Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 137
– К гетману правь, смерд!
У покоях гетьмана Скуратов чомусь відчув, як на нього накочується хвиля невпевненості. Чому Виговський викликав його так спішно, не пояснюючи причин виклику? На якусь мить Скуратов навіть уявив перед собою розгніване обличчя гетьмана, ясно побачив перед собою свіжостругану колоду плахи й блискучий меч в руках у дебелого ката, котрий стояв поряд з тією самою колодою. Зусиллям волі він відігнав це неприємне видовище. Урешті, він чигиринський воєвода, призначений сюди самим царем. Вони не посміють! Не посміють, незалежно від причин виклику і наслідків розмови, яка зараз відбудеться.
Коли Скуратов став під дверима гетьманських покоїв, очікуючи доки джура Виговського доповість про його прибуття, від хвилинної слабкості чигиринського воєводи не залишилося й сліду.
– Доброго здравія господіну гетману желаем, а также здравія і благополучія, – ледь прихилив він голову, ставши перед гетьманом Виговським.
– Дякую, – непривітно буркнув Виговський. – Та тільки не для обміну люб'язностями тебе покликано, воєводо. Скажи мені краще: як так у нас тепер діється, що воєвод в городи наші без нашого ж відома призначають? Чи, може, вже гетьман на Вкраїні не господар? – Виговський не запропонував Скуратову сісти, хоча сам сидів, відкинувшись, в обшитому блакитним сукном кріслі. Не заховалась від проникливого погляду Скуратова й гидлива гримаса на обличчі присутнього тут полковника Богуна – той поглядав на московського воєводу так, ніби перед ним знаходився великий кошлатий павук.
Скуратов зітхнув. Якщо ці малороси вважають, що його так легко вивести з рівноваги, вони помиляються.
– Што ж, воля гетмана такова. Ми люді малєнькіє, царя-ба-тюшкі раби. Можем хоть любєзнічать, хоть об дєлє толковать. А только єслі об чєм спрашіваєшь, сам пріпомні, нє с твоего лі ведома то деется, за что гнєвішся, гетман?!
Виговський підхопився з крісла.
– Що?! Про що мовиш, воєводо?! Почути від тебе хочу одне – знову в Україну царські воєводи йдуть бунти зчиняти? Я щойно одного бунтівника позбувся, кого наступного на мене нацькуєте?
– Ведомо об чем, – з глузливою посмішкою витиснув Скуратов. – Нє ти лі, гетман, пісьма слал, просіл воєвод от царя-батюшкі в своіх городах посадіть? Нє ти ль ратовал перед его царской мілостью?
– Брешеш! – гепнув кулаком до столу Виговський. – Те, що я до вас у Москву пишу, над тим там сміються, мені то добре відомо! Ніколи я не писав, щоб у Білій Церкві був воєвода. Тож знай – як той ваш воєвода прибуде, так у зворотний шлях і вирушить, нічого від мене не отримає, нічого давати йому не дозволю! Государеві воєводи мусять приїздити спочатку до мене, лише після того в наші міста їхати. А то у вас так повелось, що я нічого не відаю, а вони по наших містах роз'їжджаються!
Скуратов, відчувши в голосі гетьмана не звичайне роздратування, а реальну загрозу, зрозумів, що настав час дещо пригасити накал суперечки.
– Нє гнєвісь, гетман, нє зла раді то делалось, токмо для користі обоюдной. От татар і ляхов лєгчєй отбіватся, колі наші воєводи с ратью совместно с казакамі стоять будут. Общее же дело делаем.
– Спільна справа? – на Виговського слова воєводи справили зовсім не те враження, яке хотів би бачити Скуратов – гетьман почервонів і навіть несвідомо схопився за руків'я шаблі. – Спільна, кажеш?! Чому в Києві цареві люди з українцями киями б'ються? Мовчиш?! А з Пушкарем чому государеві люди під час бою були? Скажеш, неправда? Дзуськи! Мої німці у них барабан взяли! Тепер новий воєвода їде бунти заводити. От така вона, воєводо, спільна наша з вами справа…
Скуратов кілька хвилин помовчав. Несподівано його погляд вдруге натрапив на повне зневаги обличчя Богуна. Полковник, не приховуючи своїх почуттів, обпікав Скуратова повним зневаги поглядом. Той відкашлявся і вказав на Богуна, звертаючись до гетьмана:
– С глазу на глаз надобно толковать нам, гетман. Прікажи своему полковніку оставіть нас, віжу, проглядеть насквозь меня он желает.
Іван ступив назустріч унизаному перснями пальцеві воєводи, який вказував йому у груди.
