Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 79
Одне слово, довелося віддати і хату, і кузню, все, що мав… Ще й мало! Опинилися ми серед зими без даху над головою. Морози стояли тоді… От Оленка моя й захворіла. На очах дитина змарніла, висохла. А під зелені свята ми її поховали…
Іван Коваль перервав свою розповідь сумним зітханням і поглянув на козаків:
– Налийте ще чарку, як на те ваша ласка…
Богун без зайвих слів наповнив келих. Коваль одним духом перехилив його. Кілька секунд нюхав рукав своєї сорочки.
– А тут Мойсах підвернувся, – продовжив він згодом. – Мусив я перед жидом шапку ламати. А що тут поробиш? Ні дому, ні двору, ані шеляга за душею. А Конєцпольський постановив, що окрім мого майна, яке відібрав, я йому ще дві сотні злотих віддати повинен. І до Великодня маю віддати, інакше знову боргова яма. Так ось їх ясновельможність собі захотіли. Мойсах гроші дав, але умову поставив: маємо йому з Одаркою відробити. Відробляємо ось. Одарка вчора руки окропом обварила, лежить. А жиду яке діло? От мене й поганяє.
Коли Коваль замовк, на кілька хвилин запанувала гнітюча мовчанка.
– Добрі колінця життя підкидає, – похитав головою Обдертий.
– Сумну ти нам розповів історію, Іване, – схилив нарешті голову Богун. – Сумну, та, на жаль, цілком ймовірну. Щось не те в нас на Вкраїні ведеться, коли за одного коня трьох людей зі світу зживають.
Служник, який останні кілька хвилин сидів, потупивши погляд, раптом підняв голову.
– Я вб'ю його! Заріжу, немов свиню, клятого Конєцпольського! Усі біди мої з цим ім'ям пов'язані, усе лихо!
Богун співчутливо дивився на цього побитого жорстоким життям чолов'ягу і відчував, як злість, що зародилась на лядське плем'я багато років тому, повниться, намагаючись вирватись назовні шаленою бурею почуттів. Вона принесла відчуття необхідності діяти. Боротися за свій народ і Україну. Щоб не було на стародавній українській землі більше таких трагедій, про яку повідав ось цей бідолаха. Щоб представники козацької нації не відчували себе чужими слугами на тій дідизні, котру тисячі літ боронили предки їх мечем, ідучи в бій під проводом славних українських князів Олега, Ігоря і Святослава. Віддаючи життя у боротьбі з численними загарбниками, які хотіли відібрати найдорожче для українця – волю!
– Повір мені, – твердо сказав Богун, дивлячись в очі Ковалеві. – Прийде час, і ми запитаємо в Конєцпольського. За всі кривди запитаємо!
– Дав би Бог, – глухим голосом озвався Коваль.
Нечай відчув, що розмову пора повертати в русло реального часу.
– Слухай, Іване, – звернувся він до служника. – Все прийде, якщо на те Божа воля. А скажи мені, чи не бажаєш ти залити Конєцпольському сала за обшивку ще сьогодні?
– Жартуєте? – блиснув очима Коваль.
– Які ж тут жарти? Все надзвичайно серйозно. За тим пан хорунжий і прибув до нашого міста. Є, бачиш, у замку тому лихому сиза горличка. А поряд зі мною – сокіл ясний. Та тільки на перешкоді щастю цих молодих людей став наш спільний знайомий. До замку нам потрібно. Я, хоч і місцевий, та тільки, як і пристало шляхтичу, звик до замку через браму потрапляти. Але, здається мені, не єдиний то хід…
Коваль почухав потилицю.
– Складно. Коронний гетьман, у нього охорони, самі знаєте…
– Знаємо. То що, не допоможеш?
– Я сказав: складно… але можливо!
– То можливо?!
– Атож.
– І що ж то за можливість?
– Хвіртка в мурі. Крізь неї до пана гетьмана проводять тих гостей, які не повинні потрапляти на очі стороннім свідкам. Ви розумієте?
Богун з Нечаєм перезирнулися.
– Ти про що?
– Я про те, що пан Конєцпольський, як ревний католик, не може дозволити собі позашлюбні стосунки, отже…
– Водить панянок таємними дверцятами, – докінчив за Коваля Богун. – А тобі звідкіля про це відомо?
Служник зітхнув:
– Розповідав же вам – Филон мій, покійник, у Олександра в почеті перебував, тож дізнався якось. А від нього і я.
– Так… – замислився на мить Богун. – Тобто там охорони немає?
– Наче б ні.
– От і славно. Далі я вже бував, з Божою поміччю ще раз навідаюсь!
Здалеку долинув неквапний перестук копит і голоси. Крізь розчинену браму на подвір'я заїздили кілька вершників. Коваль швидко підхопився.
