Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 116

Але втрати Польщі не зупинилися лише на особі славетного князя, котрого сучасники пихато прозивали cosacoram terror. [64] Незадовго після підписання Білоцерківського миру від несподіваного апоплексичного удару помер коронний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький, котрий так і не зміг оговтатись після корсунської поразки й бусурманського полону, а ще через рік не стало і Калиновського – шляхтич, непримиренний до козаків та ідеї української незалежності, склав голову під час битви під Батогом у 1652 році. Рокованою для пана Мартина стала друга зустріч з козаками Богуна. І хоч давно загинув велетень Пилипенко, котрий так безцеремонно захопив гетьмана в полон ще під Корсунем, знайшлися в полку Івана інші буйні голови, котрі спромоглися зробити могилою магната схили гори Батіг над Південним Бугом на Вінниччині. Разом з гетьманом були вбиті і брат майбутнього польського монарха Марек Собеський, командир німецьких ландскнехтів Пшиємський, а також вісім тисяч вояків. А ще через рік Стефан Чарнецький, зустрівши в полі під Монастирищем козацькі полки під орудою Богуна, надовго втратив інтерес до подальшого перебігу війни, отримавши в горлянку стрілу з козацького лука.

А Іван, котрому Хмельницький, приховавши до пори особисту неприязнь, доручав усе більш важливі завдання по обороні кордонів козацької держави і з кожним разом все більші реґіменти козацького війська, стояв на охороні Брацлавщини, немов цербер. Сотні польських атак були приреченими на поразку одразу ж після того, як про них дізнавався Богун. А коли, в черговий раз зрадивши козацького гетьмана під Жванцем, хан з розбитою на численні чамбули ордою йшов на Поділля і Вінниччину з метою дозволеного Яном Казимиром збору ясиру серед українського населення, на заваді ворожим планам став саме Богун. Смертельним вітром повіяло в обличчя хижих до грабунку кочовиків, коли вивів полковник вінницький вісім тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося в душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! І страшною для татар була зустріч з Богуном – подекуди з чотиритисячних загонів залишалися рештки по чотири-п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибували до ханського коша, ладні цілувати своїх коней, котрі винесли їх живими із зубів самого шайтана.

Покінчивши з татарами й дізнавшись, що гетьман надає йому невелику відпустку для відпочинку від ратних справ, Іван кинувся на Волинь і після двох тижнів, проведених серед замерзлих боліт колишнього табору під Берестечком, відшукав-таки на невеличкому цвинтарі поблизу сільської церкви невідомого села напівзасипаний снігом горбик землі під простим дерев'яним хрестом. Людина, похована тут, була знайдена місцевими жителями в болоті неподалік від козацького табору й перенесена сюди завдяки великій повазі, що виявили селяни, спостерігаючи з лісу, у якому ховалися від жовнірів, за битвою одного проти багатьох.

– Великий то воїн був, – сказав Івану панотець, настоятель церкви, біля якої було влаштовано поховання. – Один супроти сотні став. І не відступив.

І Богун зрозумів: тут лежить Омелько.

– Я хочу забрати його, отче. Хочу, щоб лежав він у рідній землі, поряд з тими, хто дорогим йому був за життя і кому дорогим був він.

– На все Божа воля, сину мій, – лише хитнув головою пристаркуватий священик. – Якщо він привів тебе сюди, так тому і бути.

І ось під відбудованим хутором Богуна, на кладовищі, котре розрослося за останні буремні роки, поряд з могилами Федора Богуна і Мирона Охріменка з'явилася ще одна могила. Омелько Деривухо знайшов нарешті свій вічний дім. А Богун, той, кого все своє життя Омелько намагався підтримати, вберегти від небезпеки і ненастирливо підставити плече, коли потрібно було зробити нелегкий вибір, кинувся назустріч новим боям.

III

Гість прибув несподівано, без попередження, проте Іван зрадів його приїзду так, як зрадів би найкращому товаришу. Навіть попри те, що до сьогодні бачився зі своїм теперішнім гостем лише двічі. Вперше ще під час битви під Жовтими Водами, вдруге зовсім недавно, на нараді в гетьмана, перед Жванецькою битвою, де й мав сміливість сперечатися зі Хмельницьким у присутності решти старшини про розташування полків на майбутньому полі бою. Тоді, вийшовши з гетьманського шатра і усе ще палаючи гнівом від наказу Хмельницького вести себе поштиво, Богун несподівано для себе побачив поряд із собою значного запорожця, котрого в колі генеральної старшини добре знали й поважали як хороброго вояка і талановитого полководця.

– Батько Хмель не любить, коли йому суперечать, це я знав завжди. І про полковника вінницького мені відомо, того, котрий неодноразово викликав гнів гетьмана. Тепер я сам став свідком такої суперечки і мушу визнати: у твоїх словах було зерно істини, а гнів Хмельницького безпідставний, – просто сказав запорожець і посміхаючись простягнув руку. – Дозволь познайомитися з тобою, полковнику. Мене звуть Іваном Сірком.

Іван не вагаючись простягнув руку назустріч і відповів міцним й щирим потиском.

– Богун, – відповів він, – радий знайомству.

– Здається мені, Богуне, доля ще неодноразово зведе нас із тобою, – мовив Сірко багатозначно, й Іван не зрозумів тоді, що той має на увазі.

Тепер, почувши, який гість наближається до його резиденції, Іван, у супроводі полкової старшини, поспішив виїхати назустріч запорожцям далеко в поле. Так і зустрілися вони втретє, сидячи в сідлах один навпроти одного, на вершині пагорба над Південним Бугом.

– Здрастуй, товаришу мій дорогий, – мовив Сірко і простягнув руку для привітання, вивільнивши її перед цим з металевої рукавиці, ювелірно виготовленої з вузьких, укритих золотою насічкою, пластин.

– Доброго дня, пане Іване, – простяг руку й Богун. – Радий бачити тебе.

– Вибачай, що без запрошення, – розвів руками запорожець. – Мовлять у нас на Низу: незваний гість гірший татарина.

– Козак козаку не буває незваним гостем, а запорожці завжди бажані візитери в моєму домі. Тож ласкаво просимо тебе, Іване Дмитровичу, і вас, – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з трьох сотень супроводжуючих Сірка козаків, – лицарство запорізьке! Будьте моїми гостями стільки, скільки на те ваша ласка.

Після таких привітань Іван, а за ним і решта старшини, повернули коней і поїхали до хутора, здіймаючи хмарки білої снігової куряви обабіч неширокого шляху.

Не наважуючись першим запитати про причину візиту, Богун мовчав. Незручну мовчанку перервав сам Сірко.

– Чув я, ти відшукав тіло Омелька і попрямував з ним до дідизни своєї. Поспішав і я віддати шану останню покійному пану судді, та бачу – спізнився. Ти поховав його?

– Так, – кивнув головою Богун. На якусь мить знову запанувала мовчанка.

– Мертвим Царство Небесне, а нам, живим, доробляти те, що вони не встигли. Віддамо шану Омельку мушкетним салютом. Хоч і запізно, але віддамо. А ось є ще справи, котрі зробити нині не пізно. Вони є другою причиною того, чому здолав я з лицарством шлях від Чортомлика до твого хутора, Богуне. Вислухаєш мене, полковнику?

– Лише після доброго бенкету, коли запорожці підкріплять втрачені під час подорожі сили.

– Не варто, – пригладив Сірко довгі гадюки вусів, – лицарство моє хоч бенкет і полюбляє, але не час тепер для нього. Що ж до мене, вважаю кружляння горілки та інші надмірності під час посту ділом гріховним, тож з радістю поміняю їх на молитву. Якщо, звичайно, не ображу цим господаря.

Богун, котрий немало чув про аскетизм і глибоку релігійність Сірка, не став противитись.

– Воля гостя свята для мене, а образа ніколи не западе в козацьку душу за молитву, вознесену Господу побратимом його, – мовив він.

– Дякую, – схилив голову Сірко. Він деякий час їхав мовчки, після чого повернув голову до Богуна: