Бхомбол-ватажок, стр. 7

— Пусти! — сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.

— Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! — крикнув він.

Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.

Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.

— Що сталося? — спитав один. — Ти хто такий?

Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.

— Нащо ти вкрав мій лимон? — спитав він.

— Пусти руку, чуєш! — сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. — Хіба це твій лимон?

— Ти що, написав на лимоні своє ім'я? — загаласували хлопці всі разом. — Пусти його!

— Ідіть геть! — сказав Бхомбол. — Нічого тут командувати, а то…

— Ой-ой! Куди ми потрапили! — залементував раптом один із хлопчаків. — Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, — додав він уже іншим тоном. — Бо дістанеш прочухана! — І він штовхнув Бхомбола.

Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.

Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.

Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.

— Ей, Нело! — закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. — Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!

Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:

— Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!

Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.

9. У ШКОЛІ

У селі обабіч вулиці росли гіллясті дерева, тому тут не було так жарко. Бхомбол ішов вулицею, тримаючись у затінку дерев. На околиці села знову почалися поля. Наступне село було далеченько, аж за полями, на самому видноколі. Хтозна, скільки до нього від Манікпура… Дорога вигиналася, наче велетенський лук. Бхомбол глянув на неї й зажмурився. Ну й спека. Сонце сліпило очі.

Влаштувавшись у затінку під деревом, хлопець розстелив на сонці мокрий одяг. Він озирнувся: поблизу нема нікого. Неподалік стояв великий будинок під дахом з оцинкованого заліза. Звідти долинали слова:

— Дев'ять, десять, одинадцять… — Дітвора голосно лічила до ста.

То була школа. Позираючи на школу, Бхомбол вийняв лимон і заходився їсти. Лимон був дуже смачний. Тепер Бхомболу стало зрозуміло, чому гончар Моте нікому не давав лимонів. Коли б ще трошки солі, було б зовсім добре.

Поки Бхомбол підснідував лимоном, край його дхоті висох. Хлопець закутався в сухий кінець, а другий, ще мокрий, простелив на сонці. Їсти йому так само хотілося, як і раніше: адже такому здоровому хлопцеві замало одного лимона. Він знову озирнувся, шукаючи, чим би поживитися. В цю пору року достигали банани й кокосові горіхи. За школою росло кілька бананових і кокосових пальм. Одне гроно бананів здалося йому зовсім спілим.

Бхомбол поволі рушив до школи. Підійшовши ближче, він побачив, що гроно бананів, хоч і було навдивовижу велике, ще. не доспіло. А таких бананів не споживають зеленими. На кокосовій пальмі були горіхи, та як їх дістати? Він не вмів лазити по стовбурах кокосових пальм.

Хлопець вирішив обійтися без бананів і кокосів. Байдуже, якщо він один раз не попоїсть.

Школярі повторювали таблицю множення:

— Сім разів по дев'ять — шістдесят три…

Бхомболу захотілося зазирнути в школу. Сам він учився уже в четвертій групі, а це вам не що-небудь! У школярів четвертої групи чимало різних предметів. Коли учні першого класу чують такі слова як «алгебра» і «санскрит», [23] у них очі лізуть на лоба. Вони не знають навіть англійської мови, лише бенгальську та початкову арифметику. А хіба бенгальську треба вчити? Арифметика, правда, — то зовсім інша річ. Так міркуючи, Бхомбол підійшов до вікна.

Клас був повен дітвори, серед них було чимало переростків, у декого вже сіялися вуса. Перед учнями на стільці з поламаними ніжками примостився пан учитель. Па кінчику носа в нього ледь трималися окуляри в чорній сталевій оправі, на плечі був накинутий брудний чадор. З-під столу видно було його старі черевики із задертими носками.

Нарешті учні скінчили повторювати таблицю множення. Одразу ж зчинився неймовірний галас. Учитель постукав по столу рамкою грифельної дошки. Шарварок трохи стих, наче бджолиний рій, продзижчавши, полетів геть.

Бхомбол тільки тепер помітив у кутку класу учня, який стояв, висолопивши язика. У кожній руці він тримав по цеглині.

Бхомбол зареготав: у другому кутку він побачив ще одного учня, який прошпетився і за це стояв рачки. Щоб розважитись, Бхомбол піднявся на шкільну веранду.

— Пане вчитель, — пролунав плаксивий голос із найдальшого кінця класу, — Гопал мене лоскоче!

— Тихо! — постукав по столу вчитель.

— Пане вчитель, — повторив учень, — Гопал мене…

— Ану притягніть сюди Гопала за вуха! — наказав учитель.

Кілька здорованів миттю кинулись виконувати наказ пана вчителя. Гопал затулив вуха обома руками. Хлопці скрутили йому руки і, схопивши за вуха, приволокли до вчителя.

— Ох ти, мавпо, тільки й знаєш, що пустувати! — мовив той і ляснув Гопала по спині.

— Не боляче, — зауважили хлопці, — але ти плач, бо пан учитель ще всипле.

— Ой! — зарепетував Гопал і кинувся навтіки, тримаючись рукою за спину.

У цю мить позад Бхомбола хтось несамовито заверещав. Бхомбол подумав, що то верещить свиня. Оглянувшись, він побачив, що помилився. Кілька кремезних підлітків тягли за руки й за ноги якогось хлопчака. Хлопчик опирався і щосили горлав. Бхомболові стало смішно, що стільки хлопців не можуть упоратися з одним. Прийом джіу-джітсу [24] — і він одразу б угамувався!

Коли нарешті пощастило втягти хлопця на веранду, він зарепетував так, ніби в нього разом почало різати в животі, закололо у вусі і заболіли зуби.

— Ой-ой-ой! — лементував він. — Я не хочу йти до школи! Ой убили! Пустіть мене!

З класу вийшов учитель, а за ним висипались усі школярі.

— Підведіть його до мене! — наказав учитель. — Це порося щодня тікає! Сюди, сюди тягніть його…

Побачивши вчителя, хлопець несподівано замовк — він стояв і тільки відхекувався.

— Ходімо в клас, — сказав учитель. — Чого ти так боїшся? А як же всі вчаться! Ходімо!

Він узяв хлопця за руку. Той, відсапуючись, почвалав за вчителем. Щоки в нього були мокрі від сліз, його вигляд викликав захват у школярів.

Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.

10. НА ЯРМАРКУ

До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.

День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.

— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.