Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 80

Зітхнувши вкотре, Ганна кілька разів смикнула за шовковий повороз дзвіночка, що висів над ліжком. Завмерла посеред кімнати, вказівним і середнім пальцями рук масуючи перенісся. Кілька разів провела ними попід очима, немов намагаючись розгладити шкіру, яка і без того виглядала надзвичайно білою і бархатистою. Скоро двері розчинилися, і до кімнати нечутною ходою увійшла служниця – літня жінка, зодягнена в темне вбрання. Посивіле волосся мала прибраним під чудернацький головний убір з темно-коричневого сукна. На поритому зморшками обличчі уважний погляд вицвілих очей.

– Вибач, що потурбувала, Людвіго. Наталі ще не було?

– Ні, ясна панно, як з'явиться, я одразу ж доповім.

– Добре, іди.

– Що панна бажає на вечерю? Чи, може, нині вечерятиме в товаристві пана Станіслава?

– Ні. Я чомусь зовсім не зголодніла. Краще вийду на мур, подихаю свіжим повітрям… Адже сьогодні вівторок?

– Так, панночко, – кивнула головою Людвіга, не розуміючи, чим викликане останнє запитання. Вона сумлінно шпигувала за Ганною, і дівчині це було добре відомо. От нехай і поламає голову над її словами.

– Вівторок. Знову вівторок… Що ж, піду погуляю муром.

– Панна має зауважити, – сухо мовила Людвіга, позираючи на «вередливу схизматку» з погано прихованою ворожістю, – на мурі вже зовсім темно. Недовго й оступитися.

– Не хвилюйся, Людвіго, я не оступлюся, – сміливо глянула в очі кармелітці Ганна, зробивши відчутний наголос на останньому слові.

Людвіга вийшла нечутною тінню. Ганна наблизилася до високої оріхової шафи і дістала звідти довгий плащ з темно-блакитного лундишу. Накинула на плечі і рішучим кроком вийшла з кімнати.

Темрява поглинула цитадель. Розчинились у чорній імлі високі, увінчані саженними зубцями мури, викладені з позеленілого від часу каменю. Розтанули, залишаючи по собі лиш неясне темне громаддя. Без спомину зникли будівлі в замковому колодязі-подвір'ї, пропали без згадки гостроверхі, криті почорнілою ґонтою вежі, які, немов мовчазні охоронці, споглядали вузькими очима-бійницями на південь, північ, схід та захід. Біліли в мороці лише мармурові стіни гетьманського палацу – вони займали майже увесь внутрішній бік південно-західного муру. Там, з розчинених настіж через денну спеку вікон, лилося жовтувате світло багатьох десятків свічок, чулися розмови, кроки людей.

Ганна підійшла до того кінця муру, який полюбляла найбільше – саме тут вона колись зустрілася з Богуном, тут вперше скуштувала смак його цілунків, обурено лаючи козака за нечуване нахабство. Завмерла, притулившись плечем до шорсткого прохолодного каменю. Прислухалась. До звуків, які порушували тишу раніше, додалося бряжчання зброї – вартові на містку перед брамою, нудьгуючи, ходили з боку в бік, вдаряли ратищами алебард до дощок мосту, брязкали кірасами до залізних наплічників. Ганна відчула, що незрозуміла тривога, яка було охопила її холодними обіймами, потроху відходить, і вона заспокоюється. Тиша і аромат теплої літньої ночі внесли рівновагу до її думок, спогадів. Пригадалися вечори, проведені в Синопі, серед ласкавого шепотіння морських хвиль, жалібного квиління чайок і дзвону струн, якими сивобороді меддахи звеселяли слух гостей бейлербеєвого палацу. Але одразу ж всемогутній володар, ім'я якому – пам'ять, наповнив картини минулого гуркотом битви, тріском пожеж і криками людей, за якими пам'ять навалила на Ганну ревіння буремного моря, солоні бризки на обличчі та крики потопаючих. Немов усе відбулося щойно, і вона все ще відчувала біль у долонях, якими відчайдушно вчепилася за облавок човна. Бачила великі, немов гори, хвилі. Вони то здіймали вутле суденце на неймовірну височінь, то жбурляли у прірву, сковуючи серця людей на облавку крижаним жахом. Пригадався й вкритий кіптявою і заляпаний бризками крові запорожець, який нахабно виволік її з кімнати, і якого вона, не тямлячи себе від люті, різонула ножем по руці. Поступово прийшов і ЙОГО образ… Перегрітий денним сонцем степ на березі широкого Дніпра, оглушлива пісня міріадів цвіркунів, коників і цикад. Теплий кобеняк… Чому саме той кобеняк? Іноді найпростіші речі стають у нагоді більше, ніж добірні страви і вишукані хутра… «Я переверну землю заради того, щоб ти зробила це з власної волі…»

– Як дивно складається життя, – ховаючи в темряві сумну посмішку, мовила Ганна, звертаючись до байдужного каміння муру. – Тисячолітня істина про невміння цінувати того, що маємо, і жалкувати за втраченим назавжди. Що ж, Ганнусю, ти могла бути щасливою… не змогла лишень вчасно розпізнати свого щастя. А воно, жорстоке, другої нагоди надати не поспішає…

Немов прокинувшись від сну, почула неголосний дзвін на північній вежі, що височіла над фортечною брамою. Друга година по півночі. Як швидко злетів час. Що ж, потрібно вирушати до своєї набридлої кімнати, Людвіга й так здивована її пізніми і такими довгими прогулянками. Хоча тепер вони, напевне, припиняться. Неможливо повернути втрачене, а гіркота від усвідомлення цього лише зростає, відповідно до покладених на таке повернення надій.

Коли вона почула за спиною невиразний шурхіт, не одразу звернула на нього увагу, занурена у власні думки. Та ось уже, не в змозі скинути заціпеніння, що раптом опанувало її, повільно повернулася. За кілька кроків від неї, окреслений на тлі всипаного зорями неба, стояв Богун. Від несподіванки мало не зойкнула.

– Я прийшов, Ганно, – він ступив до неї і взяв її тендітні долоні до своїх. – Я прийшов, Ганно, і… Святий Боже, як же мені тебе бракувало!

ІV

Іван відчув, як вона притислась до нього всім тілом, і не міг вимовити жодного слова, лише гладив ніжно її голівку, так, як колись, кілька безкінечних років тому. Коли ж це було? Так, учора. Не було кровопролитної битви під Кумейками, не було смерті батька, а він не тридцятидворічний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, а молодий запорожець, який до нестями закохався в гарну, але непоступливу і вкрай гордовиту дівчину. Несподівано для себе зрозумів, що знає її вже більше десяти років, за які бачив лише двічі. Надто великий час і надто дорогі ті дві короткі миті, щоб усе це можливо було викласти будь-якими словами. І він мовчав. Мовчав, відчуваючи, як тремтить її тіло, п'янів від пахощів її волосся і терпкого аромату полину, що його приніс з поля лагідний нічний вітерець. Йшли хвилини, нанизувалися на вервечку часу, обходячи двох закоханих, немов ті не були підвладними плину того самого часу…

Схаменулися лишень, коли брязкіт обладунків біля воріт сповістив про зміну варти. Ганна підняла обличчя. На ньому, мокрому від сліз, сяяла посмішка. Іван посміхнувся у відповідь.

– Я по тебе, красуне моя. Поїдемо?

– Поїдемо.

– За муром мої побратими, вони допоможуть нам. Можемо вирушати негайно.

– І негайно вирушимо. Іване…

– Так, зіронько моя?

Ганна ще раз притислася до нього, ховаючи обличчя на грудях.

– Я чекала тебе. Увесь цей час чекала.

– Усе позаду.

– Усе позаду. А тепер забери мене звідси!

Богун заглянув їй у вічі і прошепотів:

– За тим і приїхав. А зараз ми мусимо мовчати і йти тихо-тихо. Давай свою руку.

І вони, немов дві тіні в нічному мороку, почали свою подорож переходами та галереями замку. Нечутно проминули сходи, далі пройшли дубовим настилом нижньої галереї, якою, під час бойових дій, захисникам цитаделі доставляли військовий припас, воду та харчі. Швидко пробігли повз темні в цей час вікна палацу. Іван занурився в забуте досі відчуття битви, яке приходило колись, коли він біг із шаблею наголо вузькими вулицями турецьких містечок, готовий будь-якої миті поставити життя на лезо власної шаблі, курок пістолета і тверду руку. Зір неначе покращився – очі вирізняли в темряві навіть дрібні деталі орнаменту на олов'яних віконницях палацу, прохолодне повітря заповнювало легені, холодило скроні, у яких били тулумбаси пульсу. Голова стала на диво ясною, а шкіра долоні відчувала дотик тендітних пальчиків коханої, і від того дотику чомусь усе навколишнє здавалося нереальним.