Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 61

А на ранок польська армія вперше після прибуття на поле бою відчула справжню міць козацького війська. Сонце, піднявшись над вершечками лісу на обрії, висвітило своїм бентежним світлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойові порядки козацьких полків і татарських орд на правому фланзі. Захвилювалися в польському стані при вигляді ворога, котрий тепер перевищував їх за кількістю і був посилений кіннотою, тобто родом військ, у якому раніше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польські рейментарі і ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнірів сідати на коней і виїздити на поле перед табором для шикування. Змучені побудовою табору, а потім безсонною ніччю на варті в погано захищених від нічного нападу обозах, драгуни повільно займали свої місця в шеренгах і готувалися до бою. Де й поділися ті злагоджені, чіткі й швидкі перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кіннота? Навіть крилата гусарія і рейтари поводили себе, наче сонні мухи, примушуючи полотніти князя Вишневецького і бризкати слиною Олександра Конєцпольського.

Далі почалися ще більш незрозумілі події: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домінік Заславський дав наказ підпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порізано рівчаками й балками, несподівано вступила в бій з татарами, втягуючи в зовсім невигідний полякам бій все нові й нові підрозділи, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цілих загонів польської кавалерії, вони, навпаки, погіршували становище. І щосили надривалися сурмачі – скликав під свої знамена жовнірів Брацлавський воєвода Радзієвський. Знову і знову кидався він із драгунами в гущу татар і втрачав все більше бійців, ламаючи людям шиї в колотнечі, а коням ноги на пересіченій ярами та балками місцевості. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конєцпольського та Ієремії Вишневецького, вимахуючи шаблями, летіли назустріч смерті шляхетні пани Куропатва і Тарнавський, Карнковський і Длотовський, сипалися з коней під ударами козацьких списів і татарських стріл десятки й десятки шляхетних військових товаришів. Але Марсу, жорстокому до польського лицарства того вересневого дня, було замало жертв серед кінноти передової сторожі. Далі починалося щось зовсім неможливе. Неможливе настільки, що й досі дослідники тієї битви не можуть дійти єдиної думки: що ж сталося з цілком боєздатною польською армією, примушуючи її тікати з поля бою, не зазнавши ні більш-менш вагомих втрат, ані перебуваючи розбитою наступом ворога, – польське воїнство просто зникло з поля бою. Зникло, щоб несучи втрати під час втечі, летіти аж до Львова так, немов по п'ятам його біжать самі сили пекла…

Іван Богун, якого після позавчорашнього бою на греблі Нечай попросив дати перепочити людям у резерві, знаходився у почті полковника, сидячи поряд з ним у сідлі свого вірного Цигана. Уважно позирав він на початок битви комонних підрозділів, бачив, як татарські орди затягують у битву все нові й нові польські підрозділи, як від табору Кривоноса від'єдналися півтори тисячі комонних на допомогу татарам, як з польського табору без жодного порядку, цілком хаотично й розрізнено відділювалися загони вершників і приєднувалися до бою, не в змозі все ж взяти верх над легкою кавалерією татар, котрі не вдаючись до ближнього бою, обстрілювали противника стрілами з довгими тонкими рихвами, котрі слугували для пробиття залізних обладунків, що їх було одягнуто на поляках. Раптом погляд Богуна упав на греблю, котра напередодні стільки разів переходила з рук у руки, і тепер була в поляків, перебуваючи під охороною кількох піхотних полків. Але що це?! Іван не повірив власним очам: ворожа піхота залишала шанці, за які було пролито стільки крові. Залишала без бою, просто шикуючись у колони і відтягуючись вузькою смужкою греблі на протилежний бік річки.

– Неймовірно! – прошепотів Богун, а потім, підвищивши голос, звернувся до Нечая, – Поглянь, Даниле!

Нечай швидко навів на греблю далекозору трубу.

– Та невже? – він теж не йняв віри, що поляки в такий важливий момент битви почали відтягувати сили з плацдарму захопленого з такими втратами. – Джуро! До Хмеля прожогом лети, скажи: просить Нечай дозволу на греблю напасти, лядську наволоч підігнати, аби скоріше п'ятами мигала!

Та не встиг джура виконати полковницький наказ, як сам генеральний обозний Чорнота підскочив на баскому коні.

– Бачиш, пане Даниле?

– Та як же не бачити?!

– Ну то з Богом, атакуй греблю, там і почнемо переправу, а за нею битву основних сил!

– Усе зроблю! – потягнув Нечай з піхов карабелу. – Уперед, соколи, за річку ляхів, нумо дружно на греблю!

Але події розкручувалися все стрімкіше – не встиг полк Нечая вийти на рубіж для атаки, як необхідність у ній відпала. Поляки вчинили на греблі таку тісняву, що годі було й думати про захист. Як виявилося пізніше, Домінік Заславський дав дуже несвоєчасну команду провести заміну Мазовецького та Сандомирського піхотних полків, а також підрозділів королівської гвардії, котрі два дні витримували на плацдармі за греблею ворожі атаки, на свіжі сили драгунії та гусарії своїх полків, а також кількох найманих хоругв князя Вишневецького. Полки спішно покинули шанці на правому боці Пиляви і рушили в бік польського стану, зустрівшись на вузькій стрічці греблі із загонами, котрі йшли їх замінювати. Хаос почався на греблі, і ще до того, як полк Нечая встиг вдарити на змішані сили Мазовецького полку в ар'єргарді у ворога, Хмельницький дав наказ перенести на греблю вогонь усіх своїх гармат.

Смерть прийшла на греблю під Пилявецьким замком, сотнями людських життів збираючи рясний урожай. Розпечений чавун не мав можливості пролетіти мимо і рвав, шматував незахищену плоть, люди і коні десятками сипалися у воду, де й тонули, не в змозі виплисти з темної глибини, придавлені до мулистого дна вагою обладунків і тіл тих, хто падав слідом за ними. Почорнілі від часу колоди, котрими було укріплено греблю, здіймалися в повітря під ударами ядер та розривних гранат, а поряд з ними, схожі на відстані на кумедні ляльки, підлітали тіла людей і навіть коней. Коли постріли гармат вщухли, козакам Нечая довелося не так прорубувати собі дорогу через греблю, як очищати її від трупу. Через півгодини після початку невдалої заміни військ на правому боці Пиляви гребля, а також шанці на лівому березі знову потрапили до рук козаків. Почався спішний перехід греблею основних сил Богдана Хмельницького з наміром дати полякам рішучий бій. Одначе як же був здивований сам Хмельницький і його старшини, коли, переправившись через греблю, побачив не ряди польського війська, готового прийняти бій, а безладні натовпи ворога, котрі, полишивши будь-які спроби зорганізуватися, чимдуж тікали на захід.

– Нехай мене поб'є грім, якщо я щось розумію! І все ж carpe diem! [42] Уперед, дітки, зробіть так, щоб вони вже ніколи не змогли зібратися докупи на нашу згубу! Ріжте упень лядське стерво! – крикнув гетьман, здійнявши над головою булаву, і полки козацтва кинулися переслідувати поляків.

VIII

Стомлені коні тягнули важкого ридвана з останніх сил і час від часу стишували ходу майже до повної зупинки, не дивлячись на посвист батога і злі крики візника. На їх боках струмочки крові перемішувались із клаптями білої піни. Заславський згадав, що кров на конях з'явилася, коли ридван, ховаючись від козацького роз'їзду, звернув з битої дороги в зарості шипшини, і вони всі принишкли, слухаючи на шляху зовсім поряд брязкіт кінської збруї і розмови українською мовою, а також відчуваючи несамовитий стукіт власних сердець. Він не відчував тепер страху, він взагалі мало що відчував. Окрім утоми і порожнечі. Тієї порожнечі, котра була в душі і в мозку, в тому місці, де мали б залишитися пояснення страшної поразки війська зібраного проти козаків з такими великими витратами і марними надіями.