Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 27

А дощ лив немов з відра. Деколи ревіння бурі приглушував тріск грому, а сполохи блискавиць химерними рисками прорізали чорне як смола небо, і тоді морок зникав на коротку мить, а холодне сяйво висвітлювало страшне у своєму безумстві море, шматки білої піни і десятки комах-човнів, що, віддаючи серед бурхливих хвиль рештки сил, вели боротьбу за життя.

Час ніби застиг. Богун не відчував ні холоду, ні втоми. Зник навіть страх, який непрошеним гостем оволодів ним на початку бурі. Залишились тільки тупа впертість не підкорятись, різко посилені відчуття та швидкоплинні напади морської хвороби. Узагалі нудило лише його та Нечая, тож до іншого домішувався ще й сором за власну слабкість, навіть не дивлячись на те, що жоден із запорожців не звертав на них уваги. Повільно, дуже повільно спливав час. Хвилина за хвилиною, години, одна за одною… Сили, напружені до неможливого, інколи готові були полишити Івана, але він робив над собою титанічні зусилля і продовжував виконувати вказівки отамана.

– Праворуч стерно! – кричав Омелько. – Відвертай, відвертай хутчіш! Чи тобі, чоловіче, повилазило, не бачиш сусіднього човна?!

Та стерновий бачив човен. Просто безумство бурі приймало такі обсяги, що вертка чайка вже майже не слухалася стерна, злітаючи на хвилях майже до небес або падаючи у чергове провалля.

– Не втримаю! – гукнув стерновий, старий козак Цибуля, до Омелька. – З рук рве!

– Гей, Малахаю! – покликав Омелько.

І тієї ж хвилини поряд з Цибулею виросла кремезна постать Малахая, якого Іван пам'ятав ще з дня, коли їх з Нечаєм приймали до товариства. Ще хтось кинувся на допомогу стерновому на носовому стерні.

Десять козаків не спиняючись вичерпували воду, яка прибувала так стрімко, що Іван відчував – її рівень доходить йому вже до колін. Він наскрізь промок, в очах тьмяніло, як тоді, під час переслідування турецькими галерами, і так, як тоді, Богун, зціпивши зуби, налягав на опачину, відчуваючи в роті присмак власної крові.

Боротьба за життя тривала. Одного разу різкий тріск, що пролунав зовсім поряд, та перелякані зойки заглушили навіть громове ревіння шторму. Тоді на човен встигли підняти трьох напівживих чоловіків з числа колишніх невільників – у темряві два човни зіткнулися і обидва затонули. Скільки людей на них залишилися в живих, не міг сказати ніхто. Вдруге повз чайку перед очима Богуна пронесло вітром фелюку з поламаною щоглою і двома десятками людей на облавку. Люди несамовито волали про допомогу. Мить – і вони без сліду зникли у непроглядному мороку серед хвиль. Невільники, на відміну від запорожців, не мали досвіду протистояти стихії, не могли витримати тривалої боротьби з морем, тож гинули першими…

Почало вщухати вже після опівдня наступного дня. Повільно, неквапом відпускала буря зі своїх холодних лабетів тих, хто не захотів підкоритися їй, мужньо та вміло боровся і відстояв своє право на життя.

Спочатку вщух дощ, потім помітно послабшав вітер. І лише гороподібні хвилі ще кілька годин кидали чайками, немов іграшками, відбираючи у веслярів останні сили, але скоро вляглись і вони. Сонце нависало над обрієм, позолотивши схід, коли хмари зникли так само раптово, як і з'явились. У тиші сутінків серед повного штилю ніщо не нагадувало про пекло, яке десять годин тому ковтало людей і трощило човни.

VI

За п'ять миль від Очакова флот зупинився – повернулися вислані вперед вивідчики і донесли наказному отаману, що гирло Дніпра наглухо закрито турецькою ескадрою. Окрім тих двох десятків галер, які перебували тут раніше, там стали на якір ще тридцять два менших судна. Тепер стало зрозумілим, чому в морі козакам жодного разу не зустрілися турецькі кораблі – великий двобунчужний паша Каєнан, що саме перебував на посаді капудан-паші, вирішив не наздоганяти їх в морі, що малося звичайним носінням води в решеті. Доцільнішим, на його думку, було перекрити шляхи відступу гяурам і дати бій безпосередньо в гирлі Дніпра – цієї триклятої вагіни, що плодить нові й нові тисячі ворогів ісламу та Блискучої Порти.

