Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 88
– Пане ротмістре, наче якийсь рух! – перервав хід Янжулиних думок голос котрогось з драгунів. – 3 боку міста.
Янжула прислухався. Тепер і він розрізнив приглушений стукіт копит не далі як за півмилі від себе і навіть розібрав на тлі засніженої рівнини примарні тіні, які, скрадаючись у темряві, віддалялися від Красного і від його чати.
– Пся крев! – рикнув Янжула (польські лайки він вважав не меншим надбанням полонізації, аніж католицьку віру і європейську одіж, що її полюбляв носити). – Вперед, лайдаки, то тікають Нечаєві недобитки!
І лавина польської кінноти кинулася навперейми темним постатям, котрі марно намагалися, сховавшись у темряві, перехитрити власну долю…
Бій був недовгим. Знесилені облогою козаки чинили слабкий опір, а після того, як впали з сідел два десятки бійців з їхнього невеличкого загону, першим з яких загинув з рихвою списа у спині полковий обозний Холодій, повернули у напрямку цитаделі й погнали коней навперейми зі смертю, котра одного за одним вихоплювала їх з сідел. Останню спробу врятувати положення від цілковитого розгрому здійснив осавул Кривенко, ставши з десятком козаків навперейми драгунам, він спробував спинити осатанілих від смаку крові жовнірів Янжули, доки решта його гарнізону зачиниться в цитаделі. До останнього подиху, навіть стікаючи кров'ю від страшних ран, билися козаки Кривенка, але їхній відчайдушний героїзм уже не зміг врятувати становища, і скоро драгуни невпинною хвилею линули крізь відчинені бічні ворота цитаделі, захоплюючи галереї одну за одною. Бігли, послизаючись у крові загиблих захисників, розриваючи мало не на шматки їхні тіла. Не пройшло й десяти хвилин, як цитадель Красного опинилася цілковито в руках вояків Янжули і німецьких ландскнехтів, що їх поспішив послати на поміч ротмістрові Станіслав Лянцкоронський і чим викликав ще більше його озлоблення – ротмістр відчув, як владною рукою в нього відбирають перемогу! Але він не занепав духом – адже в нього був ще один козир і козир такий, який не по зубах Лянцкоронському. Він особисто доставить перед очі коронного гетьмана тіло вбитого напередодні полковника Нечая! А те, що воно знаходиться десь поряд, Янжула не мав жодного сумніву. Він пригадав, як кілька годин тому бачив з віконця на верху західної вежі замку жовтувате світло і, як йому тоді здалося, чув спів схизматського священика. Затискуючи в правій руці шаблю, а в лівій довгий рейтарський бандолет, Янжула поспішив сходами нагору. Ось і двері. З силою вдаривши ногою у двері, ротмістр заскочив до кімнати, посеред якої із часословом у руках застиг занурений у власні думки Гавриїл. Огледівшись, Янжула злісно вилаявся:
– Стонадцять дзяблів в пельку тобі, шизмате! Де те падло?!
Гавриїл подивився на нього довгим, повним презирства поглядом.
– До нього тобі не дістатися, дияволе! – тихим голосом відповів він і відвернувся до потемнілого лику Богородиці в кутку.
– Спаси і помилуй заблудлих, надай їм сили і зміцни віру… – закінчення фрази ченця потонуло в гуркоті пістолетного пострілу. Невідома сила кинула його на стіну, і він, збиваючи з неї образи, сповз на долівку. З-під складок ряси, які розметалися кам'яними плитами, швидким струмком зацебеніла темна кров. Янжула зі злістю вилаявся. Збив шаблею на долівку решту свічок зі столу і вийшов з кімнати.
IV
Іван Богун сидів посеред просторої світлиці вінницького замку і слухав слова вкритого багнюкою і запеченою кров'ю козака, котрі падали в його свідомість важкими каменями. Не міг не те, щоб повірити, повною мірою відчути – Данила більше немає. Того Данила, якого звик бачити поряд протягом усього життя, з ким пройшов поряд сотні верст, побував у боях і неодноразово здіймав кубки на честь спільних перемог. Нечая, котрий сидів поряд у човні і ділився кожухом під час відпочинку, виїздив поруч на марші і підставляв свою шаблю під удари, призначені йому, Богуну. Так, він не міг повною мірою цього осягнути. Відчував лише холод у душі й дивну пустоту, немов зі страшною звісткою цей дивом урятований козак приніс і йому вирок якогось надлюдського суду. Козак, помітивши відсутній вираз обличчя кальницького полковника, замовк.
