Іван Богун. У 2 тт. Том 1, стр. 18
– Що ж, пани-браття, ось надійшла мить, коли ми знову зібрані разом! – залунав над військом голос наказного отамана. – Ви зі мною. А я, волею кошового отамана і вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хліба козацького пошукати, бідних невільників з неволі на тихі води, на ясні зорі звільнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував і десятому наш привіт передавав. Отож, браття мої любі, хто бажає за віру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужім краю без сліду і звістки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Україну і славу козацьку, хто не боїться смерті, того я радий за собою вести і поряд з ним голову зложити!
Немов грім прогримів над козацькими рядами. Тисячі горлянок гукнули: «Слава!» і злетіли в небо тисячі шапок. Запорожці, зворушені промовою, вітали отамана, з яким не раз доводилося їм йти в бій і здіймати зброю за ті самі цінності, які він щойно з палаючими очима і вірою у своїх козаків проголосив. Довгі чверть години довелося очікувати Сокольцю, доки вгамуються запорожці. Нарешті крики почали затихати і врешті затихли зовсім. Ранковий вітерець куйовдив чуб на непокритій голові отамана, коли він говорив твердо і діловито, здіймаючись над козаками.
– Йдемо тихо і купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночі ні вогнів, ані галасу. Щоб навіть сорока не бачила та турчинові на хвості не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманські верші, вийдемо на простір, тоді й за люльки візьмемося, а до того зась! От і все. Ви люди досвідчені, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разі чого підлої смерті боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й ніхто за ним не заплаче.
На цьому коротку промову було закінчено, і Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останні вказівки, зійшов з помосту. З'явився вбраний у святкові ризи отець Інокентій, і за звичаєм почався молебень, після якого освячували зброю і причащали козаків. Понад годину молилися запорожці. Клали хрести, підставляли чубаті голови під бризки святої води, приймали з рук дячків проскурівки і вино. Нарешті закінчили. Без метушні, але швидко запорожці зайняли свої місця на чайках. Із січової вежі гулко і якось тужно вдарила гармата – гармаші за звичаєм вітали салютом тих, хто відбував назустріч славі і небезпеці. Луна від гарматного пострілу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями.
Першою від берега відійшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на руків'я шаблі. У червоному жупані з відкинутими назад рукавами, у високій видровій шапці, широких шароварах і з довгим циліндром далекоглядної труби за шалевим очкуром стояв він під своїм особистим штандартом на щоглі – на білому трикутному полі червоний мальтійський хрест. Слідом за ним води Микитиного Рогу спінила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курінь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярі ледь не торкалися один одного веслами. Але за лічені хвилини блакитна гладінь широкого Дніпрового русла вкрилася білими птахами вітрил і жовтими рисками очеретяних кранців. Омріяний Богуном та Нечаєм морський похід почався. Сонце, яке розігнало ранкові хмари і все вище підіймалося на прозору синь неба, яскравими промінчиками вигравало в плесах проміж плавнів і на хвилях річки. Десь на півдні прокидалися далекі Синоп і Трапезунд. Вигляд бірюзових вод Босфору і Золотого Рогу наповнював радістю нового дня мешканців Стамбула, гомоніли пристані Кафи і Гизлева. Вони були поки що цілком спокійні за своє майбутнє, адже не мали страшної звістки від гарнізонів фортець Дніпрово-Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретів ненависного Запорожжя.
II
На веслах, не дивлячись на легенький попутний вітерець, йшли майже цілий день – не минуло й години від виходу, як прийшов наказ прибрати вітрила. Веслярі на опачинах змінювались щогодини, допомагала й неквапна течія, тож швидкість флоту була більш ніж пристойною. Але Сокольцю її було замало, тож височіла його кремезна постать на носовому чердаку отаманської чайки без руху аж до сутінок. Пильно вдивлявся Соколець у далечінь, раз по разу обводив лінію обрію далекоглядною трубою і коротко віддавав своїм джурам накази, котрі тими швидко, без жодних затримок передавалися на решту байдаків. Навіть Богун, який знаходився на іншому човні, не міг не помітити тієї разючої зміни, що сталася із Сокольцем. Одразу ж після того, як за обрієм зникли береги Микитиного Рогу, той різко перемінився. Де й поділися доброзичливість і неквапність військового осавула? Зараз на чолі флоту стояв нещадний диктатор, жорстокий до підлеглих тиран, який карав будь-кого за найменшу недбалість. З'явилися зміни й у поведінці самих запорожців. Не чути було на чайках звичних жартів, пісень. Між собою перемовлялися коротко, майже пошепки. І хоча видимої небезпеки доки не було, досвідчені козаки готувалися до відсічі раптового нападу вже тепер, були уважними і мовчазними.
Іван одразу ж зважив на поведінку оточуючих, тож поводив себе, не відрізняючись від інших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидів на чердаку неподалік від стерна, за яким стояв Омелько, і роздивлявся береги Дніпра, що тепер лежали зовсім далеко, оповиті сивим серпанком. Дніпро, близький до свого гирла, розлігся безмежними просторами залитої водою рівнини, а Соколець, розуміючи, що сім десятків дванадцятисаженних човнів будуть добре помітні і поблизу від берега, вивів їх на чисту воду, максимально використовуючи швидкість течії на середині русла. Перед очима Івана тяглися безкінечні очерети, що займали, здається, багато верст вглиб суші. Притоки дрібні й великі, струмки, затони і звірині стежки ділили їх, прорізаючи, ніби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полі. Звідтам долітало ледь відчутне завдяки відстані рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здіймаючи водограй і хмари різнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нічого і не міг помітити.
– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.
Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково-зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…
Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.
Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.