Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 59
– Пане полковнику, нас обійшли! – почув він схвильований голос обозного. – Кіннота Заславського переправилась через Пиляву в семи милях вище по течі, вони будуть тут з хвилини на хвилину, потрібно відводити полк у табір!
Але він вже й сам бачив темні лави ворожої кінноти, котра, вишикувавшись колоною, йшла Богуну у фланг з важкими списами напереваги. Ще мить, і вдарить в незахищений шанцями бік Іванового підрозділу панцирний кулак ворожих рейтарів, зімне і розтрощить героїв, котрі стільки часу успішно тримали оборону перед переважаючими силами ворога. Хіба він, Нечай, допустить до цього?!
– Не отримаєте Богуна, собаки! – заревів Нечай і потягнув шаблю з піхов. – Уперед, козаченьки, до бою!..
Лише втручанню комонного підрозділу на чолі з Нечаєм завдячували життям козаки Івана того кривавого дня. Сила спинила силу, і козацька кавалерія втягла в бій на рівних рейтарію, котра була вже готова впасти на голову Богуну. Встиг він вивести людей за греблю, навіть трофеї, захоплені під час бою, не залишив. Побачивши це, Осинський, який був на чолі загону рейтарів, дав наказ відступити до греблі, маючи її в тилу, й вслід за сотнею Богуна комонники полковника змогли відступити під захист табору. Греблю було втрачено остаточно. Тисячний загін піхоти, що його послав Вишневецький на допомогу Осинському, взявся розширювати шанці і встановлювати на них гармати, націлюючи їх на греблю. Ніч припинила бій, вкривши поле перед Пилявецьким замком, вузьку стрічку греблі посеред ставу і шанці з лівого її боку темним простирадлом темряви. Уже в пітьмі польські командири, побоюючись нічного нападу з боку козаків, почали вирівнювати фронт і відтягай назад хоругви центру війська. Біля греблі залишився лише посилений піхотою загін Осинського. Йому передбачалася важка ніч, під час якої ні він сам, ані його підлеглі не могли дозволити собі не те що заснути, а й навіть випустити з рук зброю. У двох сотнях сажнів від свого війська й усього за яких-небудь півсотні від окопу ворожого табору, він міг очікувати нападу будь-якої миті. Утім, не набагато краща доля очікувала й решту багатотисячного війська. Не захищені табором, на місцині, котра була ворогу набагато краще знайома, аніж їм, вояки були беззахисні серед зловісної темряви безмісячної ночі, тож, не довго радячись, Заславський, Вишневецький, Остророг і Конєцпольський зійшлися на тому, що ночувати жовніри мають, зберігаючи бойові порядки і не знімаючи зброї та обладунків. З огляду на довгий перехід, котрий зайняв половину минулої ночі і ранок, а також цілий день, проведений у напруженому очікуванні початку битви, жовнірам дозволили лише сісти на землю, котра перетворилася до того під їхніми ногами на справжнє баговиння. Усе ж це було краще, аніж стояти. Почалась перша тривожна ніч польського війська на полі Пилявецької битви.
VI
Наступного ранку поляки вирішили відводити стомлене надто довгим перебуванням на полі бою військо назад і будувати табір, залишаючи все ж посилений загін у зайнятих напередодні шанцях на греблі через Пиляву. Жовніри, котрі ледве трималися на ногах, почали влаштовувати ваґенбурґ, але дуже скоро стало зрозуміло, що така справа їм не під силу – місцевість, яка являла собою накопичення пагорбів і боліт, порізана струмками і очеретяними балками, робила марними всі спроби утворити щось хоча б віддалено схоже на польову фортецю, схожу на ту, котра височіла на протилежному березі і спрямовувала на польське воїнство жерла десятків гармат. Вози периметра вгрузали в болоті, роблячись зовсім неефективними з точки зору захисту, а шанці одразу ж наповнювались жовтуватою смердючою водою підповерхневих вод. Нарешті, після добрих десяти годин напруженої і виснажливої роботи, обозна челядь і жовніри змогли побудувати шість окремих обозів на пагорбах, але ці не зв'язані між собою табори були надто слабким захистом – окрім того, що кожен з них міг бути захопленим окремо від інших, вони стояли нерівномірно і замість чіткої лінії оборони являли собою хаотично розкидані полем накопичення людей, тварин і куп табірного майна. Помилковість прийнятого рішення про похід до Пилявців ставала все більш зрозумілою, не дивлячись на оптимістичний настрій Ієремії Вишневецького і його пафосні вигуки:
– Я не хочу чути про подальше укріплення табору! Ми й так утратили для цього багато дорогоцінного часу! Потрібно розвивати наш успіх на греблі й атакувати!