– Зробимо, пани-молодці, усе зробимо! – кинув він пошепки, і в очах його зблиснув змовницький вогник. – Сонечко сяде, тоді й вирушимо. А зараз вибачайте, повинен кару свою відбувати.
І служник, немов одразу помолоділий після розмови з козаками, залопотів босими п'ятами в бік новоприбулих. Хвацько підхопив кінські повіддя, вказав на вільні столи і заходився виконувати свою роботу. Богун деякий час проводив його поглядом. Краєм ока помітив, як з-за прочинених дверей шинку виглянуло гладке обличчя Мойсаха – господар суворо наглядав за роботою свого недбайливого наймита, не наважуючись напуститися на нього у присутності козаків.
– Оковиту винуватить, – пхикнув Савка. – Але навіть до нього доходить, хто тут для нас головним лихом є.
– Нещасний чоловік, – задумливо мовив Нечай.
– Нещасна Україна! – Богун відчув, як у ньому закипає лють, і одним духом вихилив вміст чарки, яка стояла біля нього неторкнутою впродовж усієї розмови.
III
Ганна стояла на колінах перед образами в кутку своєї невеличкої кімнати. В очах танцював язичок тремтливого полум'я лампадки, губи шепотіли молитву. З-під стелі на неї сумно і якось співчутливо поглядав лик Божої Матері.
– Матінко Божа, порадь, порадь, не залиш мене! Захисти, заступнице! На все воля твоя, і тебе благаю наставити рабу твою на вірний шлях, бо серед людей не можу знайти поради та розуміння…
На мить вона затихла, дослухаючись до далеких кроків у безкінечному лабіринті коридорів замку.
– Чому, пораднице, кохання, яке приходить до людей і робить їх щасливими, стало для мене пекельною мукою? Чим прогнівила я Бога, що, мов неприкаяна грішна душа, не можу знайти собі місця ні у своєму світі, ні поряд з тим, кого полюбила всім серцем? Гірко мені, Свята Діво, чому все так складно? Ніколи не благала тебе, заступнице, так, як зараз: оборони! Навіть у бусурманському сералі не було так важко, як тут, серед людей, що з ними єднають мене родинні зв'язки, чия кров тече і в моїх жилах. Не дано їм мене зрозуміти, не дано і мені… Коли сплю, він приходить до мене, зіткавшись з нічної темряви, сидить поряд на ліжку, гладить рукою чоло… А коли прокидаюсь, бачу в уяві лише його очі, посмішку. На вулицях міста, серед людського потоку відшукую його постать, з високих фортечних мурів виглядаю одинокого вершника, який мчить серед зелені трав до мене, щоб припинити мою муку і зігріти серце своєю присутністю. О, хто б мені пояснив: чому так прив'язана я до нього, до того, кого бачила кілька разів? Над ким, таким незграбним, сміялася у відплату за те, що визволив мене зі злої чужини… Чи ця мука мені у відплату? Тоді Бог жорстокий… Надто кара важка за мою нерозумність. Урятуй мене, Діво Маріє, подаруй мені його, або… або дай забути раз і назавжди. Щоб жити своїм життям, дихати на повні груди, не криючись від людей у почутті, яке мусить приносити щастя і радість земну, але не горе й муку…
Ганна зітхнула, тричі перехрестилася і піднялась з колін. Мовчки підійшла до вікна.
За тонким венеційським склом стрімкою ходою наближався теплий літній вечір. Раптом Ганні здалося, що вона не має чим дихати у спертому, пропахлому сирістю повітрі палацу. Рвучко розчинила вікно, і знадвору одразу ж увірвався лагідний вітерець, який приніс пахощі смаженини. Очевидно, десь у нетрях замку, в спекотних кухнях, готували вечерю. Намагаючись заспокоїтись, Ганна завмерла біля розчиненого вікна.
На подвір'ї замку, куди виходило єдине вікно її кімнати, якраз мінялася сторожа. Жовніри у блискучих кірасах і закруглених з боків іспанських шоломах, шикувались перед дверима прибудованого до фортечної стіни караульного приміщення. По-молодецьки приймали стройову стійку, стискаючи у правицях ратища хижо загострених алебард. На мить Ганні стало страшно – а що як він прийде саме цього вівторка? Як пройти повз цих кремезних вояків, закутих у залізо, не знаючих жалю і непідкупних… Непідкупних? Ех, жаль, що немає поряд Наталки, вона вмить би домовилася з охоронцями, аби ті не завдали шкоди йому, тому, кого з такою надією очікує її панночка. Але ні, зайве це! Ще не дай Бог, дознається дядечко Станіслав… А він пройде! Пройде повз них, як робив це раніше. Він зможе. Зможе, якщо… Якщо тільки він прийде!