Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 6

– Братерську, кажеш, – криво осміхнувся Омелько, – може воно для них і так… але лях мені не брат! Ніколи ним не був і не стане! Так-от. Тобі, мосьпане, не гірше мого відомо, які то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов під твоєю хоругвою. І самі пани-ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нічому.

По обличчю Богуна пробігла тінь. Не дивлячись на його участь у повстанні і справі при Куруковому озері, уряд ніяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибині душі він відчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реєстру, відбираючи всі козацькі привілеї.

– Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилині роздумів. – Сядьмо, – вказав він на лаву.

Обидва сіли. Розпалили люльки.

– Я не хочу, щоб між нами, Омельку, були в подальшому підозри і недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене є наказ затримати тебе і спровадити до Брацлава, аби передати старості. Але я супроти козака ніколи не ставав і не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз і назавжди. А потрібно буде…

Запанувала якась не те щоб гнітюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кімнату, посеред якої колись мало не розпрощався з життям. Нарешті мовчанку перервав Богун:

– Переповів би, що там і як. Нудьгуємо тут без діла. Я навіть подумував з козаками на Січ податися, по морю погуляти.

– Добра думка. А тільки пішли вже братчики, зо два тижні як. Чув, що до Анатолійських берегів подалися.

– За себе розкажи.

– А за себе що? Погуляли ми на славу в Галичині з батьком Оліфером, пустили крові лядської…

І Омелько занурився у спогади. Нічого не приховав від Богуна. Розповідав, як рубали драгунів у шаленому бою під якимись Підгірцями, як закривавленими чортами стрибали через огорожу панського маєтку і осатаніло кидалися на шаблі двох десятків приречених, а тому до безтями відчайдушних шляхтичів. Як протикали гострими списами тендітні тіла панянок, а немовлят їхніх брали за ноги і з розмаху розбивали об мури. Як попали, нарешті, в пастку серед поля, в напівзруйнованому больверку, [15] де відстрілювались, доки стало пороху, а потім з шаблями наголо кинулися пробиватись, прорубуючи шлях через вдесятеро більше військо. Як снопами валилися один одному під ноги, обливались кров'ю, але билися завзято. І як, врешті, його напівмертвого відбили татари, одного з сотні. А потім братчики, що підійшли на допомогу козакам Оліфера Стеблевця, обрали його, Омелька, сотником над собою. Та не довго довелося сотникувати. Підоспів Конєцпольський з гусарськими хоругвами, підлив червоної браги. І дуже багатьох товаришів недорахувалися запорожці під час шаленої втечі до буджацьких степів…

За розмовами час пролетів непомітно, тож була вже майже обідня пора, коли до світлиці раптом зайшов Іванко. Від несподіванки він завмер біля дверей, уважно придивляючись до козака. Омелько рвучко підхопився з лави і широко посміхнувся знівеченим обличчям:

– Ну-у! А виріс як. Справжній тобі козарлюга! Вилитий тато! Що, малий, теж не впізнав?

Іванко дійсно підріс на добру стопу, перетворився з малого хлопчака в незграбного підлітка і дивився сторожко, зовсім не так простодушно, як колись.

– Упізнав, – в першу мить він хотів було кинутися в обійми Омельку, як це бувало раніше, але стримався і міцно потис простягнуту руку. – Тебе довго не було.

– Знаю, козаче, що поробиш… А ти як, стріляти не розучився?

– Ну, це не про нього, – зауважив Федір, – хоч з мушкета, хоч з лука білці в око поцілить, це молодець. А от до науки зась!

– Тату… – схилив голову Іван.

– Буде тобі: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарікатиме, їй-бо, відшмагаю прямо на подвір'ї, на очах у всіх.

Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли відповів, в його голосі відчувалася недитяча твердість:

– Не нарікатиме! – рішуче вимовив він, і на хлоп'ячому обличчі заграли жовна.

Та старший Богун лише змахнув рукою.

– Агов, хто там є! – гаркнув він весело, вийшовши на високий ґанок перед хатою, і одразу ж на широкому подвір'ї заметушилися кілька наймитів і підсусідків. – А подавайте до столу! Та горілок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нині. Козак з походу повернувся, пити-гуляти будемо! – він поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ґанок слідом за ним. – Іване, лети стрілою, приклич козаків: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона. Скажи, нехай кидають по запічках боки відлежувати і йдуть нашого Омелька привітати!

– Я миттю! – Іван швидко збіг по сходах і залопотів холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати інших козаків.

– Ех, решти хлопців немає! – зітхнув Федір. – Було б що згадати-мовити…

Скоро й забігала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наїдки, а з льоху – напої. У світлиці, на виставлених підковою столах почали виростати гори срібних тарілок та глиняних полумисків, на яких чого тільки не було: паруючі вареники з сиром, вкриті рум'яною скоринкою печені кури та каплуни, смажені у сметані коропи, вугрі, лини, вуджене сало, квашені огірочки, печінкові рулети та ще казна-які, за іноземними рецептами, страви. Столи вгинались під їством. А проміж страв височіли плетені сулії зі старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горілкою. Поряд стояли глечики з різноманітними наливками і, звичайно, недалеко від столу зайняла своє місце діжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет і ніколи не жалкував на нього коштів. За звичаєм, що вівся в родині Богунів ще від діда-прадіда, всякий, хто проживав на хуторі, сідав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гість, чи звичайний наймит або під сусідок. Усі хуторяни були однією дружною родиною, що й врятувало їм життя під час того пам'ятного для Омелька наїзду зголоднілих і злих жовнірів кварцяного війська. Тепер Омелько сидів по праву руку від господаря, а простора світлиця, як і в минулі часи, була повна гамору та сміху. Немов не було цих кількох років, проведених у боротьбі за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хіба не було? Ні, таке неможливо викинути з пам'яті, воно завжди залишиться в ній, як і рубці на обличчі. Та не звик сумувати козак Омелько, тож він з посмішкою і веселими примовками здіймає свій кубок, п'є та закусує, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурніє, коли кине погляд на вільне місце за столами, що його колись займали під час бенкетів славні козаки Вороновицької сотні. Немає їх поряд, змушені перетворитися на поспільство або стати поза законом. Відчуває в такі хвилини Омелько, як жарко палає в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племені за все, що ті зробили з ними, попри обіцянки поваги і дяки. Бентежна душа вимагає знову і знову кидатися у вир боротьби.

VII

Не кинувся тоді Омелько назустріч новим битвам і, ймовірно, смерті. Прислухався до голосу поміркованого Богуна і залишився до пори на хуторі, хоч тягнуло його вчинити хоч що-небудь, бодай зібрати ватагу і різати клятих на шляхах та темних лісових стежках. Залишився. Жив собі, поступово звикаючи до неспішного, розміреного домашнього життя. Не помітив, як пройшов рік і ще два місяці від пори, коли завітав на хутір. А Іванко все не міг нарадітись поверненню давнього товариша (як і сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й він. І хату допомагав поправити – відтоді, як Омельків батько зложив голову в Хотині, мати померла, а сестри пішли в невістки, там проживала сама лише баба Мотря, тож міцні чоловічі руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замінили тріснуті балки на стелі, перекрили дах, вимурували нову піч. Баба Мотря не могла нарадітися онуком і кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравії і просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засіяли невеликий клапоть землі, засадили город – Федір Богун хоч і був шляхтичем, фізичної праці ніколи не цурався, тому ж вивчив і сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого він поставив біля своєї хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрім того, що мав корову. Усе згадував Іванові очі, коли той одразу ж після приїзду Омелька запитав: а де ж Баша?