– Продовжуй, козаче, – змахнув до нього рукою Богун.
– Немає продовження, батьку, – козак важко зітхнув. – Усі полягли – і Кривенко, і Гавратинський, і Холодій… Немає більше Брацлавського полку! Навіщо мене Бог милував, краще б там, поряд з ними…
– Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, аніж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми відновимо! І Калиновському пригадаємо все. Нам би тільки Вінницю втримати…
Козак схилив безсило голову і замовк. Він пройшов пішки кількадесят верст, був пораненим і голодним, тож тепер, опинившись у теплі, майже засинав, не міг навіть відповідати на запитання полковника. Богун помітив його стан, устав з-за столу і прочинив двері до світлиці.
– Агов, хто там! – покликав він вартових. Двоє козаків у синіх, підбитих овечим хутром, жупанах швидко надійшли на поклик. – Допоможіть бідоласі, – Іван указав на прибулого, – перев'яжіть, нагодуйте, і нехай відпочиває.
Він зітхнув, накинув на плечі жупан і вийшов зі світлиці на високий ґанок, з якого було видно околиці Вінниці на кілька верст навкруги, за що Іван і любив свій новий дім, у який змушений був переїхати, після того як був призначений кальницьким полковником. Задумливо зупинився і поглянув на обрій. Десь там, доки невидимі звідси, гуртуються круки, готуючись напасти на доручене йому, Івану Богуну, місто. Вони вже спалили Красне, пограбували Шаргород, Мурафу, Стіну і Ямпіль, збагривши козацькою кров'ю води Дністра і тепер простують сюди, на Вінницю, маючи на меті приєднати старовине подільське місто до тих смолоскипів, що їх уже мали в себе в тилу. Але поки що обрій чистий. Білою стрічкою тягнеться він, місцями виказуючи брудні плями там, де весна вже заявила про свій прихід і оголила з-під снігової ковдри розгрузлі шляхи і манівці, купи чорних, немов одягнених у жалобу, дерев. Іван пропхнув руки в рукави жупану, зашпилив його на всі ґудзики і гукнув до козаків, котрі поралися біля стайні:
– Коня мені, хлопці.
За кілька хвилин один з козачат уже й підводив осідланого Цигана. Кінь йшов як завжди граційно, дугою вигнувши шию і косячи оком. Богун мовчки прийняв вуздечку з рук хлопчини і погладив коня по голові вільною рукою. Тільки тепер чомусь помітив, як постарів вірний бойовий товариш, який служив йому вже більше десяти літ. До чорної лискучої шерсті памороззю додалася сивина, а очі дивилися сумно і втомлено. Завченим рухом дістав з кишені окраєць хліба і подав коневі. Той обережно прийняв м'якими губами і почав жувати.
– Рано ще на спокій, Цигане, – сказав скоріше сам до себе, аніж до коня і спритно стрибнув у сідло.
– Пане полковнику, в мене розмова до тебе, – почув поряд знайомий голос. Обернувшись, помітив Омелька, який наближався, сидячи верхи.
– Добре, що ти приїхав, – Іван простягнув руку назустріч і привітався міцним потиском. – Я вже хотів по тебе посилати.
– Як я можу всидіти на хуторі, коли тут такі справи? – знизав плечима Омелько. Він уже кілька місяців проживав у Богуна на хуторі, зійшовшись з Дариною, колишньою невісткою Охріменка. Старий Мирон помер незадовго до Різдва, тож Богун, не без намовлянь сестри, впрохав Омелька приглянути за хутором, а заодно й пильніше придивитися до Дарини, котра вже давно поклала на козака око. Урешті-решт, справу було зроблено, і Омелько одружився з Дариною, поселившись на хуторі, котрий був змушений покинути багато років тому, утікаючи від переслідування польської влади.
– Так, справи не радісні. Чув про Нечая?
– Чув, – Омелько зітхнув і схилив голову. – 3 кожним місяцем нас усе менше стає, тих, хто починав. Ось і пана Данила його доля натрапила, справді жаль.
– Жаль. Але це ще не всі новини. Тепер Калиновський іде на Вінницю.
Омелько знизав плечима: