Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 45

– Пора спати, Ганнусю, – шепоче вона сама до себе і стримується, щоб придушити в грудях ридання, відчуваючи, як сльози рясно течуть по обличчю, – пора спати. Зранку зійде сонце, і ранковий вітерець здмухне цю зустріч і печаль, навіяну нею. Так ніби її і не було… Ніколи не було.

V

– Козак! От тепер справжній козак! – Федір Богун упіймав сина в обійми. – Ех, роки, роки… зовсім дорогу додому забув! Я вже й думав, не побачу…

– Що ти говориш, батьку? – Іван відчув себе хлопчаком, який колись, у неймовірно далекому минулому, босоніж ганяв околицями батькового хутора. – Як так – не побачиш?

– А чому ж ти дивуєшся? Мені вже шістдесят п'ять.

– Ну-у-у, пане Федоре, – протягнув Омелько. – Та тобі б ще зараз кулаком цвяхи забивати! Козацька порода не виходить, немов вода з міхів. Вона немов річка – тече, кінця не має. Так що гукай челядь, діставай меди-горілки. Дивись, якого сокола я тобі із Січі-матінки привіз!

Старий Богун підкрутив вуса і кашлянув, намагаючись приховати зрадливе тремтіння голосу.

– Таки сокіл! – мовив врешті. – Ну… Одним словом… Жалко, мати не дожила… Та що це я вас при порозі тримаю? Гей! А хто там?! Накривай мерщій до столу, козаки з походу повернулися, хлібом-сіллю дорогих гостей зустрічайте!

Іван вслід за батьком пройшов до світлиці, відчуваючи за спиною кроки Омелька. Ось він і вдома. Перед ним кімната, яку пам'ятав ще з дитинства. У ніздрі вдарили пахощі воску, сукна, тютюнового диму і ще чогось, чого не можливо було іменувати, але що добре зберегла пам'ять, асоціюючи зі спогадами про найкращу пору в житті кожної людини. Тут майже нічого не змінилося, відтоді як йому востаннє довелося стояти серед батьківської світлиці, отримуючи благословення на дорогу до Запоріжжя. Ті ж дбайливо вибілені крейдою стіни, невисока стеля, з якої виступали вузькі продовгасті дошки сволока. В одній з них, у кутку над ліжком, все ще стирчать почорнілі залізні гаки, на які підвішувалася колись дитяча люлька. І одразу ж десь з недосяжно далеких глибин пам'яті сколихнувся ніжно-сумний голос неньки:

А он на полицях чарки із зеленого скла у срібних оправах. Одна, дві… Так, дванадцять! І два великі порцелянові тарелі в сусідстві менших тарілок. Фантастичні східні візерунки на блискучому тлі порцеляни. А он і червоні кахлі, що ними обкладено з боку світлиці піч. Поряд постіль з горою подушок, перський килим у півстіни, щільно завішений різноманітною зброєю, на покуті образи святих у срібних окладах, крихітна золота лампадка. Далі, у кутку, важезна, кована залізом скриня, у якій батько зберігав гроші, важливі папери, поставець і кілька пляшок старого меду, пістоль, нюрнберзький годинник та ще тисячу неймовірно цікавих речей, на які до нестями хотілося подивитися бодай одним оком малому Іванку. Саме із сховки дістав колись Богун пляшку з медом, пригощаючи пихатого пана Рудницького. Медом, який, можливо, не був найкращим у житті пана ротмістра. Він був останнім у його житті.

А он, під стіною, ледь вкрита полотняною доріжкою, ляда до підземелля, звідки Івана гукала перелякана ненька під час того давнього бою. Посередині кімнати великий стіл. Колись за ним збиралися сорок п'ять душ – усе доросле населення Богунового хутора. Під вікнами вкрита зеленим сукном лава, бронзові шандали зі свічками.

– Ну як воно, сину, до рідного дому повертатися? – запитав Федір Богун, помітивши вираз обличчя, у якому відкарбувалися спогади, що їх викликала зустріч з рідною домівкою, і тиха радість, і ностальгія.

– Заради такого повернення варто покидати її… – тільки й видихнув Іван. Буревій почуттів у його серці стиснув горло, немов лещатами. Десь позаду залишилася Січ з її кривавою роботою, сотні верст шляхів, що просочили його жупан пилом і димом, навіть чарівні очі Ганни відступили на задній план.

