Іван Богун. У 2 тт. Том 2, стр. 108

– І ви, князю, будете стояти на тому, що армія повинна вирушити до Берестечка? – кинув Ян Казимир на Вишневецького запитливий погляд.

– Так, мій королю!

– Це все, що я хотів від вас почути, – у голосі Вази відчувалась така полегкість, ніби він вирішив щойно неймовірно важливу для себе проблему. – Сподіваюсь, удвох з вами ми вчинимо це і не дозволимо розводити балаканину перед важливою битвою.

IV

Ян Казимир мав рацію, вважаючи, що після того, як його рішення про вихід війська в район невеликого волинського містечка, котрому зовсім скоро судилося стати місцем найстрашнішої катастрофи армії Богдана Хмельницького за усі роки народно-визвольної війни 1648–1654 років, стане неминучим, попри всі потуги незгодних з таким рішенням. Вишневецький не дарма вважався найавторитетнішим командиром коронного війська, котрого обожнювали прості жовніри і на котрого рівнялися командири нижчої ланки – поручники, хорунжі і ротмістри. Тож не встигла добігти до свого завершення перша декада червня, як велика і неповоротка польська армада вирушила до Берестечка, залишивши позаду сплюндрований Сокаль. Слідом за королівськими хоругвами виступали, заквітчуючи видноколо різнобарвними прапорами, хоругвами і штандартами, полки Миколая Потоцького, коронного гетьмана, Мартина Калиновського, польного гетьмана і воєводи чернігівського, Яна-Симеона Щайворського, воєводи брестського, князя Ієремії Вишневецького, воєводи руського, Станіслава Любомирського, великого маршалка коронного, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського; князя Сапєги, віце-канцлера литовського, Станіслава Потоцького, воєводи подільського та Олександра Конєцпольського, воєводи чигиринського і коронного хорунжого Речі Посполитої. Окремо від найманих ландскнехтів кварцяного війська хвацько виступали закуті в найсучасніші обладунки німецьких майстрів загони, прислані на допомогу Польщі бранденбурзьким електором. З веселим співом ріжка й дробом барабанів, з лісом гострих пік над головами йшли вони нога в ногу слідом за своїм рейментарем, ветераном Тридцятирічної війни, славним полковником Вальроде.

Але, не дивлячись на піднесений настрій Яна Казимира і оптимістичні прогнози, вихід війська був зовсім не схожий на бравурний парад або демонстрацію потужних м'язів – початок скоріше нагадував хаотичне пересування натовпів озброєного люду, між якими не було жодної координації дій і керівництва. Тихий жах селян з навколишніх селищ перейшов у паніку, котра супроводжувала жорстокий грабунок, що ним не гребувало жовнірство у всякі часи. Із селянських господ виносилося все, що могло становити хоч дріб'язкову цінність, а самі господарі, у разі спроби противитися, отримували частування зброєю, котра за визначенням повинна була їх захищати. Виття жінок над убитими чоловіками або тихе скигління зґвалтованих дівчат потопало в гуркоті руху громіздких обозів і хвацького чвалу закутого у залізо лицарства. Рейментарі відводили погляди від димів, що подекуди виростали над селянськими хатами, намагалися не чути зойків і благань.

Коронному писареві Станіславу Освенціму насилу вдалося переконати короля відкинути план Стефана Чарнецького роздробити військо, окремо відрядивши кінноту, а обози й піхотні підрозділи відправити трьома різними шляхами. Утім, шляхетні товариші комонних хоругв і без згоди короля не дуже поспішали полишити свої дорогоцінні обози на челядь і найманців – пани цілком обґрунтовано вважали, що залишені без нагляду обози одразу ж буде піддано такому грабунку, який не поступався грабунку під час програної битви, коли одна з воюючих сторін була змушена, покинувши обози, рятувати власне життя. Тож шляхетне панство з ентузіазмом сприйняло рішення вирушати всім разом. Усе ж спочатку вирушили обози, котрі завдавали темп війську, після чого знялися з місця основні сили. І почалося. Метушня здійнялася страшенна. Ніхто не знав порядку і напрямку руху, кожен на власний розсуд обирав собі шлях. Не обійшлося навіть без сутичок серед гонорової шляхти, для котрої приводом до поєдинку могла стати не лише дріб'язкова образа, а навіть незручність пересування в натовпі, що було обов'язковою умовою неорганізованого виходу війська. Цілі реґіменти збивалися з дороги, заходили зовсім не туди, куди планувалося на початку. Військо все дробилося і розсіювалося, займаючи велетенську площу, коли від найбільш віддалених одна від одної частин деколи налічувалось кілька десятків верст. Із самого ранку до заходу сонця відбувався цей марш, більше схожий на паломництво богомольців, аніж на вихід військових підрозділів. А коли в сутінках показалися околиці села Тартаки, і Вазі доповіли про кількість пройденого, він ледь стримався, щоб не вилаятись подібно простолюдину:

– Матко Боска, лише одна миля! Ми будемо з такою швидкістю долати шлях до Берестечка протягом усього літа! Клянусь Богом, я припиню цей безлад, чого б мені це не вартувало!

Але грізна заява короля залишилася лише грізною заявою. Ранком другого дня паломництво богомольців продовжилося, як не намагалися рейментарі перетворити його на військовий похід. Король мужньо споглядав на галасливі натовпи, котрі подекуди навіть випереджали свого короля, ламаючи видимість строю, що склалася більш-менш чітко принаймні в оточенні Яна Казимира. Роздратований, король наказав перешикувати військо так, аби кожен полк супроводжував вози свого обозу і пересувався слідом за попереднім полком, у жодному разі не намагаючись обігнати його. Після такого заходу хмари пилу перестали летіти в напрямку королівського почту, але військо розтяглося довгою вервечкою на добрих п'ять верст і в той час, коли передні полки подумували вже над тим, щоб зробити привал і пообідати, ар'єргард усе ще перебував у Тартаках. Серед рейментарів середньої ланки поширилися чутки про можливий напад козаків – ситуація для їхньої атаки складалася більш аніж сприятлива. Ці чутки пожвавила інформація про те, що до короля повернувся посланий напередодні до козацького табору драгоман [62] пана коронного маршалка на ім'я Марко. Він доповів про те, що Хмельницький рухається їм назустріч, маючи під своєю булавою дев'яносто тисяч піхоти і більш як двадцять тисяч кінноти. За ним прямує семитисячний корпус татар, а хан з основними силами своєї кінноти вже на Паволочі і дуже скоро приєднається до війська українського гетьмана.

Проте на короля такі чутки не справили сильного враження. Його більше непокоїло пересування армії або, якщо бути точним, його майже повна відсутність. Другу ночівлю було організовано на околицях села Фусів, котре відстояло від Тартаків навіть дещо ближче, аніж Тартаки від Сокаля. Наступного дня на шляху війська з'явилася перша перешкода – болотиста низина завширшки близько сотні сажнів з неширокою тихою річечкою, що протікала серед заростів осоки всередині тієї самої низини.

Король вигравав жовнами і робився все більш похмурішим, проїжджаючи верхи вздовж реґіментів, котрі готувалися до переправи. Урешті-решт, він почав на підвищених тонах віддавати розпорядження рейментарям, відчитувати полковників і навіть вилаяв власного кухаря, котрий невчасно попався під руку. Але ні перше, ні друге, а тим більше ні третє не допомагало – на підготовку до переправи через річку, котру й річкою назвати в повному розумінні слова не було можливості, військо втратило шість годин. Ще півтори години зайняла сама переправа. Коли сонце схилилося до заходу і денна спека змінилася прохолодним вечірнім вітерцем, Ваза був змушений дати наказ ставати на ночівлю проміж сіл Брама та Довге, з околиць яких були навіть у сутінках добре помітні високі селянські клуні у Фусові. Але найголовніше розчарування цього дня доля приготувала для короля вже вечірньої пори: несподівано табором пройшла чутка, що кілька козацьких полків знаходяться зовсім поруч і з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою військо. Сум'яття, яке миттєво утворилося в таборі, перевершило все, що відбувалося досі. Почалася паніка, і кілька великих загонів покинули табір у різних напрямках, причому неможливо було зрозуміти, йдуть вони ворогу назустріч чи просто тікають, рятуючи власні життя. Під час біганини загинуло кілька фірманів з коронного артилерійського обозу і було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи своє високе аристократичне походження, стримувався в репліках, тепер з його вуст полилася така відбірна лайка, яку ошелешений Освенцім навіть не сподівався почути у виконанні пана круля.