Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 66
– Омельку, я не поїду на Січ, – нарешті видихнув Богун.
– Чому?
– Я обіцяв батькові. Він хоче бачити мене серед реєстрових.
Омелько знизав плечима:
– Кожен сам обирає свій шлях. їдь у Вороновицю, як на те твоя воля.
Іван спалахнув.
– Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаєш, я… як вони, як ті свати?! Але ти помиляєшся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю січове братство, я пам'ятаю наші ідеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен їхати.
Омелько ледь відчутно стиснув Іванів лікоть:
– Іване, я нічого поганого про тебе не думаю. Для цього надто гарно тебе знаю. Коли гадаєш вирушати?
– Ранком.
– Але ти весь час їхав у напрямку, протилежному тому, який тобі потрібен.
– Знаю.
– Мене не хотів залишати?
– Так.
– Що ж, тепер зі мною все буде добре. їдь. І хочу, щоб ти знав – ніхто з нас не може засуджувати тебе після всього, що ти пройшов під Кумейками. А я… я почту не потребую, хоч і в голові гуде, немов з похмілля. Тепер ось за тебе буду боятися.
– За мене?
– Саме так. Ти думаєш, тебе ляхи по голівці погладять за участь у заколоті? Чи, може, такі, як пан Славинський, забудуть про тебе?
Богун зітхнув.
– Не знаю… Принаймні я спробую виконати обіцянку. А якщо не вийде…
– Якщо не вийде, ти дорогу знаєш. І ще знай, що у Тимошівському курені завжди тобі раді. Завжди там знайдеться для тебе казанок саламахи і кухоль горілки, а також місце в човні або в батаві.
Іван обхопив долоню Омелька своєю.
– Дякую тобі, Омельку!
– За що?
– За те, що зрозумів. Знаєш, для мене було досить складно все виміркувати і прийняти рішення. Я немов приріс до Січі, до товариства… Тепер покидати… Коли ще побачимося?
– В усякому разі, у кращому світі! – осміхнувся Омелько. – Давно вже нас хочуть різні добрі люди туди спровадити, а все ніяк. Але колись спровадять, повір моєму життєвому досвіду. А тепер давай, Іване, спати, дорога на нас очікує неблизька.
Розділ VII
І
Квітучий сад заворожував пахощами і свіжістю омитої недавнім дощем зелені під ногами. Початок весни, коли все навкруги просинається після довгих місяців негоди, тріскучих морозів і посірілих весняних снігів, як завжди, п'янив. Примушував набирати повні легені повітря, запрошував мандрувати серед буяння воскресаючої природи. Туди, за обрій, осяяний ласкавими променями сонця, далі, далі! І можливо, наступною картиною, яка відкриє себе очам захопленого мандрівника, стане сам Едем? Можливо, щось упущено під час гонитви за казкою? На жаль, це так. Немислимо обійняти весь світ навколо, бо ж він незрівнянно більший, ніж можливо собі уявити. Він народжується і помирає. Радує весняним буянням і пригнічує неосяжністю. Він живе сам і дає змогу жити недаремно спостерігачеві за його безкінечними циклами. А якщо спробувати передати все це одним словом? І це можливо, коли сказати коротко та влучно – весна! Весна, яка вселяє в душу людини нові надії, нові відчуття життя навкруги, нові мрії і плани.
Іван повільно крокував серед дерев, укритих рясним квітом, серед заклопотаного дзижчання комашні і не міг нарадітися відчуттям, які навіяла весна. Десь, невимовно далеко позаду, залишилися Січ, вкриті пилом і втомою версти шляхів, кров, ненависть та муки лютих бойовищ. Тут, на батьковому хуторі, незрівнянно ближчими робилися спогади дитинства, аніж важке, але героїчне лицарське життя січового бурлаки. Пахощі свіжоскошеної трави під час сходу сонця і плюскіт хвиль у спокійному руслі Південного Бугу, вузлаті грубі стовбури лип поблизу шляху на Кальник і стукіт дятла, що лунко відбивається поряд із трактом з-під затінку вікового лісу. От він і вдома. Після багатьох років напруженого бойового життя, після пекучого сонця Анатолії і тріскучих морозів зимового Приазов'я; після надій і сподівань, навіяних гетьманом Павлюком, після гіркоти страшної поразки. Він живе. Він у повну силу дихає повітрям. Він бачить пагорби там, за долиною. Сиві від товщі вогкості, яка шаром у кілька верст відділяє їх від Івана. А десь, зовсім недалеко, прекрасне місто Бар. Прекрасне, не дивлячись на купи сміття на вулицях, сморід у шинках та трактирах, непривітних жовнірів на чатах біля ратуші. Прекрасне, завдячуючи одній-єдиній мешканці. А хіба радість, яку побачив одразу ж по приїзді в батькових очах, не варта всього, від чого змушений був відмовитись, покидаючи січове життя?
Іван спинився, потім сів на вкриту свіжою запашною травою землю. Дістав люльку, але одразу ж заховав. П'янкість весняного саду не хотілось псувати тютюновим димом. Не почув, замріяний, тихих кроків за спиною. Здригнувся, коли жилава рука м'яко лягла на плече. Обернувшись, побачив батька. Федір Богун, важко опираючись на синове плече, сів поряд. Кілька хвилин мовчав, вдивляючись туди, де блукав погляд Івана, потім почав розмову:
– Як ти, сину? – запитав стиха.
– Нічого.
– Ходиш, мовчиш…Чи не радий до батьківської домівки приступити?
– Радий, батьку.
– Може, відвик?
– Таки відвик. Надихатися не можу. Така краса навкруги! Федір посміхнувся:
– Так, краса… А пам'ятаєш он той ставок? – він вказав у далечінь, де під смужкою жовто-зеленого очерету виблискувало блакитне дзеркало води.
– Так. Стехів ставок. Чому його так назвали?
– Не знаю. Але ще мій дід так його іменував. Пам'ятаєш, якого я коропа там упіймав?
– І коропа пам'ятаю. Я його й підняти не зміг.
– Не зміг. Добрий був короп, пуда півтора, я ледве втримав. А ось там, у ліску, ти колись, серед зими, заблукав. Я до ранку тебе розшукував з козаками… Мало не по груди у снігу ходили. Пригадую, я боявся лишень, аби вовки на тебе першими не натрапили, багато їх того року в наших краях розвелося. Коли нарешті знайшли, ох я і лихий на тебе був! Навіть відшмагати хотів, щоб удруге не закортіло по лісах швендяти. Омелько не дав. Він, каже, пане хорунжий, смерті в очі дивився, що йому твої різки. А потім мама… Як вона тебе берегла! Зайву волосину боялася з голови впустити. Здається вчора все було, а ти вже лицар. Летить час.
– Летить, – погодився Іван. Він побачив, немов перед очима, прикриті пеленою часу картини темного, заваленого кучугурами лісу, лютий холод, дерева, схожі на почорнілі руки мерців, що їх бачив пізніше на полях бойовищ, пригадав моторошне виття і хижі вогники очей зовсім поряд.
– Як там було, Іване? – раптом запитав батько.
– Де? – не одразу зрозумів Іван.
– Під Кумейками. Важко?
Іван знизав плечима. Зірвав травинку і стромив у зуби соковите стебельце.
– Не знаю. Важко було й раніше. Там було… гірко!
І зненацька Богуна прорвало, виносячи на поверхню з душі болючі слова, як виносить розбухла від злив ріка з берегів свої води:
– Гірко було, батьку! І тепер гірко. Ми все зробили заради перемоги! Сильвестру Козі було лише дев'ятнадцять, а він залишився лежати там з перерізаною горлянкою… Нестору Маленькому в груди вп'ялося стільки списів, що він злетів з коня, наче крук з гілки. Петра Терлецького ландскнехти розірвали на частини, немов зграя скажених хортів. Тимошівський курінь загинув майже в повному складі. Мишастівський і Кущівський курені знищено до останнього козака! Дерев'янківський, Батуринський і Вищестеблівський курені втратили вбитими половину складу. Піді мною впали двоє коней, панцир став схожим на порубану бляшанку. Ми купалися у крові, але стояли! Бачить Бог, ляхи вже подалися і почали відступати від нашого обозу… Я не можу повірити, що табір було розірвано без лютої зради! А ми, ми! Не змогли вберегти гетьмана, не зуміли! Тепер ось я тут… Гірко, батьку!
– І мені гірко, – лише зітхнув Федір.
Іван відповів поглядом повних сліз очей. Знову дістав люльку.
– Ти знав, що все закінчиться саме так. Знав і я. Коли все тільки починалося. Але ти повинен був пройти сам крізь все, на власній шкірі відчути ціну добру і злу. У Павлюка не було жодного шансу на рівних протистояти ляхам… Іване, повертайся з Кумейок, ти виконав свій лицарський обов'язок, тобі немає в чому винуватити себе, будь з нами, тут! Пообіцяй мені!