Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 122

– А хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога! [66]

І, немов підводячи солідний підсумок словам гетьмана, вдарив залп кількох десятків гармат – це Виговський помахом руки віддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високі мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострілів, як наперед натовпу, мало не під саме підвищення, на котрому стояв гетьман, підскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упізнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетері.

– Волимо під кріпкою рукою царя восточного, православного, в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику христовому, поганинові, дістатися! – заволав він з такою силою, що його почули, без сумніву, й задні ряди.

– Волимо! – почулося з натовпу.

– Царя православного!

– Геть собак бусурманських!

– Геть ляхів з їхнім жидівством! До московського царя в підданство веди, гетьмане! – заревіли навколо, і одразу ж крики потонули в урочистому співі сурем і рокотанні литавр. З підвищення поважно зійшов Петро Тетеря, котрий до цієї миті стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав він уздовж кола, яке оточувало підвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна підбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку і червоні сап'янці із золотими острогами. Праву руку ніжинський полковник гордовито тримав на руків'ї оздобленої слоновою кісткою карабели, лівою стискав срібного полковницького пернача.

– Ви чули, панове-молодці, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажіть: чи всі так призволяєте? Чи всіх вас волю висловив його ясновельможність?

І цієї миті Богун помітив заворушення, котре почалося надто далеко від помосту, щоб йому надали занадто великої ваги, – на самому краю майдану раптом звилась малинова хоругва, і учинився крик, серед якого Іван розрізнив лише кілька окремих реплік, значення котрих було занадто недвозначним, щоб його можна було віднести до чогось іншого, окрім виявлення незгоди з промовою гетьмана і майбутньою угодою.

– Не православні вони, татари є! Від насіння татарського! – чулося звідтіля.

– Не віддай народ у неволю, батьку! – вторив першому другий голос.

– Козацтво славне до смерті ведеш, гетьмане! – лунав третій голос.

– Україну продаєш!

– Кривавими ріками і слізьми гіркими її ми до цього торгу омили!

Обличчя Тетері скам'яніло. Він кинув швидкий погляд на осавула, який виструнчився поруч, і за мить до того місця в натовпі, звідкіля чулися вигуки, вирушили, супроводжуючи свій шлях криками невдоволення та болісними зойками людей, що їх так безцеремонно розкидали, звільняючи собі шлях, кілька десятків старшин Переяславського полку. З обличчя Бутурліна і облич його радників миттю зійшов благодушний вираз, що його непорушно зберігали впродовж останніх годин. В оточенні московського посла почалося жваве перешіптування. Хмельницький, здавалося, не помічав усього, що відбувалося, – він був зайнятий своєю булавою, котру йому саме зараз необхідно було дбайливо примостити на отороченій золотим шиттям оксамитовій подушечці, що її запобігливо підніс булавничий. За хвилину в кутку, звідки доносились крики, почувся шум бійки, зойк пораненого, після чого когось поволокли геть. Стривожений, мов бджолиний вулик, натовп ще деякий час гудів, після чого поступово почав стихати, а після чергової серії ударів литавр і співу сурем притих зовсім. Тетеря, котрий увесь цей час ходив уздовж утвореного козаками кола, немов лев уздовж огорожі, відкашлявся і заволав удруге:

– То чи всіх волю висловив гетьман? Чи всі так призволяєте?

На цей раз нічого не завадило, і дружні, сповнені ентузіазму голоси, які якось надто вже симетрично лунали з різних відтинків кола, сповістили:

– Усі однодушно!!!

Хмельницький, вдоволено махнувши головою, вимовив гучним своїм і чистим голосом. Тим самим голосом, як пригадав цієї миті Богун, котрим кликав у бій з ворогом ще тоді, напередодні Жовтих Вод:

– Нехай так і буде! Нехай Господь укріпить нас під царською кріпкою рукою!

– Боже, утвердь! Боже, укріпи! Аби ми всі навіки однодушні були! – не забарилися ті самі дружні голоси, котрі щойно твердили про однодушність тих, хто зібрався на Раду в Переяслав. За хвилину схвальними криками розкотився увесь велетенський майдан.

– Помилуй нас Господь, – почув Богун і побачив поряд повні сліз очі Нечипоренка. – Дай сили витримати все, що на нас ще чекає.

– Мусимо, Михаиле, – Іван стиснув правицею плече вірного осавула. – Ходімо, нам нічого тут робити.

