірською шаблею, випиналися на тлі засмаглої шкіри білим мотуззям.

– Де він?! – запитав невідомо в кого, та, помітивши Корчагу, підскочив до нього. Рвучко вхопив його за комір і так струсонув, що той аж клацнув зубами. – Ти скажеш мені, що то неправда! Ти скажеш це, або я відірву твою непотрібну голову!

– Омелько! – гостро вигукнув Іван, але той і вухом не повів.

– Ти скажеш мені це! – немов у нестямі повторював він.

Богун швидко наблизився, ухопив побратима за руки і з силою відірвав їх від козака, який уже почав синіти.

– Це правда, Омельку, – прохрипів Корчага і зайшовся кашлем. – Вибачай.

– Тоді чому ти живий, сучий виплодку!!! – він знову було шарпнувся до козака, але Богун, зробивши чималеньке зусилля, буквально згріб його в обійми і притиснув до себе.

– Його вини тут немає, Омельку! – гукнув побратиму в самісіньке вухо.

На кілька хвилин усі застигли. Нарешті Омелько підняв руку, котра до того безсило звисала вздовж тіла, і поплескав нею Івана по спині.

– Пусти, Богуне.

– Він не винний, ти чуєш?

– Так. Пусти.

Іван відпустив обійми. Деривухо повільно вивільнився і відійшов на кілька кроків. Став, повернувшись обличчям до вікна, за яким лежали засніжені міські пейзажі. Йшов лапатий сніг.

– Ти сам бачив, як вони померли? – запитав, ні до кого не звертаючись.

– Бачив, – відповів Корчага.

Омелько повільно повернувся і підійшов до столу, на якому серед паперів стояла карафа з джерельною водою. Підхопив її і, відпивши більше половини, решту вилив собі на голову. Стер з обличчя і вусів прозорі краплі. Нарешті, винувато посміхаючись, обвів усіх присутніх поглядом:

– Старий же я дурень! Війни мало набачився. Остогидло на хуторі, до міста приїхав! Вона просилася, щоб її з Петрусем із собою взяв… Гадав, в Умані їм безпечніше… – він важко зітхнув і повільно покрокував до виходу. Біля дверей спинився. Вперся руками в лутки, низько нахиливши голову.

– Дарина вагітна була. Думав, улітку дасть Бог своїх няньчити…

Тиша в кімнаті, після того як з неї вийшов Омелько, стала дзвінкою.

Хоч як Іван не намагався відмовити Омелька від участі у відбитті чергового штурму, що його поляки призначили не далі як за годину після прибуття до фортеці Филона Корчаги, він не погоджувався. На запропоновану Богуном пропозицію прийняти снодійного і заснути він лиш якось дивно посміхнувся: