Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 45

V

Червневий ранок заполонив пагорби над Россю, всипаючи алмазами сонячних відблисків краплі свіжої прозорої роси на травах, примушуючи розкриватись жовті сонечка кульбаб на полі і білі лілеї на порослому водоростями плесі мальовничих річкових затонів. Проснулося численне птаство у недалекому лісі, сповнюючи поранковому запашне повітря заливистим співом, гулким стукотом дятла серед дерев і життєрадісними переливами жайворонка з блакитної височини прозорого, без жодної хмаринки, неба.

Богун постояв ще кілька хвилин, милуючись мирними краєвидами, котрі простягалися берегом Росі всього за якихось півсотні сажнів від окопу козацького табору, потім повернувся, застебнув кілька гапликів на комірі каптана і покрокував до обозу, туди, де видно було вершечки різнобарвних шатрів, купи возів, гарб і мажар, косяки коней, череди худоби і заклопотаних своїми справами козаків. Він і так надто довго спостерігав за тихим народженням нового дня. Час було йти до Нечая.

Іван швидко проминув вартових біля воріт окопу, подав руку на знак привітання комусь із козаків і заглибився в нетрі багатотисячного військового містечка, що в нього перетворився за кілька тижнів табір Богдана Хмельницького під Білою Церквою. Звиклим оком позирав він на начищені до блиску стволи гармат, довгі конов'язі із жолобами, біля яких хрумкотіли коні, складені в піраміди списи і мушкети, шатра козацької старшини і військові кабиці, де вже закінчували готувати сніданок у велетенських мідних казанах.

Ось і намет Нечая. Іван приступив до одного з полковницьких джур.

– Хлопче, йди сповісти: сотник Богун прийшов за наказом і очікує аудієнції пана полковника.

Джура лише кивнув головою і зник за відлогою шатра. За хвилину вийшов і запрошуючим жестом вказав на відлогу:

– Прошу, вашмость, пан полковник давно очікують на пана.

Іван зайшов до намету і зупинився, кілька секунд зачекавши, доки очі звикнуть до напівтемряви намету після яскравого сонячного дня. Нечай поспішив назустріч.

– Іване! Ну навіщо так целебрувати! [31] Я ж прохав тебе заходити просто, без докладу й у будь-який зручний тобі час, – мовив він, простягаючи Богунові руку.

Іван відповів міцним потиском.

– Не пристало таке панібратство при підлеглих розводити, – знизав плечима він. – Так недовго дочекатись, що й джури почнуть плутати де полковник, а де його конюший.

Нечай посміхнувся:

– Що дозволено тобі, то іншим зась. Хоча щось у словах твоїх є. Оскільки ми на війні, витриманість військова повинна відчуватись у всьому. Твої б слова чули деякі з наших полковників, котрі звикли до гетьмана двері ногами відчиняти… Ну, добре, не для таких розсудів тебе покликано. Присядь лишень.

Богун мовчки сів на лаву під завішеною перським килимом стіною шатра і застиг, виклавши на коліна шаблю у прикрашених золотою чеканкою піхвах. Нечай не поспішаючи розпалив люльку.

– Новин багато, – кинув він, примружившись від тютюнового диму. – Завдань нових багато маємо. Хочу, абись деякі з них ти для мене виконав.

– Слухаю, – коротко кинув Богун.

Нечай з хвилину помовчав, зосереджено про щось розмірковуючи і постукуючи по столу пальцями лівої руки.

– Скільки козаків тепер маєш?

– Тисяча тридцять шість чоловік станом на вчорашній вечір. З них півтораста козачат малолітніх та старих або хворих. Решта цілком боєздатні, хоча щодо озброєння…

– І чути не хочу! – замахав на Богуна руками Нечай. – Ви з Нечипоренком мені більше всіх за ту зброю печінок виїли! Де ж її в біса настачиш, коли хлопи сотнями щодня до війська сунуть! Уже й так весь зброярський цех Білої Церкви у майстернях тиждень ночує, з Чигирина вигорнули все, що можливо було, з Черкас. Буде зброя, буде!

– Коли? – і не кліпнув оком Богун.

Нечай зітхнув і розсміявся:

– Ну хто ж ще, як не побратим, мене за горлянку потримає?!

– Я й не збирався, так, запитую.

– Скоро буде. Та, напевно, що не тобі її очікувати.

– Тобто?

– От і підійшли ми до того, задля чого тебе й покликано. Реґімент твій великий Іване. Настільки великий, що й язик не повернеться його сотнею назвати. Чи ти їх медяниками принаджуєш? Як не прийде ватага, знай одне провадять: до Богуна, до його сотні хочемо.

– Чому ж медяниками? – схилив голову Іван. – Скоріше навпаки. Ти знаєш – у мене без дозволу ні до коряка торкнутися, ні обоз полишити. І науки військові в мене проходять частіше, аніж у інших. Скоріше б від мене мали бігти.