Для кожної людини домівка, у якій вона проживає, стає не лише сховищем від холоду та непогоди, захистом від лиха та злочинних намірів. В усі часи в багатьох культурах дім був відправною точкою, звідки починала людина свій тернистий шлях, звідки виходила у незвідане майбуття. Виходила лише задля того, щоб мати куди повернутися. Інакше шлях утрачає будь-який сенс. Інакше людина перетворюється на вигнанця і стає гідною жалю. В когось дім – це розкішний палац з блискучою мармуровою підлогою і просторими залами, стіни яких увішано портретами предків, що зуміли овіяти свої імена славою і померли багато років тому. В когось – злиденна халупа із земляною долівкою і закіптюженими стінами. Від цього суть не змінюється. Просто частина душі будь-якої людини залишається в рідних стінах, дбайливо оберігається ларами і пенатами [55] і тягне до себе, намагаючись возз'єднатися з рештою, тою, яка знаходиться в мандрах. Тут бере початок слово Батьківщина. Адже за стінами рідної домівки знаходиться клапоть землі, природи, краси рідного краю. А далі? Далі сотні і сотні верст лісів, лук, полів і ставкових плес. Ріки. Гори. Степи. Міста і села з тисячами тих, хто спілкується на рідній для тебе мові. Має схожі радощі і печалі. Ціла Україна. Але початок її тут, поміж рідних стін. Поряд з людьми, які дали тобі життя, виховали тебе, долали поряд з тобою труднощі та невдачі, ділили радощі і біди…

– Заради цього варто покидати її! – вдруге повторив Іван і зітхнув. – Добре у нас, батьку!

– Авжеж добре, синку! – Федір і не намагався приховати майже дитячу радість. – А буде ще краще! Гей, а хто там?! Такий бенкет справимо, якого цього року ще не бачено! У Вороновицю за сотником пошлю, за осавулом, за старшиною! Та що там… На десять верст хто є козацької породи, всіх покличу! Агов, хлопці, чи ви, скурві діти, не чули?! – кричав Богун крізь розчинене вікно за давньою своєю звичкою. – Мерщій в погреба. Вино діставай! Горілку діставай, мед неси! І щоб мені до вечора троє свиней та троє телят на столі стояли в потрібному вигляді!

І вже за півгодини Мирон Охріменко заклопотано походжав по подвір'ю, віддаючи челяді необхідні розпорядження, палахкотів вогонь у кабиці – під очеретяним навісом літньої кухні жінки куховарили. Туди тягали дрова кілька парубків, сміхотливі дівчата носили на коромислах дерев'яні відра з криничною водою. У Вороновицю і навколишні хутори помчали комонні гінці із запрошеннями на бенкет, що його пан хорунжий давав на честь повернення сина із Січі, від військової науки. Десь за хлівами й оборами пронизливо заверещала, прощаючись із земним життям, бідолашна свиня.

А увечері, коли сонце впало за обрій, забираючи за собою спеку минулого дня, і настала благодатна прохолодна пора, на хуторі Богуна бенкетувала замалим не вся Вороновицька сотня. Столи, виставлені серед двору підковою, увінчував поміст, на якому розташувалися музики, додаючи переривистим співом сопілки, дзвоном цимбал і цвітастим голосом кобзи святковості цьому радісному для старого Федора вечору. Полилась рікою оковита, потяглися вервечкою челядинці, несучи блюда, полумиски і тарелі. Проголошувались гучні заздравиці за господаря, який виростив такого славного воїна, за мир і злагоду дому, що так радо прийняв гостей, за славу козацьку, за Батьківщину і Запоріжжя.

Та все ж щось не так було в настрої козаків. Омелько, який сидів поруч з Іваном, пив та їв нарівні з усіма, але чимраз похмурішим робився його погляд. Примруживши очі, поглядав він на реєстрових козаків, поряд з якими боронив колись окопи Хотина, а тепер пив чарку пінної горілки. Перебігав очима з одного обличчя на інше, немов шукав щось втрачене і не міг відшукати, і, розуміючи це, похмурнів усе більше. Це не втекло від уваги Івана.