Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 60

Хмельницький поморщився. Йому був неприємний вигляд підпитого полковника, хоча він і мусив затуляти очі на поведінку Ганжі, ставлячи на перше місце не його надто вже волелюбний січовий норов, а військове вміння, хоробрість і величезний авторитет серед козаків.

– Іване, припини, – усе ж загрозливо кинув Хмельницький і відкашлявся.

– Як накаже ваша ясновельможність, – Ганжа став поряд з Виговським і, обдавши його пахощами перегару, запитав:

– А як його писарська милість дивиться на те, щоб на герці показати, чого він вартий?

Виговський запитливо поглянув на гетьмана, але той лише, тамуючи лють, зітхнув і відвернувся, притуливши до ока окуляр далекозорої труби.

На кілька хвилин суперечку серед старшини припинили події, котрі розгорнулися на полі перед ними. Там, пустивши коней чвалом, летіли назустріч один одному запорожець у блискучій кірасі і мідному шишаку і закутий у срібний панцир з оздобленими золотом наплічниками гусарський товариш. В променях сонця були добре помітними чорні риски спрямованих у груди один одному списів. Мить – і вершники вдарились, намагаючись вразити ворога і одночасно відвести від себе ворожу крицю лезами шабель, що їх тримали у лівих руках. Не дивлячись на силу удару, обоє втримались у кульбаках і швидко роз'їхались, замірюючись для другого удару. Ще кілька секунд, і знову скажена гонитва назустріч смерті або лицарській славі. На цей раз поляк виявився вправнішим: у потрібну мить він майстерним рухом відбив рихву списа, котра була вже готова вдарити йому в обличчя, і у свою чергу на добрих два ліктя загнав ратище у груди запорожцю, пробивши панцир з обох сторін, аж пофарбована червоним рихва вихопилась за спиною у смертельно пораненого запорожця. Немов підкошений впав відважний козак, а гусарин, зіскочивши з сідла, витяг з грудей убитого ворога зброю, швидко змахнув шаблею, відтинаючи тому чубату голову, і настромив її на рихву. Мить – і він уже у сідлі, високо здіймаючи над головою кривавий трофей, пустив коня риссю в напрямку козацького табору.

– Цо, скурвий набрід? Так ся ми будемо перевадовати [40] своїх хлопів, альбовєм бидло іншої мови не розуміє! – долетів до старишни насмішкуватий голос шляхтича, і услід за тим мало не під ноги їм полетіла відсічена голова запорожця. – Якщо є ще бажаючі, я міг би влаштувати таким добже пожегнаннє [41] із цим світом!

Гусарин голосно зареготав, помітивши, що перед Хмельницьким шикується стривожена його наближенням варта, і повернув коня, поїхавши вздовж козацького окопу. Незабаром йому назустріч виїхав ще один запорожець у червоному жупані і баранячій шапці з червоним шликом і срібною китицею, з вузькою і довгою турецькою шаблею в руці. Виїхав і відчайдушно кинувся в бій. Але, видно, не в добрий час з'явився молодий запорожець на шляху бундючного пана, скоро й він, обливаючись гарячою кров'ю, прихилився до гриви коня – через шию і груди, розпанахавши їх до кісток, пройшла важка і широка польська бойова карабела козацьким тілом. А поляк, розреготавшись ще голосніше, підняв над головою шаблю і нахабним поглядом поглянув у бік, де стояв Хмельницький. Кілька секунд потримав її і, несподівано повернувшись, вдарив лезом по схиленій шиї пораненого козака. Немов кавун, покотилася голова запорожця у стоптане кінськими копитами баговиння. І цієї миті не витримав наруги над честю козацькою полковник Ганжа:

– Гей! А стій, ляше! Бачу я, гарно ти навчився пораненим голови відсікати. На, спробуй мою, кате! – і він повернувся до джур, сиплячи блискавицями з очей, – коня мені, хлопці!

Підвели коня Ганжі. Доброго коня й вірного товариша, котрий не один бій пройшов із запорізьким відчайдухом.

– Час нам, конику-братику, показати поганцеві, почім ківш лиха, – і Ганжа, стромивши руку в кишеню, дістав звідтам грудочку цукру, простягнувши її коневі.

З гиком і свистом з'їхав полковник уманський з окопу. Поганяв доброго гнідого коня, зважував на руці важку свою карабелу.

Без зайвих розмов схопився він на шаблі з поляком, б'ючи жорстоко, з відтяжкою і замахом. На лету змінював напрямок удару, користуючись улюбленими прийомами самих поляків, посилав коня то з одного боку, то з другого, примушуючи тварину бити ворога копитами і кусати, і нарешті зумів-таки обдурити шляхтича – із хрускотом увійшло лезо в тіло проміж панциром і боковою пластиною франтуватого бургундського шолома. Розрізало шкіру, плоть і артерію, зламало шийні хребці. Яскравим червоним водограєм порснула шляхетна кров, і той, хто ще кілька хвилин тому вихвалявся провчити будь-кого з козаків, котрі трапляться йому на шляху, сам полетів під ноги власному огиру, засвоївши свій смертельний урок. А Іван Ганжа недбало витер об його плаща карабелу, зняв із вбитого коштовну зброю, оксамитовий гаман із золотими і, приторочивши до своєї кульбаки повід гусарського коня, повільно поїхав до окопу.

Громоголосим вітанням озвалися козаки, помітивши славну перемогу полковника. Навіть гетьман забув своє невдоволення Ганжею за суперечку, що її вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привітати переможця:

– Дякую тобі, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той світ спровадив, ти дійсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – і гетьман показав на натовпи козаків на валах, які вітали полковника, повні бойового азарту і щасливі відчуттям власної сили – сили могутнього війська. Козаки, чиє щастя на герцях було значно меншим, аніж польське, піднялися духом після перемоги полковника. Забувши десятки програних боїв, цих гірких трагедій, які щойно пройшли перед їхніми очима, впускаючи сум гірких поразок у козацькі серця.

– Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман.

А той лише знизував плечима:

– Та все в мене є, пане гетьмане! Є добрий товариш кінь, та такий, що не підведе й навіть із самого пекла вивезе. Є й жіночка – гостра шабелька, та така, що лядські голови рубає, немов гнилі кавуни. Є в мене й побратими славні, козаки запорізькі. Що ж мені ще потрібно? Хіба ось коряк горілки піднеси, ваша ясновельможність, та й те заради того, аби в боргу себе не почувати.

Засміявся лише Хмельницький на таку мову і звелів піднести полковнику добрий коряк горілки. А Ганжа, крекнувши після випитого, обтер вуса рукою і знову скочив на коня.

– А ще не один тут землю смородить, до пекла проситься! За таку добру горілку повинен тобі, пане Хмельницький, другу лядську голову принести!

– Досить, Іване, – спохмурнів Хмельницький. – Бачу я, оковита в тебе в жилах заграла!

Та не почув тих слів Ганжа. Вітер гонитви засвистів у вухах хороброго полковника, кров, розігріта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжі. І поплатився він за свою недбалість – наздогнав його поручник однієї з найманих хоругв волоської кінноти Ієремії Вишневецького і збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрізь через полковницьке тіло. Загинув відчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сиріт, своїх уманців, загинув тоді, коли міг би ще жити й зробити для України немало добрих справ…

VII

Катастрофа польського війська почалася наступного дня після смерті Івана Ганжі. Ще не встигли відгриміти салюти над могилою полковника, а козацькі батави вже пішли в наступ, підтримувані десятьма тисячами легкої кінноти Айтиміра-мурзи…

Татари прийшли напередодні, пізно увечері ставши кошем на правому березі Пиляви, поряд із фланговими укріпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж після прибуття союзників пустили посла від командуючого татарським військом султаном калґою Крим-Ґераєм – гетьман наказав будити себе будь-якої миті в разі, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканіших висловах пробачився за зволікання, викликані мусульманськими святами, і завірив у приязні хана та його цілковитій підтримці. Дивлячись на козацького гетьмана спокійним поглядом напівзаплющених очей і відбиваючи поклони, посол розповів, що хан призначив командувати військом, надісланим на допомогу урусам, своєму насліднику Крим-Ґераю, під чиєю орудою свої орди тепер ведуть на Україну окрім прибулого вже Айтимір-мурзи (котрий, до речі, прохає на аудієнцію гетьмана), ще й славні батири Тугай-бей, Кая-бей і Адлаєт-мурза. Окрім кримської та білгородської орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленості в гетьмана, але яка теж сподівається постояти разом із Хмельницьким-беєм супроти Ляхистану і завоювати військової здобичі та ясиру.