Не врахував Каєнан-паша лише одного – запорожці як свої п'ять пальців знали Дніпрово-Бузький лиман, усі його численні протоки та затони і не мали ніякого бажання зустрічатись із флотом сонцесяйного падишаха. Тож вони вчинили те, на що під час розмови з Богуном натякав Омелько. Чайка Сокольця першою повернула у вузьку протоку. За ним в очерети заглибилась решта флотилії. Після минулого шторму їх залишилося дев'яносто два байдаки, човни і човники. Шість трофейних суден або затонули, або були віднесені у відкрите море, що було для них рівнозначним.

Шість годин вони йшли вузькою протокою серед високого очерету, вишикувавшись по дві чайки в ряд. Ще годину просувались вервечкою в один човен. Останні дві милі приходилося йти, відштовхуючись від дна ратищами списів, – протока настільки звузилась, що про весла годі було й думати. Надвечір виярок, у який перетворилася протока, дещо поширшав і закінчився крихітною бухточкою, до якої могли одночасно зайти усього три чайки. Тепер до Дніпра, який неспішно ніс свої води, видимий звідси сажнів за чотириста, було рукою подати.

Не гаючись, взялися до роботи. На землю зійшли всі, хто був на човнах, швидко розвантажили перших три, після чого натягнули на кожен з них по два десятки міцних мотузків-бук-сирів і витягай чайки на порослий низькими чагарниками берег. їх місце в бухточці одразу ж зайняли нові три чайки. Почалося вимотуюче перетягування важких моноксилів на відстань у чотириста сажнів. У роботі були задіяні всі – звільнені невільники, які саме тепер стали в нагоді запорожцям, самі козаки, старшина, навіть сам наказний отаман. Соколець, не відстаючи від інших, натягував свого налигача. Широкі еподи чайок повільно сунулися берегом, залишаючи глибокі колії у пухкому болотистому ґрунті. Ноги грузли місцями по коліна, але робота не припинялася ні на мить. Навіть коли настала ніч, знесилені люди продовжували працювати. Кожну чайку тягнули триста-чотириста чоловік. Коли на воду Дніпра спустили перші три, повернулися за другими трьома, потім ще і ще. Інколи Соколець давав наказ перепочити. Тоді козаки сиділи і лежали не розпалюючи вогнищ, після чого вставали, щоб знову натягувати мотузки. Година минала за годиною у важкій праці.

Лише надвечір другого дня після початку переправи всі чайки зайняли своє місце вздовж берега Дніпра, навантажені і готові продовжити похід. Решту човнів, майже всі, що були захоплені в Синопі, Соколець, не роздумуючи, наказав вивести з ладу й залишити на березі бухти. Далі того вечора не пішли. Наказний отаман добре бачив, що люди стомлені, тож вирішив, не дивлячись на близькість ворожої ескадри, відпочивати до ранку.

VII

Іван повільно йшов серед натовпу колишніх невільників, які розташувалися на березі Дніпра, і уважно вдивлявся в обличчя жінок, намагаючись зустріти знайоме обличчя тої, котра не йшла з думок протягом усієї подорожі від побережжя Анатолії. Вдивлявся, але не міг побачити. Підходив до жінок, обличчя яких були закриті згідно з мусульманським звичаєм, розпитував, та користі з того було мало.

– Кого ти розшукуєш, сину? – запитала було якась літня жінка.

Богун спинився і закліпав очима.

– Вона… Вона була тут. Я привів її на пристань у Мединет-Юл-Ушак. [46]

– Як її ім'я?

– Я не знаю… – плечі Івана опустилися. Він повернувся і пішов геть. Спинився лише тоді, коли побачив, що табір залишився позаду. Мовчки сів на траву і запалив люльку. Пригадалася та розмова в будинку, коли зустрів її вперше. Тепер у вухах бриніла її майже молитовна фраза: «Козаче, відпусти, я загину з вами!» Перед очима постала фелюка з переляканими людьми, яка промчала під ударами хвиль і зникла безвісти. Без стерна і весел в тих людей не було жодних шансів залишитися живими…

«Ех! Загубив душу невинну!» – промайнуло в голові Богуна. Сутінки все густішали, а він сидів і палив, відчуваючи в горлі гіркоту тютюнового диму, і не хотів навіть поворухнутися. Йому чомусь здавалося, що тільки так, не рухаючись, у заціпенінні після багатогодинної втоми, він зможе уникнути мук совісті і відчуття дивної туги, яке надходило від думки, що більше ніколи він не зможе заглянути в її ясні очі, побачити чарівну посмішку вуст, почути музику її голосу. Замислившись, навіть не почув шурхоту легеньких кроків за спиною. Опам'ятався, тільки почувши позаду себе той самий голос, несподіваний цієї хвилини, немов грім серед ясного неба: