Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 64
Але не таким був гетьман Хмельницький, щоб дати затьмарити свій розум щедрими настільки ж, наскільки й брехливими обіцянками:
«Не дам образити чернь, бо то права рука моя! З її допомогою домігся всього, що тепер маю, з її допомогою виб'ю з лядської неволі весь нарід України! По Люблін і Краків хлопи, проти вас поставши, до мене підуть на допомогу. Якщо ж я зраджу їх… Якщо Бог затьмарить мій розум, аби зміг я зробити таке, що, скажіть мені, мостиві пани, що завадить вам, знищивши хлопів, вдарити на козаків?»
Нелегка справа дісталася Адаму Киселю. Але він і не сподівається на швидке вирішення всіх питань позитивно. Він тут. Війна призупинена, і Польща має змогу оговтатись від низки минулорічних поразок та відновити сили. А це вже само по собі є великою справою, яку він робить для блага Речі Посполитої. Так, його ясновельможність має рацію: чорною справою є зрада тих, хто вивів його на гребінь хвилі, хто допоміг перемогти в борні й посісти гетьманство, те гетьманство, котре потім, погодившись зі станом речей, визнав справедливим і король, дарувавши пану Хмельницькому гетьманські клейноди. А як все ж його милість дивиться на нагоду піти війною на Оттоманську Порту? Адже ще покійний король дав листи, а козаки радо прийняли їх, і в листах тих було сказано, що корона воліє, аби військо козацьке вчинило похід до турецьких берегів.
Але й тут Хмельницький рішуче відкинув можливість такого розвитку подій:
– На Туреччину мовиш, воєводо… Хитро надумав! Та знай і своїм сюзеренам передаси: за кордон військо не поведу! Дурне з мого боку було б рішення, не покінчивши з ворогом внутрішнім, шукати недругів за Руським морем. У нас і тут, на Україні, роботи вистачає. А ще передай князям та княжатам: за Віслу зажену, нехай там собі сидять тихо й мирно. А будуть і там козиритися, нехай зла на мене не держать, і за Віслою їх дістану!
Несолоно попоївши, вирушив у зворотний шлях засмучений невдачею Адам Кисіль. Але польська влада не втрачала надію, якщо й не шляхом чесних переговорів, то за допомогою підкилимових шпигунських афер домогтися ослаблення влади ненависного їм гетьмана. Тож не встигли лютневі морози відступити перед теплим диханням весни, як до ставки Хмельницького прямувало нове посольство на чолі з фаворитом Яна Казимира вродливим паном Смяровським. О, не одна шляхетна пані потай зітхала при вигляді красеня в пишних шатах або оздобленому золотою чеканкою обладунку, коли з'являвся пан Смяровський на шляхетних вечірках, бенкетах, балах та прийомах на честь короля. Не одна, вражена в саме серце красою античної постави і поглядом чорних очей, була готова на найвідчайдушніші вчинки, якщо тільки пан Смяровський погляне на неї зацікавленим поглядом. Але не подіяли на козаків ті чари, що діяли на шляхетних панянок і навіть заміжніх матрон Варшави і Кракова. Разом з посольством королівського улюбленця прибув і лист від таємного агента Хмельницького при королівському дворі. А в листі просто і без зайвих подробиць описувався план, доручений пану Смяровському сеймом, а саме: провести під виглядом переговорів з гетьманом таємні перемовини з козацькою старшиною, за будь-яку ціну намагаючись заручитись підтримкою найбільш можливої кількості козацьких командирів. Після цього пану Смяровському було доручено підготувати замах на життя Хмельницького.
– І нехай пан Хмельницький на ділі продемонструє свої дружні наміри, про які стільки писав, – улесливо, але твердо говорив Смяровський. – Навіщо Україні таке велике військо, котре утримує вона нині? Нехай гетьман розпустить його, як розпустила Польща своє військо. А якщо козаки стурбовані можливим нападом татар, турків або іншого ворога, пан круль готовий надати в розпорядження пана Хмельницького кварцяне військо, помістивши його на Паволочі в Київському старостві.
Але розреготався лише Хмельницький у відповідь на таку мову:
– Я зрю зовсім дурним мене бачите, ляхи?!
