Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 65
– Сили Господні! – здійняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу військо серед цієї Богом забутої пустелі!!!
– Ваша ясновельможність! – раптом почув він поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки її тягнуть до свого табору!
– На рани Боскі! – Потоцький і сам побачив знайомий до болю прапор у руках запорожців. – Сурмач! Гасло до відступу! Негайно! Ми… – він помовчав, не наважуючись сказати те, що хотів. Та за хвилину, прокашлявшись, продовжив: – Ми програли битву…
Стрункий сурмач у блискучих латах швидко підніс до вуст срібну сурму.
– Ваша ясновельможність, ні! – тієї ж миті долетів до Потоцького зойк. – Спиніть його! Спиніть сурмача!
Гетьман рвучко повернувся на голос. До нього, пустивши коня чвалом, летів поручник Бодаровський. Голова красеня-офіцера була перемотана закривавленим ганчір'ям, лати погнуті й вкриті запеклою кров'ю, з коня клоччям падала піна. Наблизився.
– Ваша милість… пане гетьмане! Ми… – поручник не міг говорити від нестачі повітря після шаленого бігу.
– Що ще?!
– Не давайте гасло до відступу!
– Чорти вас колоти, пане поручнику, що?!
Бодаровський нарешті перевів дух.
– Ми розірвали табір! Хоругви пана Петра, Самуїла Лаща і Ієремії Вишневецького всередині укріплень. Ми перемогли, пане гетьмане!
VI
Ніч з цілим океаном зоряного неба і тиша. Несамовита, дзвінка тиша. Хмари, які вже кілька тижнів вкривали небо щільним сивим простирадлом, розійшлися невідомо куди, і з того неба війнуло морозною свіжістю. Так, немов світ навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил і припинили гарячку битви. Яскраві цяточки, розсипані щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарні тіні пагорбів і поодиноких дерев. На скуті першими морозами ставки і розбиті осінньою негодою шляхи, що їх висвітлював з темряви повний місяць. Повновладним господарем круглолице нічне світило панувало над землею, яка завмерла під владою ночі, безсоромно хизувалось перед зорями своїм безмовним царством внизу.
Укритий цим сяйвом невеличкий загін комонних запорожців виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крізь темряву та мороз.
– Омельку, вгамуйся, потрібно спинитися хоч на часину. Коней припалимо.
Курінний подивився туди, звідки долинув голос. Одразу ж впізнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повід. Стомлений кінь зупинився.
– Стій! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок!
Омелько мовчав, лише пахкотів люлькою. У темряві час від часу висвітлювалося його вкрите щетиною обличчя і глибоко запалі очі. Богун зітхнув.
– Зарано спочивати, пани-браття, – кинув він у темряву. – Он лишень до ліска доїдемо, там і багаття розложити… Поряд он уже!
– Діло Богун пропонує, не баріться, лицарство! – долинуло до Івана.
Через чверть години загін, який складався з сімнадцяти вершників і трьох нош, прив'язаних поміж трьох пар коней, затріскотів підліском укритого почорнілим листям дубового гаю.
Богун зіскочив з коня і ступив до Омелька, маючи на меті допомогти.
– Давай, Омельку, тільки обережно…
– Не займай! – голос курінного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам!
Омелько повільно вхопився за передню луку сідла і, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торішнього листя. Одразу ж заточився і застогнав крізь міцно стиснені зуби.
– Багаття не розпалювати, – почав він роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкість. – На відпочинок три години. Двоє на варту, решті доглянути коней. З пораненими що?
З боку нош, що їх саме відв'язували від коней, підійшов Савка Обдертий.
– Так що двійко коней звільнилося, отамане…
– Хто? – питання пролунало просто, навіть буденно.
– Микола Дьоготь. Відкозакувався сердешний.
– Відпочивайте.
Омелько почав послаблювати підпругу кульбаки, але Богун рішуче відсторонив його:
– Я зроблю.
Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на голові, залишена уламком дерева під час одного з вибухів, позбавила його свідомості на добрих двадцять годин, протягом яких Богун ні на крок не відходив від нош, де марив Омелько. Лише кілька годин тому отаману полегшало, і він одразу ж звелів подати закульбаченого коня. На всі прохання Івана зачекати і залишитися поки на ношах, відмовчувався, діючи по-своєму. Богунові залишалося лише радіти, що Омелько не запитує про результати битви. Окрім тривоги за Омелька, чия рана на голові була, без сумніву, досить серйозною, у самого Івана від спогадів про неї до горла підступав зрадливий клубок.
Омелько немов прочитав думки:
– Іване.
– Що?
– Закінчиш з кіньми, підійди. Я там ось полежу, – вказав він рукою вбік. – У голові макітриться… Від тебе хочу чути.
– Добре, – Іван заходився поратися біля коня.
– Розповідай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун підійшов до нього за чверть години.
– Давай спочатку до твоєї рани подивлюся.
– Облиш, – відмахнувся курінний. – Усе одно темно, та й взагалі… Розповідай!
Богун зітхнув і поліз за люлькою.
– Ти, курінний, краще запитуй, а я відповідатиму. Я… віриш, я не знаю, з чого почати. Так гірко, немов вогнем пече…
Омелько лежав на спині, підстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у світлі місяця виглядало, мов у мерця.
– Де гетьман? – запитав він.
– У полоні лядському. Продав його полякам той, хто мав оберігати, а при потребі й голову за нього підставити.
– Славинський?
– Він.
Омелько, здавалося, не здивувався.
– Як все відбулося?
– Коли стало зрозуміло, що битву програно, Павлюк і Скидан, разом з тисячею комонних полишили табір, рухаючись у напрямку чи то Чернігова, чи то Черкас… Ми залишилися. Коли почало темніти, стягнули, з чого було, новий обоз, окопалися. Саме тоді тебе й поранило. А ми, дякувати Дмитру Томашевичу Гуні, протрималися до ночі. Коли ляхи нарешті перестали лізти на окоп, тихцем знялися і почали відходити. Так що проспали нас пани-ляхи. Натомість вони вчинили на ранок різанину в залишеному таборі та в Мошнах… Хто поранений був, немічний, всіх…
– Наволоч! – простогнав Омелько. – Далі кажи!
– А що далі? Славинський, оповідають, разом із сердюками гетьмана стриножили та до ляхів подалися. Гуня в Боровиці, нові сили збирає. Мовили – лівобережці до нього йдуть.
– Ви не схотіли? – у голосі отамана не було роздратування ані осудження.
Іван трохи помовчав.
– Братчики спільно вирішили на Низ повертатися. Ми зробили все, що могли! – похмуро мовив він нарешті. – Подивися, що від Тимошівського куреня залишилося! Дев'ятнадцять душ, та й ті… Паляницю і Федька навряд чи довеземо, решта ледве в кульбаках тримаються.
– Я тебе не виню, Іване. То не наша вина! Але чому ж ви гетьмана ляхам віддали?
– А що ми могли зробити? Ляхи запропонували переговори. Його ясновельможність відмовився, але реєстрова старшина на чолі зі Славинським вирішила по-своєму і прийняла умови Потоцького.
– Які умови?
– Видати гетьмана і основних заколотників в обмін на власні життя. Шкода, що я не зарубав його!
Омелько мовчав.
– Я про Славинського. Пам'ятаєш?
– Пам'ятаю.
– Сучий виплодок!
Раптом Богун відчув на плечі долоню Омелька.
– Не лише в ньому справа, Іване. Він лише один з них… з тих, хто продав нашу славу і волю. Хто викупив своє нікчемне життя ціною козацького гетьмана, нашої надії і честі. Я таких бачив ще на хуторі твого батька. Ситі, товсті… чисті. Вони ще тоді його продали і навар порахували. Я все це бачив, але… Вважав, що самі впораємося. Не впоралися. Перемогли нас ляхи. Але це всього лиш одна битва. Та не зажмурять вони нам всім очі! Доки Січ стоятиме!
Богун кілька хвилин мовчав. У маленькому таборі тиша. Козаки, багаточисельними походами привчені цінувати кожну мить відпочинку, вже спали, завернувшись у кобеняки. Хрумкотіли ячменем коні, з дубових віт десь у темряві кричав пугач.