Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 51
– Прощавай, Тарасе. Мушу йти від тебе. Щоб жив ти вільною людиною на вільній українській землі, щоб не знав пекучого сорому за сплюндровану загарбником свою землю. Для того мушу…
Ясний росяний світанок заполонив собою долини й пагорби перед хутором, пробудивши птахів у садку і цвіркунів у буйних травах на леваді. Окреслив небо на сході багаттям нового дня і загасив зорі, залишивши до пори тільки прохолодне око місяця над обрієм, війнув свіжим ранішнім вітерцем. У такий час стояли вони в розчинених настіж воротах хутора і боялися мовити хоча б слово, немов остерігаючись, що разом із зачарованою картиною світанку в реальність полинуть і їхні зболені довгою розлукою, і не відігріті ще від холоду за коротку мить зустрічі душі. У ту реальність, яка жорстоко примушувала їх до нової, може, ще більш довгої розлуки. Іван дивився в повні сліз очі дружини і не міг примусити себе відпустити обійми. Усе ж по хвилині відпустив її і відступив на крок, узяв за повід коня.
– Я залишив у вас двадцять молодців Мирону в поміч, часи непевні, – нарешті вимовив він. – Хлопці надійні, хутір оборонять і тебе образити не дадуть. Пробач, сам не можу…
Затяглася мовчанка. Нарешті її перервав сам Іван:
– Не потрібно сліз, Ганно. Повинен пам'ятати твою усмішку, – мовив весело, але як далась йому та веселість! – Не будемо затягувати прощання, зробимо краще довшим радісне відчуття майбутньої зустрічі… А тепер час мені їхати.
Богун рвучко повернувся до коня і почав поправляти вуздечку, коли ледь відчутний шелест за спиною примусив його повернутися знову. І вчасно – ледь устиг підхопити її, коли кинулася на шию із зітханням, схожим на зойк.
– Ти лише повернись, повернись, лицарю мій! Не залиш мене, не віддайся смерті в лабети, бо навіщо мені життя без тебе? Я буду чекати, усе перетерплю, чуєш? Ти повертайся лишень! Пообіцяй мені зараз же!
Що він міг відповісти? Хіба можна обіцяти залишитися в живих, від'їжджаючи на війну? Хіба саме життя козака – це не гонитва навперейми зі смертю, а доля не жорстока до борців за волю свого народу? Втім, ні! Геть долю! І він готовий перегнати саму смерть заради оцих усміхнених очей і щастя їхнього сина!
– Клянуся лицарським словом, Ганно! Я повернуся, я будь-що повернуся до вас!
Мить – і він уже в сідлі.
– Но! Уперед, Цигане! Уперед, конику, братику!
І лише полетіли грудки вогкої чорної землі з-під кінських копит, майнув у шаленому чвалі силует комонника з розметаним плащем за плечима і шаблею при боці, кидаючись у багаття нового ранку. А Ганна, безсила від цілого вихору почуттів, що навалилися на неї, притислася до холодних стовбурів частоколу, немов молитву, немов оберіг, повторюючи тремтливим голосом:
– Заради нас, заради кохання, заради нашого сина…
II
Недовгим було перемир'я, що його заключили під час перемовин у Білій Церкві Хмельницький та польські посланці. Підточене з одного боку діями Ієремії Вишневецького на Україні, з другого козацько-селянськими виступами, подібно до рейду Івана Богуна, а також війною, котру вели костирські гетьмани, на Правобережжі – Максим Кривоніс і в Литві – Ян Сокол овський, воно стало минулим навіть не давши відчути населенню Речі Посполитої про себе. І саме того домагався Богдан-Зиновій Хмельницький, гетьман України, незважаючи на численні завіряння Варшави у власній прихильності. Тож війна між польським панством і українським народом відновилася з новою силою. Але тепер вона була дещо іншою, несхожою на попередні битви, метою її тепер було не знищення противника, а вимотування його сил, перерізування комунікацій на ворожій території, швидкі і розрізнені удари по всій території, зайнятій поки ще супротивником. До нас крізь сторіччя донесено військовими істориками описання тієї самої стратегії, котру виробив під час Тридцятирічної війни французький полководець Тюренн, а на теренах України вперше застосував саме Хмельницький. Нічого дивного з огляду на те, що майбутній гетьман і вождь посталого народу брав участь у великій європейській війні під знаменами того самого Тюренна, ще у 1646–1647 роках.
До початку осені було захоплено або принаймні блоковано значну частину стратегічних населених пунктів і фортець від Чигирина і Чернігова до Кам'янця-Подільського, залучено місцеве населення величезних територій України до поповнення повстанської армії і її постачання всім необхідним для ведення бойових дій. Одночасно із цим населення всебічно протидіяло ворогу тоді, коли потрібно було вирішувати питання з постачанням його військ і підтримкою під час перебування на тій або іншій території. Україна, перетворена на велетенський театр бойових дій, була готова дати генеральний бій польським магнатам і готувалася до нього поступово, групуючи війська цього разу на Поділлі в районі нікому раніше невідомих Пилявців, за кілька десятків верст від старовинної фортеці князя Костянтина Острозького – Старокостянтинова.
