Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 89

– Цього слід було очікувати, ти наступний після Нечая, далі, очевидно, мають бути Умань і Черкаси.

– І будуть. Якщо ми не зупинимо гетьманів тут.

Іван порухом руки запросив Омелька слідувати за собою і торкнув коня острогами:

– Маю на меті проїхати ся міськими укріпленнями, прошу зі мною.

– Радо погоджуюсь.

І вони, обмінюючись думками, поїхали вздовж рову, за яким було розташовано ділянки земляного валу, увінчаного місцями мурованими вежами і високими стінами, а місцями – лише міцним дубовим частоколом. Поволі оглядали артилерійські редути і бастіони, підйомні містки через заповнений водою рів, гурти землекопів, які все ще закінчували будівництво укріплень, врубуючись за допомогою мотик і ломів у мерзлий ґрунт. Дорогою до полковника приєднався Нечипоренко, який одразу ж радо привітався з Омельком, і сотник Вінницької сотні на ім'я Бородій. Останній досить жваво почав доповідати Богуну про стан проведення робіт:

– Повільно, але рухаємося, пане полковнику, – говорив він, – що поробиш, так промерзло, немов камінь. Мушу багаттями землю вигрівати, і лише потім можливо хоч трохи заглибитись. Але рів уже майже закінчено, залишилося якихось тридцять сажнів.

– От Калиновський у тих тридцять сажнів броньованим кулаком і ударить, тоді зрозумієш, що важче: чи землю колупати, чи ворожі піки стримувати. Щоб мені до вечора доповіли про закінчення робіт на рові.

– Зроблю, вашмость, усе від мене залежне зроблю, – закивав головою Бородій.

– І незалежне теж зробиш, – Іван прослідкував, як віддалюється сотник, і повернувся до Омелька. – Узагалі вони так працюють, що гріх вимагати більшого, це, напевне, я нервую, Калиновський з Лянцкоронським уже зовсім поряд. У мене дві тисячі двісті чоловік, може, ще триста-чотириста міщанства з вінницьких цехів. Усе. Калиновський веде тринадцять тисяч.

Замість відповіді Омелько вказав на круту будівлю монастиря, яка височіла на протилежному березі, за скованою кригою стрічкою Південного Бугу:

– Гарні стіни, такі зможуть протистояти досить великій армії.

– Я теж про те думав, – погодився Богун. – Частину вінницького гарнізону буде розміщено там. Два осередки оборони завжди краще, аніж один. Крім того, я дав наказ наробити у кризі кілька десятків широких ополонок і замаскувати їх за допомогою соломи та снігу. Якщо ляхи кинуться через річку, втратять немало війська.

– Ти все вірно робиш, – погодився Омелько. – Я думаю, Вінниця не буде Калиновському таким подарунком, яким стало Красне. Навіть якщо Хмельницький скоро не пришле на допомогу війська, зможемо боронитися кілька місяців.

– Мусимо. А на скору поміч від гетьмана я й не розраховую. Маю від нього наказ втримати Вінницю, тож втримаю її або складу тут голову поряд з іншими.

– Ну, це ти завжди встигнеш, тут багато розуму не потрібно, – невдоволено зауважив Омелько у відповідь на мимовільний Іванів пафос.

Тим часом вони наблизилися до берега Південного Бугу і злізли з коней, вирішивши напоїти їх з великої ополонки біля берега, з якої брали воду на господарчі нужди мешканці цього боку вінницького передмістя. Тварини обережно почали пити студену воду. Погляд Івана впав на товсту кригу по краях ополонки, котра, не дивлячись на те, що скоро мав початися березень, була досить грубою. У тих місцях, де воду витягували відрами, і вона розплескувалася по кризі, намерзли напівпрозорі сивуваті крижані купини. Іти по них було вкрай важко, а коні взагалі ледве трималися на ногах. Несподівано Іванові на згадку прийшов давній спомин: крижана фортеця серед ногайських степів, яку Павлюк наказав побудувати перед битвою з татарами, не маючи інших будівельних матеріалів окрім снігу, води і тріскучого морозу.

– Ми зробимо те саме тут, у Вінниці! – вигукнув він, примушуючи Омелька і Михайла перезирнутися. – Михаиле, збирай людей, давай наказ поливати вали водою. Я чую на ніч добрий мороз!

Після того, як осавул зник, Богун запитливо подивився на Омелька:

– Ти приїхав сам?

– Так.

