Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 61
– Слава!!! – гаркнув хтось зовсім поряд і викликав цим криком цілу бурю.
– Слава-а-а! – підхопили півтори сотні голосів.
– Слава і Україна! – залунало над полем борні, немов відгукуючись на рокотання литавр і срібних сурем, що покликали до атаки.
І от уже комонний загін запорожців, у якому тепер було не більше, ніж півтори сотні вершників, подібно до каменя, випущеного з пращі, кинувся на ворога, щоб за мить вдаритися з гуркотом і тріском у залізні ряди ворожого війська. Мов земля застогнала, коли запорожці і блискуча шляхта зійшлися не на життя, а на смерть у жорстокому бою. Наче в червоному тумані, Богун бив списом, відхилявся від ворожих ударів і знову бив. Іноді відчував глухий дзвін власного панцира і тупий, приглушений біль у тулубі. З дивним спокоєм відзначав він, що це ворожа зброя, удари якої він не встиг відбити в гущі бойовища, але за мить уже забував про них і знову здіймався у стременах, замахуючись на чергового гусара. Подекуди бив, не бачачи, як і куди влучає гостра рихва і блискуча шабля, але не спинявся. Дивувався власному голосу, який жив тепер своїм, немов окремим життям. Гарчав і ревів, захлинаючись від люті. Стогнав на видиху, посилаючи черговий удар у палаючі очі під наглухо закритими лискучими шоломами і гронами пір'я, і сичав від безсилля вразити їх усіх…
Загін Кизима врятувала козацька армата. Принаймні ті його рештки, які ще не поснули на широкому полі, донесхочу погулявши на кривавому весіллі. Після вісьмох вдалих пострілів зарядами картечі гусари послабили натиск, і крізь вузький коридор козацького вагенбургу пройшли сорок шість закривавлених вершників на змилених конях, серед яких були Богун, Деривухо, Нечай та Обдертий. Не було вже поміж тимошівцями довгов'язого Базіки – пришпилив того до землі важкий гусарський спис. Міцно пришпилив, не піднятися козакові. Ще й двоє гусарських товаришів обійняли запорожця смертельними обіймами. Першого привітав смішливий Базіка кривим ятаганом, другий же, чий спис вдарив Базіку під серце, вкоротивши козацького віку, отримав кулю. Не схибила ослабла рука. Мов три добрих товариші, спочивали вони тепер один біля одного, зморившись у сон після хмільної гулянки…
Не було й Васюка Зорі. Розсікла аж до зубів йому голову гостра шабля. Впав Васюк з коня, розкинувши руки, наче хотів на прощання стиснути в обіймах рідну землю, за яку не пошкодував і життя. Встань, Кіндрате! Піди, підніми побратима, допоможи йому дійти до табору! Ні, не йде Кіндрат Макогін. Лежить він на возі, нашвидкуруч перев'язаний білим полотном. Та дарма ви, пани-браття, те полотно закривавили – оскляніли карі Кіндратові очі. Вилетів дух з могутнього тіла і полинув у вись. Туди, де крізь хмари диму проглядало ледь помітне, вкрите серпанком сонце. Ледь живим вийшов з бою і полковник шляхетний, славний Кизим, який волею долі сприйняв удар залізного кулака гусарських хоругв на чолі жалюгідної жменьки легкоозброєної запорізької кінноти. Вкриті червоною кров'ю дорогі полковничі шати, десятком шабель порубана турецька кольчуга. Але високо тримав голову Кизим. їхав гордовито поряд з хоругвою, що її не віддав ворогу, хоч і пошматовану на клапті гарячими кулями.
А в таборі готували до бою мушкети піхотні батави. Фронт, який тепер у центрі й на правому крилі був утворений дванадцятьма рядами возів, наїжачився палями й дишлами возів. Спішно посилювався лівий фланг, і поляки, помітивши це, почали шикувати гусарію для удару саме туди. Допомагаючи їм, армата Потоцького з швидкістю, на яку лише була здатна, почала обстріл возів на лівому крилі.
V
У той час коли козацькі гармаші тільки вимірювали гармати для перших у майбутній битві пострілів, а Павлюк з пагорба в тилу війська спостерігав за вишикуваними за возами польськими полками, сам коронний польний гетьман Миколай Потоцький заклопотано об'їздив гусарські та драгунські хоругви, рейтарські роти, вишикуваних у каре піших ландскнехтів. На ходу віддавав запобігливим полковникам останні розпорядження, крізь зуби вичитував тих командирів, підрозділи яких у чомусь порушували його уявлення про перебіг майбутнього бойовища.
За спиною почулося близьке хропіння коня і важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упізнав чернігівського підкоморія, схизмата Адама Кисіля. Зачекав, доки Кисіль з'явиться у полі зору, після чого, іронічно посміхаючись, поглянув на того:
– Маю вас поздоровити, пане підкоморій.
– О, матінко Божа… Перепрошую… Тільки що був змушений мчати через весь табір, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологість має звести мене в могилу! Даруйте… – Кисіль кілька хвилин відсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маєте нагоду мене поздоровити?
Потоцький зміряв з голови до ніг Кисіля і роздратовано відвів погляд – маленькі, немов у свині, оченята, крихкотіла шкіра обличчя, яку не приховувала навіть пишна сива борода, задишка і величезне черево чернігівського підкоморія завжди дратували пана Миколая. Тож він радше терпів Адама Кисіля, аніж жадав його бачити.
– Ну як же! Ваші єдиновірці зібралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великій кількості. Маєте нагоду особисто передати їм своє захоплення.
Кисіль ошелешено мовчав. Він не звик до такого обходження, але іти на відкритий конфлікт з Потоцьким не хотів, завдячуючи природній флегматичності.
– Пан має знати, що докоряти мені православною вірою не тільки образливо, але й недоцільно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому стані, а недоцільно, тому що мої хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисіль нарешті, але був обірваний презирливим сміхом Потоцького. – Але, прошу пана, що має означати ваш сміх?!
Потоцький знизав плечима:
– Нічого образливого, пане сенатор, абсолютно нічого образливого. Я лише уявив собі обличчя Павлюка, коли б він міг чути нещодавно сказані вами слова.
– Які саме слова?
– Вам процитувати?
– Зробите послугу!
Потоцький відкашлявся і вимовив урочистим голосом:
– Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Ваші слова? Згодьтеся, звучить не зовсім патріотично по відношенню до Речі Посполитої, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетіли з ваших вуст.
– Ось ви про що… – Кисіль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосів і рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашої милості втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинає лише частина сказаного мною. Але були й інші слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогів християнства, а не супроти короля, сейму і Речі Посполитої. Але тепер воно заслуговує на осуд».
Литаври в козацькому таборі рокотали з кожною хвилиною сильніше. Над полем ритмічно здіймалися грізні басовиті ритми. Здавалося, що битва ось-ось почнеться.
– Даруйте, пане підкоморій, продовжимо нашу розмову наступного разу, тепер час не для слів, а для мечів славетного лицарства.
– Але задля якої цілі ви викликали мене?!
– Задля якої цілі? – Потоцький саркастично посміхнувся. – Хотів пересвідчитись, що ви в таборі.
Повної праведного обурення відповіді Киселя він не почув, спрямувавши коня вздовж фронту комонних хоругв.
Дуже скоро дійсно почалося. Потоцький на чолі півсотні командирів та почту завбачливо виїхав за межі досяжності козацької армати. Точнісінько так, як і Павлюк, почав роздивлятися в далекоглядну трубу вороже військо.
Козаки йшли, правильно поділені на полки і сотні, огороджені табором з возів, зі штандартами і хоругвами, що гордовито майоріли над людським морем двадцятитисячного війська. З гарматами на возах, біля яких дбайливо клопоталися пушкарі, з велетенськими литаврами і співом сурем. І хоч Потоцький кривив за звичкою шляхетні губи, але все ж змушений був відмітити: перед військом польським розташувала свої порядки велика і грізна армія. Від неї ледве утік полк невгамовного Самуїла Лаща, який щойно встиг перегрупуватися після відступу від Мошен і тепер складав авангард коронного війська. Коронний стражник кидав громи і блискавки, перемежаючи їх такою громоголосою лайкою, що її було чути навіть серед почту коронного польного гетьмана. Після такого маневру польського авангарду Павлюк, очевидно, зрозумів недоцільність подальшого зближення і одразу ж почав битву з гарматною стріляниною і мушкетними залпами. У коронному війську з'явилися перші втрати, значна частина яких прийшлась на драгунські хоругви, щільними лавами вишикувані поза возами табору. Потоцький вилаявся: