Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 72
– Увійдіть! – озвався нарешті.
Двері розчинилися, і до світлиці ступила дівчина, яка привезла листа. Вона несміливо поглянула на Богуна, на аркушик, що його той тримав у руках, і раптом впала на коліна. Від несподіванки Іван впустив листа. Не гаючись, підхопився, обійшов стіл і силоміць підняв її, взявши за лікті.
– Що це? Що ти робиш, піднімись негайно!
Дівчина спробувала вивільнитись, але Іван підхопив її і одним рухом посадовив на лаву.
– Не смій падати на коліна!.. Не в церкві ж, її-бо!
Дівчина схлипнула і з мольбою подивилася на Богуна:
– Порятуй її, козаче! Порятуй, їй нема до кого більше звернутися.
Іван підхопив ослінчик і присів навпроти. Узяв її долоню до своїх рук.
– Розкажи мені, Наталко, що сталося? Я нічого не розумію… Що з нею? Татари?
– Не татари…
– Тоді що? Не мовчи ж!
– Тобою марить і день і ніч. Долю свою загубила, боюсь, аби життя себе не позбавила… Пан Станіслав сказали, що буде по його і край! А вона… вона з муру кинеться, я знаю! Порятуй, козаче, не дай її душу безвинну занапастити!
Іван від несподіванки аж розкрив рота.
– Стривай! Що ти кажеш! Який мур? Розповідай спочатку!
– Пан Станіслав…
– Конєцпольський?
– Так. Пан Конєцпольський цього разу сказав, що Ганна мусить вийти заміж будь-що, чи з власної волі, чи без неї. Це вже втретє. Позаминулого разу пану Казановському відмовила, минулого – сину покійного гетьмана Кароля Ходкевича і Ганни-Алоїзи Острозької. Тепер же приїздив якийсь шляхтич аж із Кракова, сватав за троюрідного брата його величності пана Володислава! А вона вперлася і край. Не піду, мовить, за нелюбого. Пан Конєцпольський громи і блискавки жбурляє. У замку оповідають, що в разі весілля йому відходить сила-силенна землі на Лівобережжі. Села, фільварки. А тепер… Ох же й лютує. І вона затялася! Позавчора покликала мене – покоївка я в неї, поїдь, каже, відвези листа. Якщо пам'ятає, бачити його хочу. Хоч раз єдиний. А тоді й з муру не страшно… О Господи! Я її і вмовляла, я її прохала! Ну що то, простий собі козак… – Наталка перервалась, налякано подивившись на Богуна, але він лише змахнув рукою:
– Продовжуй!
– А то брат самого пана круля! А вона все: бачити його не хочу, та й взагалі мені ніхто не потрібен. Поїдь лишень до Богуна, листа передай. Що ти тут поробиш? їй же, бідолашній, крім мене довіритися нікому. От і все. Я й впросила Вітека, він пахолок пана Станіслава. Він… одне слово, він не байдужий до мене, тож послухав, їду, а у самої серце тріпоче. Раптом дізнаються, раптом наздоженуть! Ненько моя рідна, що вже натерпілася… Вітеку що, знай клинці підбиває.
Іван кілька хвилин сидів у задумі. Усе відбувалось так несподівано, що він навіть розгубився.
– Я нічого не розумію… – знизав плечима. – Коли ми бачились востаннє, вона поводила себе так… словом, я не сподівався на такий розвиток подій. Ганна прохала мене забути про неї, і я, слово гонору, нічим не нагадав їй про себе.
– От і я не розумію! Причарував ти її чи що?! Спочатку нічого не розповідала, яку тугу в собі носила, бідолашна.
– Тугу? Може, ти помилилася, дівчино? Мені відома інша Ганна. Вона погордлива та холодна, і навіть коли відчуває прихильність до когось, зважує її на терезах шляхетного гонору і свого високого становища.
Наталка заперечливо захитала головою:
– Вір мені, ясний пане! Усе тебе чекала, плакала ночами, лиш одна я тому свідок. Думала навіть, що з Павлюком ти, лежиш де-небудь, порубаний та постріляний. Я й вмовила її до ворожки сходити. Після того вона, горличка, немов розквітла на кілька днів. Я, мовить, тепер за нього спокійна. Живий він і здоровий, лишень жінок навкруг нього багато.
Іван мовчки розглядав свою стиснуту в кулак правицю. Рішення прийшло одразу, без жодних вагань.
– Я поїду до Конєцпольського! – струснув він головою.
– Поїдь, пане, поїдь. Та тільки б не запізнитися тобі…
– Що? Що таке?!
– Часу обмаль. Пан Конєцпольський усе зробить задля того, щоб весілля відбулося негайно.
– Але, чорт забирай, вона кохає мене! А я… я її кохаю. Зараз лишень зміг самому собі зізнатися, – Богун знесилено оперся ліктями в коліна і обхопив голову долонями.
– Весілля за тиждень! – вихопилося в Наталки, немов зойк.
– Лише тиждень… – глухо повторив Богун.
Він був, без перебільшення сказати, приголомшений всім тим, що увірвалось в його спокійне і розмірене життя так несподівано і неймовірно. У голові не вкладалося – невже все почуте було сказано про Ганну. Ту Ганну, яка не йшла з думок ні вдень, ні вночі, примушуючи відмовлятися від красунь, що їх так невтомно знайомила з ним переповнена добрими намірами Настя. Про гордовиту шляхтянку, яка насмішливо величала його: «син реєстрового хорунжого» і давала зрозуміти, а Івана це зачіпало найбільше, що він повинен зникнути з її життя не тому, що не подобався дівчині, а тому, що вона племінниця самого Конєцпольського. І ті слова, які сказав їй тоді і про які вона з гіркою іронією нагадувала в листі, були лише спробою переконати самого себе у спроможності змінити існуючий устрій речей – юнацькою впертістю, чи що? Хоча в ту мить він справді гадав, що зможе… Що ж перемінилося? Коли недосяжний образ перетворився на звичайну земну дівчину, котра до того ж сама марила ним? Простим собі козаком, як влучно висловилась Наталка. Іван раптом підхопився на ноги і, мов лев у клітці, закрокував світлицею. Зараз він був надзвичайно схожим на батька – ті ж міцно стиснені вуста, суворий погляд сталевих очей, жовна, що проступили на обличчі. Не було лише сивини і глибоких зморшок на високому ясному чолі.
– Ну от що, – нарешті мовив, і в голосі його бринів метал. – Я вирушаю за нею!
Наталя коротко зітхнула. Кажучи по правді, вона не сумнівалася в такому рішенні козака ще з хвилини, коли увійшла до світлиці. Вона лише хотіла допомогти Ганні і, здається, мети було досягнуто – красень Іван не відповів байдужістю на послання, яке вона так поспішно намагалася доправити до його хутора.
– Дякую тобі і від себе, козаче. Усе в руках Господніх, і якщо він забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговує на щастя!
Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дівчину:
– Послухай, Наталко, Конєцпольський Ганні доводиться дядьком. Але… повинні ж бути і батьки. Хто вони, де? І чому Конєцпольський розпоряджається її долею?
Дівчина зітхнула.
– Сирота вона. Уже років сім, як… Татари на їхній маєток набігли. Побили, попалили. І батька, і неньку втратила, сердешна. її батько коронному гетьману далеким родичем доводився, тож і заповів у випадку своєї смерті половину майна йому, аби дочку-одиначку доглянув, у люди вивів. От як вона з неволі повернулася, пан Станіслав і доглядає її, як сам вважає за потрібне. А головне – про свою користь дбає. Що йому половина майна пана Заболоцького…
– Кого? – запитав Богун.
– Батька її покійного. Той усе життя на королівській службі перебував, але багатства не нажив. Коли оженився, дружину собі з козацького роду взяв, тож на великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станіслав не такий. Цей все в користь собі поверне. Якщо з майонтку бідного родича пожива мала, він і красу дівочу своєї вихованки у дзвінку монету перетворити зможе. От і сватають тепер нашу горличку престарілі магнати! – Наталя хвилю помовчала і раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти її і сам пропадеш! Не подарує він, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зі світу!
– Побачимо! – рішуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви відпочивайте. Настя подбає про вас.
І він твердим кроком вийшов із світлиці.
VI
Утомлений Циган приречено біг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя від шаленого чвалу навперейми з відчаєм. І знову, як і минулого разу, косував на вершника своїм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помічав ані цього погляду, ані кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено підкову. Не помічав і власної втоми. У пам'яті поставало розгублене обличчя сестри: