Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 128
– Потрібно перевірити, скільки пороху маємо у Вінниці й сотенних містах. Козаків наступного тижня зібрати до навчань потрібно. Заодно зброю й спорядження в полку перевіримо.
– Зроблю, – кивнув головою осавул. – Чого лях хтів?
– Казав, аби ґав не ловили, а їх у гості дожидалися, – буркнув Іван.
Уже перед брамою фортеці Богуна наздогнав вороновицький сотник, котрий примчав чвалом у супроводі хорунжого і кількох козаків.
– Вороновицька сотня готова розвернутися в бойові лави, пане полковнику, де противник?
Богун кілька хвилин дивився на сотника, не розуміючи як той тут опинився. Лише згодом згадав, що сам посилав по нього Брилів.
– Дай собі спокій, пане сотнику, – махнув він рукою. – Сьогодні ворога не побачимо. Готуйся до відвідин восени.
IV
Богун не помилився, вважаючи, що осінь 1654 року принесе в Україну нову війну, а її багатостраждальному народу нові муки і страждання. Польський орел у черговий раз учинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то принаймні відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, можливо, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли в Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною – йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело, стікаючи кров'ю найкращих своїх синів, козацтво. Що ж, цар миттєво заходився виконувати закріплені Переяславською Радою і Березневими статтями угоди? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею з попередніми роками, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз із гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Уже в червні туди прибув посол Іслам-Ґерая Сулейман-ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі, не багато не мало, обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам-Ґерай погоджувався віддати короні всі міста й землі належні зараз гетьману й царю, взамін за що прохав собі підкорені Іваном IV Московським Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних незгод із боку короля, тим більше, підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу в майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Сулейман-ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «Вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили на себе довго очікувати: вже наприкінці липня до ставки гетьмана в Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом. До Глинян йшли валки шляхетного панства, котре поспішало приєднати свої хоругви до лав посполитого рушення. Сумнівів бути не могло: війна ось-ось розпочнеться. Якщо такі сумніви й залишалися в когось з гетьманського оточення, їх розвіяв допит присланого Богуном полоненого – шляхтича на ім'я Лукаш Збуйновський. Його Хмельницький вирішив допитати особисто.
Коли прохолодного ранку в підземелля до бранця, освітлений скупим світлом, що пробивалось крізь крихітне віконце, увійшов Хмельницький у супроводі кількох похмурих козаків, Збуйновський, здається, не здивувався. Він мовчки піднявся з укритого перепрілою соломою тапчана, на якому досі сидів, і став у кутку, гордовито схрестивши на грудях руки. Один із козаків, котрі супроводжували Хмельницького, стромив у вкрите іржею гніздо на стіні смолоскип, інші заходилися встановлювати посередині льоху невеличку жаровню і роздмухувати в ній полум'я. Збуйновський спокійно поглядав на Хмельницького. Єдине, що його здивувало, це вигляд гетьмана. (Хмельницький був одягнений надзвичайно скромно, навіть дещо простацьки, а при боці мав лише просту, без прикрас, шаблю.)
– Я повинен дивитися як ти корчишся в муках, пане Лукаш, чи може, приберемо вогонь, і ти розповіси мені все добровільно? – без довгих преамбул поставив запитання Хмельницький.
Лукашу Збуйновському зовсім не посміхалось знайомство його шляхетного тіла з розпеченим залізом, тож він погодився не вагаючись:
– Я дам тобі відповіді на всі запитання, гетьмане. Звичайно, лише ті, котрі знаю.
Жодного слова не сказав більше гетьман, лише кивнув головою, згоджуючись вислухати бранця. І полилися з вуст Збуйновського зізнання. Такі, від яких усе більше темніло чоло Хмельницького, різкішими робилися глибокі зморшки під його пронизливими очима, а на вилицях грали жовна. Про збір війська під Зборовом і Глинянами оповів шляхтич, про тисячі важкоозброєної гусарської кінноти полковника Маховського сказав, про намір полковника вже у найближчі дні порушити кордон України і йти в Подністров'я, щоб згодом вдарити на землі Брацлавського полку. Про укладення договору між Річчю Посполитою і ханом не забув розповісти, а також про наміри володарів Трансільванії, Волощини і Молдавії приєднатися до того союзу. І хоча наміри трьох останніх країн, як і значної частини підданих кримського хана, були вилами по воді писаними, мав про що замислитися Хмельницький, особливо коли згадати розмиті й неясні відповіді Москви на прохання прискорити прибуття царевих ратників на допомогу козакам.
Події, передбачені Збуйновським, не забарилися, і вже за кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, посипалися невтішні звістки. Поляки зайняли Мотилів на Поділлі, підсунули впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ – адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території котрої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман супроти царського наказу, вирушив до Луцька, де й з'єднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрасті посли молдавського господаря Георгіце, котрі теж прибули до табору під Луцьком і заявили про готовність Молдавії взяти протекцію Москви, а також листи трансильванського князя, у котрих той писав про своє бажання дотримуватись миру з Україною і прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але ці невеличкі успіхи гетьманської політики не зменшували шкоди, що її вже відчутно зазнавали села й міста Брацлавського, Уманського, Корсунського і навіть Чигиринського полків від нападів татар і восьмитисячного реґіменту Маховського. На обрії вже поставала облога Умані й жорстока Охматівська битва, під час якої козацьке військо і навіть сам гетьман опинилися під загрозою винищення. Загрозою навіть більшою, аніж та, котра виникла колись у Берестечку.
Першим до ніг польського війська впав Брацлав. Щоправда, зовсім не такою легкою, як здавалося спочатку Станіславу Потоцькому, видалася битва за місто. Швидше схожим на парад, аніж на важливу військову експедицію, був підхід війська, очолюваного коронним обозним Стефаном Чарнецьким, до стін Брацлава. Хіба сподівався Чарнецький на серйозний опір? Чарнецький, котрий щойно захопив добре укріплене містечко Тиманівку, залога якого здалася майже без бою після того, як все командування гарнізону зникло невідомо куди, ледве отримавши звістку про наближення польського війська. Але марно сподівався коронний обозний на ключі від міста. Рівними лавами кінноти, вишикуваної в полі перед міськими укріпленнями, зустрів Брацлав нападників, десятками гармат, націлених на поляків, піхотними сотнями на валах, готовими кинутися в бій за першим наказом наказного гетьмана Томиленка. Кілька атак, проведених Чарнецьким силами легкої кінноти, не призвели до бажаного ним результату, а вогонь козацьких гармат змусив його відступити значно поспішніше, щоб це було схоже на звичайне небажання піддавати ризику авангард. Навіть коли Чарнецький повернувся сюди на початку грудня, перемога не видалася йому занадто легкою – кількаденна запекла битва не лише забрала життя багатьох козаків, самого наказного гетьмана і навіть зятя Хмельницького, сотника Влиська. Погуляла смерть і рядами польського війська – кілька тисяч жовнірів і шляхти не дорахувався Станіслав Потоцький у своєму війську після того, як Богун, зачувши про прихід до поляків багатотисячної татарської орди, спалив Брацлав і відступив разом з козаками й міщанами до Умані.