Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 87
Найвлучніше може висвітлити події, що відбувалися напередодні великої визвольної війни української нації, один з прикладів, які навів у своєму творі «Богдан Хмельницький» видатний український історик І. П. Крип'якевич:
«У Лисицянці дев'ять присяжних є помічниками козаків… Містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити – бо ми це зробимо… У Синявці міщанин Яцько запевнив козаків: я в гармати насиплю піску, ніщо не буде вам шкодити… У містечку Володарці є троє, що мають таке зілля, що хоч би десять катів було, ні в чому не зізнаються, а козакам – браття. У Новокостянтинові є міщанин Харко, який зв'язаний з козаками, і говорив, що коли прийде військо, я місто підпалю… У містечку Недобневі, біля Костянтинова, є дванадцять присяжних проти Речі Посполитої – старшини Харко, Іван, Мартин, Дуречко, Іванко, Лесь, Павлюк… У містечку Стані є вісім міщан, які мають вісім півбочок пороху для козаків, – вони задумали убити свого пана… У Маначині є четверо міщан, які говорили про Броди і Тернопіль, якщо прийшли б козаки… Сам Кончевський мав батька в Лопушній біля Чорткова, і саме тому вислано було його до Галичини. Він побував у Підгайцях, у Галичі, в Манявському скиті та в Ямниці на Підкарпатті, і всюди зустрічав людей, які чекали на прихід Запорізького війська…»
Те саме можна було б сказати про містечка Брацлавщини, Уманщини і Чигиринщини. Річ Посполита нарешті стала на краю безодні, утвореної власною хижацькою політикою стосовно до України. Усе це добре розуміли навіть самі представники панівного класу Польщі. Наприклад, Миколай Потоцький, який у своїх листах до короля писав: «Шкідливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого міста, у якому б не закликали до сваволі і не зазіхали на життя та майно своїх панів і державців, самовільно вимагаючи своїх заробітків, і часто подаючи скарги про свої кривди та шкоди. Це було передвістя бунту…»
Новий коронний гетьман тоді ще не знав, наскільки вірно він схарактеризував становище цією своєю останньою фразою. Але не будемо все ж порушувати хронологію. Йшли останні місяці спокійної «Золотої доби» на теренах Речі Посполитої.
II
На Богуновому хуторі царювало пожвавлення, якого не було тут протягом кількох років. Молодий хорунжий одружувався з красунею Ганною, яку привіз на хутір півроку тому в сідлі поперед себе, і яку, збившись з ніг, розшукували весь цей час по всьому Поділлю і Брацлавщині нишпорки коронного гетьмана. І не безуспішно, адже, як відомо, люди без сліду не зникають, тож знайшлися добрі люди, допомогли вижити Івану. Нависла над зухвалим козаком смертельна загроза тоді. Але ж Бог не без милості, козак не без долі…
У час, коли різдвяні морози вкрили річки й озера товстим шаром криги, а дерева в лісах понад Бугом потріскували від жорстокої холоднечі, на хутір під Вороновицею з Брацлава прибули два десятки козаків на чолі з осавулом Мінічем з особистого реґіменту пана полковника. Мініч мав при собі лист з печаткою Крутія, який одразу ж по прибутті простягнув Івану.
– Не прогнівись, пане Іване, справу маю до тебе не з приємних, – відводячи убік очі, мовив він до Богуна. – Мушу привезти тебе чи доброю охотою, чи в кайданах до Брацлава на суд. Тож прошу: не примушуй брати гріх на душу, корись!
Іван швидко пробіг очима казенний папір, на якому впізнав чіткий і рівний підпис полковника Крутія.
– Добре, товаришу, я зберуся, не доведеться тобі примус наді мною чинити. Скажи лишень, скажи, як козак козакові – що трапилося?
– А ти не здогадуєшся?
– Здогадуюсь.
– Ти сам відповів, – кивнув Мініч. – Крутій втрапив після твоїх подвигів у добрячу халепу, проте захищав тебе до останнього. Але нічого не вдієш, ти зумів перейти дорогу коронному гетьману. За таке голову можуть втратити люди, значніші сотенного хорунжого.
– Я ні про що не жалкую! – твердо мовив Іван, струснувши чубом.
– Знаю.
Мініч відійшов убік та запалив люльку. Мовчки поглядав навкруги, недбало заштовхуючи за пазуху зім'ятого листа. Іван твердим кроком рушив до сіней, не забувши віддати розпорядження челяді, щоб ті потурбувалися про прибулих та їхніх коней. Тільки ступив, як відчув на собі обійми Ганни. Обвивши руками його шию, вона позирнула стривоженим поглядом. Так і завмерли серед світлиці.
– Хто ці люди, Іване? – голос її був, як завжди, ніжним та спокійним, хоча в очах з'явився тривожний блиск.
– Мене викликають у Брацлав, у сотенних справах. Це не надовго, ясочко моя, заспокойся.
Ганна повільно хитнула головою:
– Ти щось приховуєш, а я відчуваю це.
– Ну що ти! – Іван посміхнувся і погладив пальцем щічку коханої. – Я зовсім ненадовго, ось побачиш. Не переймайся цим. А тепер… мені потрібно збиратися в дорогу, вибач, люди очікують.
Ганна розімкнула обійми і мовчки відійшла до вікна. Стала, схрестивши руки на грудях, з міцно затисненими вустами, і позирала, як Іван скинув на лаву овечий кожух, зодяг китайчатий каптан. Довго, уникаючи її погляду, застібав численні срібні ґудзики. Поверх каптана натягнув підбитий лисячим хутром кармазиновий жупан і оперезався шовковим очкуром, до якого почепив шаблю, порохівницю і лядунку. Підійшов до тієї самої стіни, з якої колись, неймовірно давно, знімав важезні, як задля дитини, пістолети, щоб стати поряд з пораненим Омельком на захист свого дому. Деякий час розглядав у руці один з тих пістолів. Нарешті, зітхнувши, повісив назад. Спиною відчув погляд Ганни.
– Колись цей пістолет дав мені сміливості у хвилину, коли мені було страшно. Поряд лилася кров, гуркотіли постріли… Знаєш, не найкраще оточення для восьмирічного хлопчака, – Богун говорив це, вткнувшись поглядом у стіну, і не міг чомусь повернутися і глянути Ганні в очі. – Але, смішно сказати тепер… Коли я підняв до плеча зброю, мені здалося, що мене неможливо вбити. Звичайна дитяча впевненість у тому, що має зовсім інші правила в реальному житті… Відтоді в багатьох битвах я не розлучався з цим пістолетом, і він жодного разу не підвів мене, як і належить доброму старому товаришу. Ані шабля, ані куля не беруть, їй-богу! – Іван задумливо посміхнувся.
– Але сьогодні я залишаю тут свій оберіг, – продовжив він по хвилині роздумів. – І хочу, щоб ти знала: відтоді, як на моєму хуторі з'явилась ти, у мене виник новий оберіг – наше кохання. Воно настільки глибоке і чисте, що його береже сам Бог. Тож нам немає необхідності боятися помсти людей. Навіть коли це коронний гетьман. Ти розумієш, про що я?
– Так, – коротко відповіла Ганна. Для неї все стало зрозумілим ще від тієї миті, коли у ворота хутора заїхали озброєні вершники на чолі з осавулом.
Іван рвучко повернувся, підійшов до неї і взяв її руки до своїх.
– Тож пообіцяй мені, кохання моє, що не будеш боятися за мене, коли я поїду. Не хочу, щоб навіть мізерна тінь застилала твоє обличчя. Вір і знай: я повернуся до тебе, навіть якщо всі сили пекла стануть переді мною, щоб завадити здійснити це!
І Ганна схилила голову на знак згоди. Стриманими фразами вона пообіцяла Івану чекати і коритися, як справжня вірна подруга, хоча сама вже знала, як має вчинити донька шляхтича.
І був довгий, зважаючи на лютий мороз і густий снігопад, переїзд до Брацлава. Зима, відчувши скорий свій кінець, розгулялася буревієм. Засипала землю снігом, який, немов біла стіна, поставав перед втомленими очима подорожніх, завивала в чорних вітах мертвих до весни дерев оскаженілим вітром, дихала в саме серце стуленим холодом. Подекуди шлях зовсім розчинявся в хуртовині, зникав за товстою сніжною ковдрою. Тоді загін Мініча зупинявся, відшукуючи балку, стрімкий берег річки або й просто повалене дерево, яке бодай на йоту могло захистити від негоди і вітру. Розкладали вогнище і сиділи, притискаючись один до одного, бадьорились, жартами намагаючись перекричати ревіння бурі і моторошне завивання вовчих зграй, які тяглися за ними, конаючи від голоду, вздовж усієї мандрівки.
Іноді Богунові здавалося, що буря ніколи не припиниться, а червоні, з обмерзлими, заледенілими вусами обличчя козаків осавула Мініча – це останнє, що він бачить у своєму житті. Особливо чітко таке відчуття пробирало, коли він читав прихований страх у очах вкритих бойовими рубцями козарлюг, роздивляючись їх обличчя в мерехтливому світлі багаття, яке роздратованим демоном билося у струменях штормового вітру. Але не страх за своє життя крижаними голками колов серце Івана тоді, лише думка: що ж стане тоді з нею, якщо він не повернеться з цієї триклятої мандрівки?