Однак на цей раз Заславський, до якого незабаром приєднався й Остророг, виявили не властиву для них раніше твердість у суперечці з князем:
– Так битви не ведуться, пане Вишневецький! – віддувався, немов ковальський міх, Домінік Заславський. – То є авантюра! У разі якщо Марс не буде на нашому боці, ми ризикуємо потерпіти нищівну поразку і втратити військо, на цей раз остаточно. Ми оголимо Польщу до самої Варшави, кинувши її під ноги хаму!
– Марс завжди на боці хоробрих, князю! – насмішливо сказав Вишневецький. Він поки ще сподівався на підтримку Конєцпольського, але той лише щось невиразно мугикнув і замовк. Вочевидь, сину покійного коронного гетьмана теж була не до вподоби можливість розпочинати бойові дії без належним чином побудованого табору. Розбіжність у поглядах і діях верхівки польського війська робилась усе більш поглибленою.
Після обіду шляхта, котра вважала для себе принизливим тримати в руках замість зброї шанцевий реманент, почала герці з охочими від козацького табору. До цього, окрім іншого, її спонукали насмішливі крики і свист козаків, які відверто глузували з поляків – вони знаходили найдошкульніші слова, описуючи борсання коронного війська в баговинні і марні спроби побудувати табір. Один за одним виїздили на берег Пиляви перед греблею польські лицарі, гордовито випинали груди і шипіли у відповідь на кепкування козаків, обзиваючи тих «хлопами» і «схизматичним бидлом». Скоро закипіли й перші бої. Де один на один, а де й цілими загонами схрещували бойову крицю бундючні польські пани з відчайдухами-запорожцями і кращими з-поміж рубак реєстрового війська. Летіли гарячі коні, дзвеніли шаблі і вигукували в гарячці бою лиховісні хрипкі голоси. Значна частина козацького табору піднялася на окопи, аби не пропустити видовища, до якого завжди були ласі в козацькому колі. Зійшов на вогку глину валу навіть сам гетьман. Мовчки стояв він, оточений почтом генеральної старшини – трохи позаду гетьмана, покусуючи билинку, завмер генеральний обозний Іван Чорнота, поряд з ним, застромивши великі пальці рук за шовковий очкур, генеральний суддя Семен Бреус, трохи поодаль, посмоктуючи люльки, генеральний писар Іван Виговський і генеральний осавул Михайло Лученко. За їхніми спинами завмерли десяток гетьманських джур. Хмельницький деякий час мовчки спостерігав за герцями, після чого мовив бадьорим голосом, звертаючись до старшини:
– А славна втіха панам-молодцям, чи не так, вельможні?
Старшини погоджуючись закивали головами.
– Дарма що ляхи вихваляються своїми лицарськими здібностями. Я от так скажу, що добрий козак ніколи не був гіршим у двобої за ляха, хоч би там його й англійські учителі фехтуванню навчали. Тому що кращої школи фехтування, аніж на Січі-матінці я не знаю! – чистим баритоном відповів моложавий і стрункий Чорнота.
– Але й польські лицарі варті багато, – не погодився з обозним Виговський. – Крім того, судження про англійських учителів – хибна думка подвійно. Варшавська школа нічим не гірша за англійську і навіть німецьку. Я, звичайно, не принижую майстерності січового лицарства, але…
– Але пан Виговський волів би співати дифірамби полякам, аніж радіти перемогам козацтва! – перебив писаря на півслові нахабний голос. Усі, включаючи гетьмана, обернулися. Поряд з генеральною старшиною, зодягнений як простий козак – у кільчастий панцир і розхристаний каптан, з відкинутими за спину і зав'язаними вузлом рукавами й намотаним на вухо оселедцем, стояв уманський полковник Іван Ганжа. Примруживши свої вузькі татарські очі, поглядав на Виговського. Від полковника йшов добре відчутний горілчаний дух.