Але не дрімав і Вишневецький. Ще в травні він, не встигнувши на допомогу гетьманам і переправившись неподалік від Любеча на Чернігівщині через Дніпро і в Мозирі через Прип'ять, вирушив до своїх неохватних маєтків на Правобережжі, повний рішучості відстояти те, що залишилося після втрати Польщею Лівобережної України. Як уже повідомлялося, швидким і кривавим маршем пройшов князь через Овруч, Коростень і Житомир, після чого вирушив на Котельню і Погребище. І разом з різнею, вчиненою проміж повсталих селян, не оминав Вишневецький вести активну переписку з Варшавою, вимагаючи негайно надати йому всебічну допомогу в придушенні виступів. Неможливо уявити собі гнів потомка козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, легендарного будівельника Хортицької Січі, після отримання депеші від канцлера Оссолінського, у якій пан Єжи прохав князя утриматись від бойових дій з огляду на переговори, котрі ведуться з Хмельницьким, і повну неготовність Польщі до війни в даний час. В обличчя посланцю канцлера полетіли шматки пергаменту, що на ньому було виписано офіційного листа, а з Овруча, де на той час стояло військо Ієремії, полетіли крізь порослі соснами та ялинами рівнини Полісся швидконогі коні гінців князя, несучи в сідельних саквах повного образи, люті та презирства листа до Оссолінського.
«…Як шляхтич давнього роду, роду, який починає свої корені задовго до часів королів Болеслава Першого П'яста і Мешка Другого В'ялого і серед предків своїх має славетних князів Ольгерда Гедеміновича і Дмитра Корибута, – з обуренням писав князь, – я не можу без відчуття глибокої образи і душевного болю читати рядки, написані мені коронним канцлером Речі Посполитої, тобто особою офіційною і такою, котра мала б дбати про добра польські, а не пропонувати мені речей, що їх було запропоновано. Пане канцлер, нагадую Вам: не з володарем маємо ми справу, лише з гультяєм, банітом і бунтівником. А якщо справа виглядає саме так, чи можна тоді вести мову про будь-які переговори з Хмельницьким? Чи не зроблено помилку Вами, пане Оссолінський, у час, коли Ви зболили відрядити панів Казановського і Кисіля до Білої Церкви?… – Гнівом дихали рядки, писані Яремою, страшним гнівом. Немов за належність до православної віри предків своїх, палав він люттю до всього православного і в першу чергу до козацтва. Зарозумілістю й пихою бриніли ті слова, звернені до Оссолінського. А наостанок князь, добавивши в депешу душевних ран своїх, розійшовся й зовсім не на жарт: – Крові та кари! Рубати хамство й не давати йому змоги осягнути своїх перемог над нами. Якщо ж за знищення під Корсунем та Жовтими Водами коронного війська та поневолення татарами гетьманів Хмельницький здобуде прощення і при давніх вольностях своїх залишиться з тим гультяйством, то в такій вітчизні нам залишається краще вмерти, аніж жити і терпіти, щоб гультяйство спільно з поганством тримали верх над нами, над лицарством польським!»
Після того листа й полилася кров подільських селян, змушуючи «все, що живе, іти в козаки»…
Між тим події після поразки війська Ієремії Вишневецького під Махнівкою почали розгортатися все стрімкіше, здіймаючи з насаджених місць все нові підрозділи козацького війська і надвірні реґіменти галицької, волинської та подільської шляхти. Вишневецький, вирушивши форсованим маршем на Гриців, швидко проминув Чорторию і Чуднів, а потім, залишивши за спиною і невеличкий укріплений замок самого Грицева, де, на думку князя, було неможливо боротися з переважаючими силами Кривоноса, переправився через кілька малих річок і став обозом у районі Росолевецької переправи через Случ, яка знаходилася за вісім миль від Старокостянтинова. Там до нього приєдналися загони панів Тишкевича, Осинського, Корецького і Заславського. Військо князя виросло до десяти тисяч добре озброєних вояків і хоча все ще поступалося в кількості полкам Кривоноса, тепер князь був готовий дати бій, не зовсім безґрунтовно вважаючи, що його і ворожі сили після відступу від Махнівки приблизно вирівнялись. Слідом за поляками в район Старокостянтинова не забарився і сам Кривоніс. Одразу після повідомлення відрядженого в погоню за Вишневецьким полковника Головацького про взяття ним Долонного і Острога, де полковнику вдалося здобути вісімдесят гармат та безліч іншої різноманітної зброї і військового припасу, костирський гетьман Правобережжя вирушив від Прилуки, котра була для його військ місцем збору, шляхом на Старокостянтинів через Калинівку і Хмільник. Під своєю орудою Кривоніс мав тисячу кінноти свого власного полку, а також Білоцерківський, Уманський і Вінницький полки. Військо взяло напрямок на Росолевецьку переправу – вона була найкращим шляхом до Старокостянтинова. Козацькому проводу було невідомо, що саме там отаборився їхній найлютіший ворог.