А за кілька днів, без надто довгого розбирання справи урядом генерального судді Запорізького війська, за його присудом голова нещасного пана Смяровського покотилася на бруківку тюремного подвір'я київського замку.
Усю зиму і початок весни не припинялася політична боротьба гетьмана з недобитками польського магнатства, перестрибнувши з війни армій на війну посольств і дипломатії. Розумів Богдан – як не сильна козацька армія в даний час, а такого грізного ворога, як Річ Посполита, їй буде не просто здолати навіть з огляду на успішно проведену минулорічну кампанію.
– Так, їх побито, принижено і вигнано геть з України, – говорив він проникливим голосом на радах старшин, намагаючись, щоб кожне слово його дійшло до самого серця побратимів і було зрозуміле їм так, як розуміє стан речей сам гетьман. – Але згадайте, хіба не було у військовій історії випадків, схожих на наш? Невже Ганнібал міг помислити, що побита при Каннах та Тразименському озері армія Риму зможе протистояти йому в майбутньому? Не міг!
Але Рим – це була у першу чергу республіка воістину велетенських людських ресурсів. На заміну побитих вона набрала нові легіони. Це зможе зробити і Польща, і Литва. Крім того, досі невідомо, чий бік прийме цар московський у нашому протистоянні. Відомо лише те, що осторонь він не залишиться, сподіваючись увірвати для себе побільше, доки його сусіди човплять один одного за чуби. Отже, перемога наша далеко не повна, а союзники потрібні, як повітря!
І проходили один за одним прийоми посольств іноземних володарів, про пишноту і яскравість яких пішли вже чутки від Чернігова до Брацлава. Приймав гетьман послів Семиграддя, і вислухував їх, і обдаровував щедро, і прохав не відвернути обличчя своє від України, коли вона попросить допомоги скрутної години. А за тим і волоський господар вітав листами гетьмана, турецький посол, поважний Осман-ага, прибув, пропонуючи Україні угоду «віковічного миру» взамін на невтручання козацтва у війну Порти з Венецією.
– Великий султан вміє заховати приязнь до своїх друзів, – прикривши повіками очі, муркотів турецький посол, – безборонно дозволить ходити козацьким кораблям по всьому Кара-Дениз, сягаючи навіть Іонічного моря і грецьких берегів. Торгувати без мита в усіх портах імперії буде дозволено урусам, і це велика милість імператора трьох континентів.
З берегів Туманного Альбіону прийшли гінці до гетьмана, несучи поздоровлення і завіряння в мирі та приязні від провідця англійської буржуазної революції Олівера Кромвеля, прикотилися й вервечки возів дипломатичного посла Москви – боярина посольського приказу Григорія Унковського.
Не було часу нудьгувати довгими зимовими вечорами старшинам гетьмана. Бенкети, з виголошенням завірянь у вічній дружбі і взаємодопомозі, з перерахуванням численних позитивних якостей послів та їхніх володарів, тяглися безкінечною вервечкою, а гетьманська канцелярія, як і сам Хмельницький, виявляла чудеса дипломатичної майстерності, намагаючись досягти найвигідніших для себе домовленостей з десятками послів усіх цих держав. Але нарешті березневе сонце поступово піднялося після кількамісячного повзання над обрієм, і його досі несміливі ще промені почали нагадувати нахолодженим зимовими хурделицями рівнинам про початок нового життєвого циклу. Задзвеніли весінні ручаї, защебетало радісне поверненням з вирію птаство. На чорні ріки перетворилися биті шляхи, а ріки враз роздулися, заливаючи низини, з яких швидко сходили залишки білої зимової ковдри.
Саме цієї пори до Києва дійшли чутки, що сейм, обурений стратою свого посла, постановив збирати посполите рушення і проводить приготування до нової війни. І хоч така новина нікого не здивувала, тривожно стало серед козацьких жінок та матерів у тисячах містечок, сіл та хуторів від Черкас до Бару, від Чернігова до Білої Церкви.
III
Іван їхав верхи, намагаючись не відриватися від невеличкого коника Ганни, а тому змушений був весь час притримувати нетерплячого Цигана, і той, не звиклий до такого обходження, час від часу повертав голову і косував оком на господаря, обурено пирхаючи м'якими губами. Ганна, радісна й усміхнена, підганяла свого коня і сміючись говорила до Омелька, котрий їхав з другого боку від неї: