Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 81

– Коней нам! Ти, Вусе, з півсотнею відділюйся і забирай східніше, а я прямо на південь піду. Десь за годину побачиш балку, обходь і очікуй, коли почуєш шарварок, бий на балку з півдня, хутір там. Усіх до ноги вирізати, лише полковника їхнього залиш, з ним Богун буде розмовляти!

Бій був короткий та запеклий. Козаки Лісовського, хоча й були захоплені зненацька, показали, що гідно несуть ім'я свого колишнього отамана – рубалися до останнього і не здавалися, навіть коли були оточені з усіх сторін і падали один за одним під шаблями розлючених брацлавців.

– Не жалій чортів лядських! – додавав їм наснаги полковник. – Нехай десятому буде заказано чинити в Україні розбій і порушувати мир! Уперед, соколики мої.

Не відставав від інших і Богун. Страшною дзиґою крутився він на всі боки і, перегнувшись у сідлі, без жалю завдавав ворогам нищівних ударів своєю гострою, немов бритва, шаблею. Метався від однієї купи до другої, відшукуючи того, кого хотів побачити цієї миті більше, аніж коли-небудь когось з найрідніших людей. Адже ненависть зближує не гірше за кохання, адже вона примушує, надриваючи сили, глядіти того, до кого притягує. Вимагає помсти. А Богун кипів цієї миті від невтамованої жаги помститися. За давній напад на Савку, за зраду гетьмана Павлюка, за перешкоди в їхньому з Ганною щасті, нарешті за те, що той сам мало не спровадив його на той світ учора. У якусь мить бою Іван все ж побачив Славинського. Той встиг скочити на коня і тепер щосили галамасив тварину батогом, утікаючи в супроводі кількох жовнірів у степ.

– Не утечеш, собако! – вигукнув Богун. – Омельку, Михаиле, він утікає! За ним!

Але не почули його вірні Нечипоренко і Деривухо, обидва були далеко, повністю захоплені битвою, не кинулися переслідувати купку втікачів і решта козаків. І Іван, не вагаючись жодної хвилини, кинувся навздогін один.

Довго гнав коня охоплений ненавистю Богун. Гнав, не помічаючи навіть, що всі його друзі залишилися позаду, і тепер він один переслідує п'ятьох вершників, котрі наполоханими зайцями мчать попереду нього у степ. Та чи такими наполоханими? Ось двоє жовнірів притримали коней і кинулися йому навперейми, за ними ще двоє. Зупинився нарешті й сам Славинський. Люта посмішка скривіла його сухорляве обличчя, він рвонув з піхов шаблю і кинувся вслід за жовнірами. Ще мить, і зовсім туго довелося б Богуну. Але не розгубився досвідчений козак. Одного за одним збив він з кульбак перших двох нападників влучними пострілами двох пістолів, які йому перед битвою мало не насильно увіпхнув Нечай, проскочив за півстопи від блискучого леза занесеної над ним шаблі третього лісовчака і, щосили вдаривши його в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком лівої руки, схрестив шаблі з четвертим. Доки встиг наблизитись Славинський, впорався і з тим.

– Ну от і зустрілися, Славинський, – кинув він хрипким від бойової лихоманки голосом до свого ворога. – Тепер ніхто нам не завадить порахуватися.

Найманець князя Вишневецького так натягнув повід коня, що той на мить зірвався дибки.

– Так, ніхто! – на обличчі Славинського з'явилася холодна посмішка. Він швидко дістав із сідельної кобури пістолет і вистрілив в Івана.

Лише випадковість урятувала Богуна. Кінь Славинського, який ще не зовсім заспокоївся, несподівано смикнувся і рука вершника опустилася усього на дюйм. Куля пройшла нижче. Іван, відчувши на обличчі розпечені крупинки перегорілого пороху, рвонув коня уперед, заносячи для рокованого удару шаблю. Але що це? Нещасна тварина сумно заіржала, мляво ступила два кроки вперед, все ще намагаючись виконати волю свого вершника, і важко присіла на передні ноги. Присіла, щоб вже ніколи не піднятися. Іван швидко зіскочив і завмер біля коня – з грудей тому била цівка темно-червоної крові. Вдалині затихали приглушені травою удари копит. Богун кілька хвилин дивився вслід Славинському, після чого повернувся і покрокував назад, туди, де серед криків поранених і іржання коней догоряло життя загону, очолюваного його невловимим ворогом.

VIII

Чигирин від часу, коли Хмельницький наприкінці 1647 року змушений був утікати з нього в супроводі невеличкого гурту своїх однодумців, справді виріс і став на диво красивим містом. Те, що мандрівник попав у гетьманську столицю, він міг відчути, не лише споглядаючи могутній козацький гарнізон і жерла десятків гармат на мурах і нових укріпленнях, побудованих нещодавно за новітньою в Європі бастіонною системою, тобто з використанням низьких і неймовірно товстих стін, які, немов велетенських розмірів шестикутна зірка, охоплювали місто, видаючись на кількасот сажнів від периметра давніх міських укріплень. Неординарність міста і його державне значення відчувались у метушливих скупченнях різноманітного люду на вулицях, від волоцюги чи мандрівного кобзаря до козацького старшини або чужоземного посла в дивовижному східному, або пишному, з неймовірною кількістю білосніжних мережив європейському костюмі. В кількості процвітаючих шинків і заїжджих дворів, а головне – в будівництві, котре розвернулося в різних кутках Чигирина в таких масштабах, що можна було подумати: місто відбудовується заново після пожежі. Зводилися будинки козацької старшини, котра віднині мала необхідність мешкати під рукою в гетьмана, будувалися нові казарми для залоги, конюшні, комори для провіанту і військових припасів, підновлювали свою маєтність, заразившись загальною будівельною лихоманкою, і давні мешканці Чигирина. Одночасно будувалися аж п'ять православних храмів – церковна казна єпархій значно погрубшала після переможної війни козацтва, котре завжди вважало православну віру одним з найголовніших своїх пріоритетів. До міста тяглись звідусіль цілі валки з лісом і каменем, йшли, поважно ступаючи, майстри будівельних справ, за спинами в торбинах несли сокири, пилки, долота, кельні і ще бозна-який реманент з того що потрібен справжньому будівельнику. Дзвіниці кількох новозбудованих храмах попри те, що на них ще велися роботи, багатоголосим дзвоном зустрічали новий день, запрошуючи вірян до ранішньої молитви. На величенькому ринку, який являв собою заставлений рядами возів великий вигін зовсім поряд із замковою горою, вже від самого ранку йшов пожвавлено-галасливий торг, там ревіла худоба, іржали коні, кахкали качки і писклявими голосами сварилися крамарки.

Іван з Данилом і Омельком залишили решту супроводжуючих ще в передмісті, тож тепер спостерігали за картиною життя великого міста втрьох, повільно пробираючись людським потоком, котрий вирував поблизу ринку, до гетьманської резиденції – великої групи високих теремів з критими гонтою дахами в самому центрі міста. Донесхочу могли насолодитися базарним фольклором:

– Пане лицарю, пане лицарю, а ось чи не файна збруя до вашого скакуна? Ой, добре б личила! – пхав, підстрибуючи мало не на рівень голови вершника, в обличчя Богуну оздоблену мідною чеканкою кінську збрую зарослий чорною, немов смола, щетиною циган.

– Пішов! – підігнав коня Іван, не маючи бажання вислухувати усі переваги нової збруї, але той не поспішав – косував оком на гніду з білою міткою на лобі кобилу, прип'яту біля одного з возів у кінському ряду, і ледь-ледь втримувався, щоб не заіржати.

– Іч ти, Циган цигана розуміє! – підсміявся Нечай. – Іди собі, чоловіче, не заважай, ми не на торги приїхали.

– А хоч би й не на торги, гарні мої! – шаленів циган. – Купіть збрую, а потім і їдьте собі! Танцюйте панам старшинам! – цикнув він зграйці циганчат, яка ховалась у натовпі зовсім поряд. Тієї ж миті п'ять чи шість напівголих, схожих на кошлатих мавпочок, дітлахів квапливо зарухались у танці перед самими копитам козацьких коней. Майстерно плигали і витанцьовували, прислухаючись до ритму бубна, у який бив дещо старший хлопчак з гривою кучерявого волосся на голові і блиском чорних очей на усміхненому обличчі.

– Ату я вас! – удавано розлютився Омелько, замахуючись на циганчат батогом. Мить, і від танцюристів залишився лише невдоволений лемент поміж натовпом і хмарка куряви, збита босими ногами. Поїхали далі.