– Пече? – запитав, усіма силами намагаючись стримати почуття, які наказували йому стерти з земної поверхні, знищити, зруйнувати людину, котра стояла поряд і уособлювала собою частину тієї підступної сили, котра м'яко, подібно до струменя води, точить камінь, підточує, все нарощуючи міць, фундамент створеної покійним Хмельницьким незалежної України. – Ще й не так запече, коли запитаємо вас про все, що в Україні чините! Для чого приїхали до нас? Свого мало? Так вам скільки не дай, мало буде. Тепер он жінок, дітей наших переписуєте, для чого то діється? Чи не тому, що вже тепер нас за своїх хлопів маєте? Та рано ви то затіяли, москалику, надто рано. Маємо силу ще! Якщо з-під польської корони змогли вийти, зможемо й ваші жадібні лабети скинути, так і знай!
Скуратов пополотнів.
– Оградіть прошу меня от подобних виходок! – заволав він, намагаючись стати так, щоб між ним і Богуном знаходився Виговський.
– Іване! – звів руку Виговський. Проте на Івана його голос не справив жодного враження. Цієї хвилини він, здається, не бачив нічого, окрім ненависного обличчя московського воєводи, не чув нічого, окрім його деренчливого голосу.
– У Чигирин до нас воєводою прийшов?! – гаркнув він і поклав долоню на руків'я шаблі. – Дивись, не своїми від нас вийдеш! – рішуче ступив назустріч Скуратову.
– Богуне! – тієї ж миті задзвенів, аж під стелю стурбований голос Виговського: гетьмана не на жарт налякав вигляд розлюченого Богуна і його слова. Попри сказане Скуратову, він не мав наміру розривати відносини з Москвою саме зараз. Зробивши крок назустріч Богуну, Виговський поклав йому руку на плече й зазирнув у очі.
– Заспокойся, пане Іване, – мовив він. – Не своєчасна ся мова…
Богун кілька хвилин їв очима Скуратова, після чого перевів погляд на гетьмана.
– Боюсь, що запізно почата, – він рвучко повернувся і вийшов з гетьманських покоїв, крокуючи назустріч свіжому подиху вітру, блакиті неба і манливій зелені поля за межами чигиринських стін.
IV
Юрій Немирич повертався з Гадяча до Чигирина наприкінці вересня 1658 року, сповнений надій на майбутнє, гордий своїми досягненнями на дипломатичній ниві. А пишатися й справді було чим! Поруч з ним, на обшитому дорогим сап'яном сидінні ридвана, лежала об'ємиста, лакована скриня горіхового дерева, тішачи погляд тьмяними відблисками, що їх залишало вечірнє сонце. Воно, прощаючись до наступного ранку, зазирало до ридвана крізь запилене віконце і гладило боки скрині своїми променями. Час від часу, пересвідчившись, що за ним ніхто не спостерігає, пестив скриню долонею і сам Немирич. Адже саме там, під кількома шарами червоного, немов кров, оксамиту, лежала його «лебедина пісня» на дипломатичній ниві – великі, згорнуті у сувій аркуші добротного пергаменту, котрі колись отримають назву Гадяцьких статей. І Немирич, сидячи поблизу цих, списаних дбайливим писарем аркушів, майже відчував, як його ім'я перетворюється з простого імені на частину чогось великого і вічного, частину історії України. Так, воно просто зобов'язане залишитися в пам'яті потомків, лунати в сторіччях. Адже це він, польський шляхтич Юрій Немирич, виступив творцем трактату, рівного якому не було в історії України! Хай запам'ятають це ті, котрі досі шиплять поза його спиною, що війну Немирич почав у таборі противників Хмельницького, після чого перейшов на бік Швеції і лише напередодні смерті Хмельницького присягнув на вірність козацькому гетьману. Так, він воював з Хмельницьким. І воював на совість, він міг кинути це в обличчя будь-кому з тих неотесаних старшин, вихідців з козацької сіроми, котрі, не приховуючи ворожнечі, вбачали в ньому ворога й тепер. Але не для нього, що навчався у кращих університетах Англії і Франції, бачив Голландію і Швецію, Іспанію і Рим, не для нього такі вузькі рамки світогляду, що їх мав свого часу князь Ієремія Вишневецький. Він, на жаль, так і не зміг побачити у Хмельницькому не просто бунтівного сотника, а яскравого лідера нової формації, гетьмана війська, котре змусило заговорити про себе у всіх європейських і навіть азійських столицях. А Немирич побачив у Хмельницькому такого лідера. Побачив і зрозумів – держава, яку він створив, відірвавши її від зів'ялого парламентаризму Речі Посполитої, має майбутнє і заслуговує на те, щоб докласти зусиль до її відродження. Не безвідплатно, звичайно, а з переспективою на реалізацію своїх захмарних амбіцій. Адже висока державна влада завжди належала людям з амбіціями і ніколи не ставала слабшою від наявності таких.