І Богун покрокував геть, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших старшин, котрі почали рухатись до сходів Успенської церкви, де мала відбутися присяга на вірність московському цареві Війська Запорізького й усього народу Русі Малої, як зболили величати Україну за східним кордоном. Слідом за полковником поспішив Нечипоренко і вінницькі козаки, котрі прибули з Іваном до Переяслава за наказом гетьмана. За їхніми спинами урочисто задзвонили, заливаючи майдан басовитим гудінням великих і веселим співом малих дзвонів. У широкі двері Успенської церкви, де нині переяславський протопіп Григорій мав служити разом з прибулими з Москви священиками, густими лавами пішли багато вбрані старшини і московські посли.

Прибувши до господи Семена Грабовського, де застав лише старого козака, котрий був у полкового кантаржея за розпорядника, Богун одразу ж віддав своїм козакам наказ ладнатися в дорогу.

– Повинні за годину вирушити, – кинув він похмуро, нічого не пояснюючи розпоряднику.

– Але пан Грабовський велів готувати для вас бенкет… – не зрозумів Іванової поспішності розпорядник.

– Не до бенкету, козаче.

– Може б, не варто проти ночі? – промимрив іллінецький сотник на ім'я Дурдило.

– Варто, я сказав! – визвірився на нього Богун. Більше ніхто не промовив жодного слова: у Вінницькому полку добре знали, що Богуна у такому стані чіпати не варто.

За годину до сутінків, коли до Переяслава поспішали останні з тих, хто запізнився на таку видатну подію, як присяга на відданість Московському царству, а на майдані натовп розпався на сотні невеличких куп охочих до безкоштовного частування гультіпак; коли московські посли пакували у скрині, з яких раніше діставали царські грамоти, даровані гетьману, підписані рукою Хмельницького завіряння у вічній покорі, а у найбільших залах готувалися заставлені вишуканими стравами та напоями столи для бенкету високих осіб, крізь міську браму проїхала мовчазна валка з десятка вершників, котрі чомусь не поділяли загальної радості й не поспішали погуляти за рахунок гетьманської казни. Вони їхали геть, і сонце, яке сідало за невисокі пагорби на обрії, золотило їхні силуети своїм ласкавим промінням.

Розділ II

І

– Ти приїхав, мій любий, – ласкавий голос Ганни відігнав геть тугу і все, що гризло свідомість протягом усієї мандрівки від Переяслава, а на душі стало легко і затишно, як було завжди, коли поряд була вона. У каміні палахкотів вогонь, а на килимі поряд грався, заклопотаний своїми надзвичайно вагомими справами і знайомством з привезеними татком гостинцями, син Тарас.

– Я така щаслива, Іване, ти знову поряд. Договір з Москвою підписано, війну скоро буде скінчено. Нарешті ти будеш поряд, а мені відпаде потреба проглядати очі до сліз, спостерігаючи порожній виднокрай.

– Так, люба, так.

– Милий мій, милий. Такий заклопотаний, чоло твоє ясне потемнили зморшки, а на чорняву голову першим непроханим снігом лягла сивина. Очі твої віддзеркалюють таку надлюдську втому, що серце стискається, коли позираю в них. Що турбує тебе, полковнику мій?

– Усе добре, Ганно, усе буде добре.

– Ми будемо тепер поряд, адже так, Іване?

– Звичайно. Ми тепер завжди будемо поряд.

Іван бачить перед собою її ясні очі й не може відвести погляд, не може поворухнутися, стискаючи в обіймах ту, котру так щиро кохає і з якою нещадна доля зводить значно рідше, аніж із спрямованою у власні груди зброєю в чистому полі. Навіть цієї хвилини, обіцяючи, що залишиться вдома назавжди, звикле вухо полковника чує з подвір'я іржання бойових коней та дзвін збруї. Скільки ж, скільки подарує доля йому цього разу можливостей побути разом з тими, хто йому є по-справжньому дорогим? Усе менше й менше рідних йому людей залишається поряд, забирає клята війна, одного за одним, дорогих серцю побратимів. І лише Ганна, як тиха заводь, приймає його, побитого життєвими бурями, лише син Тарас, котрий вже так виріс і навіть встиг змінити дитячі іграшки на перші книжки, додає наснаги продовжувати давно колись розпочату боротьбу. Так, минуло бозна-скільки часу, минуло ціле життя…