– А тут я з тобою не погоджусь! – хляпнув долонею по столу Данило. – Це доки без діла, воно і коряка бажається, й до науки ставати заважко. А ось коли на батаву летить хоругва гусар зі списами напереваги, от тоді ой як хотілося б вірити у свого отамана! Сам не гірше мене знаєш. А в тебе вірять!

– Я вдячний їм за це. Хоча ти, Даниле, усе перебільшуєш. Моя сотня не набагато більша за решту.

– Ну, звичайно, – розвів руками Нечай. – А я тут для чого посаджений? Та про тебе в полку така слава іде, що якби я всіх бажаючих до тебе в сотню приписував, вона б нараховувала половину полкового реєстру. Доводиться багатьох по других сотнях розкидати… Але досить мадригалів, ще загордуєш! Слухай лишень.

Нечай сів на лаву поруч з Іваном і заглянув йому в очі.

– Як ти дивишся на те, щоб разом з Омельком очолити загін, який вирушить на Поділля сприяти повстанню серед тамешнього міщанства й селянства?

Іван не повірив власним вухам.

– Що? Що ти сказав?

– Те, що ти чув. Я хочу, щоб Іван Богун, котрий уже переріс межі сотника в моєму полку, очолив у якості наказного полковника відділ козацтва, котрий йде на Україну продовжувати почате нами на Лівобережжі. Окрім всього іншого, це бажання гетьмана. Хмельницький бажає, щоб наказним був саме ти. Омелько із своїми чотирма сотнями запорожців буде підтримувати вас кавалерією.

– Але… Але чому не Омелько?!

– Ти хочеш знати, чому не він очолює загін?

– Так.

– Тому, що таким було бажання гетьмана. Його і самого Омелька. Богун кілька хвилин сидів, не знаючи, що відповісти.

– Та що тебе вразило, Іване? Хіба не осилиш? Та ти ж природжений полководець, святий хрест, що не брешу!

– Усе добре, Даниле. Якось несподівано все… Дякую за довіру.

– Ділом подякуєш. А тепер слухай. Великі події відбуваються тепер у війську. Настільки значні, що я не маю навіть з чим порівняти тих перемін. Хіба… хіба що з падінням влади Речі Посполитої на Україні! Ти можеш осягнути, Іване? Те, про що ми мріяли, йдучи за Павлюком, стає тепер цілком істинним! Не спить канцелярія гетьмана, ледве встигає переворушити стоси паперу, занотовуючи гетьманські накази. Зовсім скоро у війську буде зачитано нову організацію полків і сотень, яка візьме під себе більшість України. Резиденцією гетьмана України, чуєш, Іване, не Запорізького війська, України! Нею оголошено Чигирин, де й буде влаштовано гетьманську столицю. Безпосередньо йому буде підпорядковано лівобережного і правобережного костирських гетьманів. Перший розміститься у Прилуках, другий у Черкасах. Костирським гетьманам будуть підлягати полки, котрі й стануть осередками повстання – Черкаський і Переяславський на Лівобережжі, а також Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Брацлавський на Правобережжі. Крім того, костирські гетьмани формуватимуть нові полки. Тим часом Кривоніс, якому безумовно належатиме посада правобережного костирського гетьмана, вже діє, як тобі відомо, на Волині та Поділлі. І діє досить успішно, маємо зовсім свіжу звістку, що він готується дати Яремі Вишневецькому рішучу битву. Але є думка ще сильніше розгорнути розміри повстання. Для цього тебе й посилаю. Але є одне вузьке місце в нашому плані.

– Що саме?

– Бачиш, Іване, Богдан присягнувся Казановському і Киселю, що він не порушить перемир'я. І він не повинен його порушити. У тому зацікавлені ми самі. Казановський у приватній бесіді повідомив, що на липневому сеймі, на який шляхта вже збирається зі всіх усюд, буде підняте питання довіри канцлеру Оссолінському. Він, мовляв, привів Польщу до катастрофи, заграючи із Хмельницьким і навіть узброївши його й надавши кошти на майбутню війну. Після усунення канцлера буде проголошено посполите рушення і всі сили кинуто на Україну, аби придушити нас будь-якою ціною. Відомі навіть кандидатури майбутніх рейментарів нового коронного війська – молодий Конєцпольський, Заславський і Остроріг. Не можу сказати, що вищеназвані пани мають талант до військового керівництва, але те, що їх вже майже призначено ще до початку сейму, мовить про рішучі настрої в польських палатах влади. Оссолінський, це, напевне, єдина людина у Варшаві, яка якщо й не обстоює нас, то хоч не плюється отрутою, вимагаючи втопити Україну в крові. Ми не можемо давати ляхам зайвого приводу позбутися канцлера. Принаймні не зараз. Поляки всіма доступними шляхами намагаються втягнути у війну з нами Туреччину, Московію і Волощину, тож Хмельницький мусить однією рукою утримувати меч, другою писати листи про покору і відданість ідеалам Речі Посполитої. Тож ти, як і всі інші отамани, котрі вирушили або найближчим часом вирушать на Правобережжя, не повинні виказувати жодного зв'язку з проводом гетьмана. Тепер ти розумієш, чому. Потрібно навіть більше, а саме – опозиція гетьману.