– Тоді я не смію затримувати тебе жодної хвилини – маєш до світанку повернутися на хутір, забрати звідтам людей і ранком бути у Вінниці.

– На кого ж я господарство покину? – спробував заперечити Омелько.

– На Калиновського, – з посмішкою відповів Богун.

– Не шкода?

– Ще й як! Забери, Омельку, все, що зможеш, тільки не барись. А хутір ми потім відбудуємо.

V

Передові дозори польського війська, очолювані воєводою брацлавським Станіславом Лянцкоронським, з'явилися на околицях готової до облоги Вінниці похмурого ранку наприкінці лютого 1651 року, примушуючи вінничан вдивлятися похмурими поглядами у свої рівні похідні колони й прислухатися до бравурних музик, котрі супроводжували марш польської кавалерії. Ворог, про якого у Вінниці говорили ось уже кілька тижнів, показав себе у всій красі: польське лицарство, здавалося, йшло не на криваву війну, а на парад. Під різнобарвними хоругвами і значками, виблискуючи начищеними обладунками, витримуючи рівняння в лавах. Здалеку, не зупиняючись на перепочинок, Лянцкоронський дав сурмою виклик на бій і почав розвертати похідні колони в бойові шеренги. До Богуна, котрий відпочивав після безсонної, проведеної на будівництві укріплень монастиря ночі в себе в будинку, вихором залетів Нечипоренко.

– Йдуть, пане полковнику!

– Хто? – Іван від несподіванки рвучко підхопився з постелі і кілька секунд глипав очима, намагаючись прийти до тями.

– Ляхи йдуть!

Богун провів долонями по обличчю, неквапливо піднявся і пройшов у куток біля дверей, у якому стояло відро з водою. Напився з дерев'яного кухлика і рештки води, виливши на долоню, розтер по обличчю і шиї. Хотів було напуститися на осавула за те, що так безцеремонно розбудив його, але зрештою махнув рукою.

– Іди давай гасло по полку, я зараз буду.

Немов у відповідь на Богунові слова, десь неподалік забив на сполох церковний дзвін, потім ще один дещо далі, за ним ще і ще, так що через хвилину несамовито видзвонювали дзвони всіх вінницьких церков, яким басовито вторив великий дзвін монастирської дзвіниці на протилежному боці Південного Бугу.

На верхній галереї міського муру, окрім козаків гарнізону, зібралися, либонь, усі мешканці міста. Були навіть цехові майстри, які, почувши дзвін, покинули роботу і кинулись на стіни у тому вигляді, у якому зазвичай працювали – різники у вкритих кривавими бризками кожухах, шевці у своїх шкіряних фартухах, столяри з олівцями за вухом і жовтими кучериками тирси у вусах та волоссі. Притискуючи до себе немовлят, на грізну польську кінноту поглядали жінки, хлопчаки, непосидючі за будь-яких обставин, сновигали поміж дорослими, намагаючись відшукати найкраще для спостережень місце. Піднявшись на мур, Іван відчув ліктем легкий дотик. Звичайно, вона. Іван повернувся і побачив Ганну.

– Я була тут поряд, ми з Христею ходили по крамницях, – немов виправдовуючись, мовила вона.

– Іди додому, Ганнусю, – Богун лагідно напівобійняв дружину за плече. – Іди…

– Господи, як їх багато!..

– Ганно…

– А ти знову не одяг панцир, – осудливо похитала головою вона.

– Ганно, на нас дивляться.

– Так, я йду, любий, я все розумію. Але ти повинен пообіцяти мені бути обережним. І панцир…

– Неодмінно! – Іван поцілував дружину і, підхопивши її під руку, провів до сходів, які вели донизу. Повернувшись, гукнув до Нечипоренка:

– Михаиле, всіх сторонніх геть з муру! Готуй Бабинську, Кунянську і Погребищенську сотні до виходу, привітаємо пана Лянцкоронського.

Через чверть години ворота табору, у який, власне, перетворив Вінницю Богун, відчинилися, випускаючи в поле сімсот п'ятдесят вершників у жупанах і червоноверхих козацьких шапках, з лісом списів над головами і музиками, не гіршими за лядські – у перших рядах їхали одразу п'ять бандуристів, за якими вишикувались найкращі співці з усіх трьох приготованих до бою сотень.

– Нумо заспіваймо, молодці, покажемо, що не лише ляхи на свято зібралися, ми теж не дранкою підбиті! – здійняв над головою пернач Богун. – Молодецької давай!