День для прийдешнього, стр. 84
Таня пройшла перед очима, мелькали високі стрункі дівочі ноги. Він бачив ті ноги і не бачив. Губи в неї, як завжди, червоні, соковиті, сьогодні ще червоніші, ніж завжди. А для нього той колір, мов стоп-сигнал. Стоп! — для поцілунків, для насолод, для всього. Тільки подумати, що десь зараз десятки тисяч ошалілих від щастя киян вітають футболістів «Динамо» з виграшем. А хтось цілує дівчину чи жінку. А хтось вечеряє ту вечерю, яку чесно заробив. І щасливий навіть той, у кого вечеря не дуже жирна, а то й зовсім благенька. Бо чесна. Не бери, чого не дано. Тоді й матимеш щастя. А він пропав, летить у прірву. Безнадійно хворий, умирає...
То не Жеребило вмирає у великій палаті онкологічного інституту — то вмирає сам Василь Васильович Кукулик. Глупої безпросвітної ночі іде він лікарняним коридором, довгим, як мука. Сплять хворі, сестри, санітарки, спить увесь світ. А він сповз з смертної постелі і тепер іде, насилу переставляючи здерев’янілі негнучкі ноги, важкі стопудові ноги, буцає ними в гудучу підлогу: бум! бум! Він не притишує своїх кроків, він хотів би тупати ногами так гучно, щоб розбудити все місто, розбудити в собі совість, честь, пробудити жевріюче життя. Бух, бух! А нічого не помагає, жарини гаснуть, попіл вкриває зчорнілі вуглини, нема рятунку, кінець. Стук-грюк! Він падає і останнім клекотом свого голосу кличе: «Мамо!»
А мати його померла тридцять літ тому. Він уже й забув її. І батька забув, бо той помер ще давніше. І сестру забув, бо вона так далеко від нього, в селі на Гайворонщині. Лишився один як палець. Держався тільки тим, що все життя твердо стояв, відстоював... Що відстоював? Себе? Чи що? Якби поцікавився хто та підняв усі протоколи, де за тридцять літ занотовані всі його виступи і боріння, то жахнувся б: як могла одна людина сьогодні гудити те, що вчора хвалила, а завтра хвалити те, що вчора гудила? А він, бач, міг... Тим і тримався на землі. І міцно тримався. Ого! І далі б жив, ще й оці мікрорайони колись розтрощив би з найвищих позицій, бо доберуться ж і до них, знайдуть у них якийсь ганж, з’явиться щось краще. І він би ще взявся, ще б труснув старими кістками, перетрусив би й чужі кісточки... Коли б не... Не що? Ну ясно ж: коли б не Кошарний! Все ж через цього черв’яка! Підтакувач, так його розтак! Це все він. Зітхання, влазливий голос, підхвалювання, вивуджування думок навіть тих, що й не плавали в Кукуликовій голові. Циркач! Спінінгіст! І дрібненькі послуги, дрібненькі послуги. У такого живеш, як у бога за пазухою. Як ото Жеребило в Мухобоя жив. Але там хоч взаємні послуги, а тут воно тобі догоджає, а само нічого не просить. Аж дивно. Тільки все тобі дрібненькі послуги та дрібненькі послуги. Тьфу! Бійся тих, хто робить тобі дрібні послуги. Бо то вони підповзають, щоб зробити тобі велику підлість. Підкласти свиню. Підповз. Підклав. Тепер і не кувікнеш.
Кукулик глянув на Кошарного, так ніби вперше його побачив.
— Звиняй, товаришу Кошарний, — сказав твердо, безжальним голосом, — звиняй, але я вимушений говорити з усією прямотою. Ти підвів наш колектив, підвів і мене, та ще й як підвів! Звичайно, я винен, що передоручив конкурс тобі, я своєї провини не знімаю, хай товариші знають, і прошу товаришів з усією суворістю і прямотою, — він нахилив голову, підставив широку потилицю: бийте, намилюйте шию! — Але ж і ти, голубе, тобі доведеться... Не думай, що за тебе хтось відповідатиме, тут таке діло... От і Олексій Іванович скаржиться, що ти не давав йому проектів на розгляд... І інших товаришів неправильно орієнтував... Це ж неподобство!
Тетяна Василівна зрозуміла: в жертву принесено Кошарного. Гіркота сповнила її серце. Не мала більше сумнівів: Жеребило сказав правду. Що ж. Кінець. Було й нема. Тепер у неї лишився тільки обов’язок. Кукулик їй став просто гидкий.
— Я теж помилилася, — сказала вона, не піднімаючи голови, — я відстоювала проект «Космос». Особисто мені тепер зовсім нецікаво, що може ще сказати нам товариш Кошарний. Та й кому з нас цікаво? У нас тут не суд честі. Не для того ми зібралися. Що ж до мене, то я відмовляюся від своєї оцінки проекту «Космос» і пропоную дати йому заохочувальну премію.
Вимовляючи ці слова, вона стежила за виразом обличчя Кукулика. Жоден м’яз не ворухнувся на ньому, тільки посіріло обличчя ще більше і було сіре, як купа голови.
— А коли без премії? — спитав Діжа.
— Ні, я наполягатиму саме на заохочувальній премії. Можливо, пізніше ми ще раз повернемося до цього проекту...
— Чи не забагато честі для цих школярських вправ? — не стримався Діжа.
— Ні, не забагато, — Тетяна Василівна трималася просто героїчно.
Кукулик зрозумів: вона знає все! Кошарним тут не відкупишся. Доведеться платити не тільки рогами, як казав держбудівець, а й ратицями. Виходу він тепер не бачив. Думка в голові борсалася в’яло, мов засинаюча риба. Все стало байдужим. І тут вискочив Кошарний.
— Я справді, товариші, помилився. На мене просто найшло якесь засліплення, і я... розумієте, просто захопився... Але тепер я бачу... Я підтримую думку товариша Діжі. Справді, навіщо присуджувати проекту «Космос» премію? Хай навіть заохочувальну... Мене підкупила економічність цього проекту, про його справжню вартість я не подумав... Але тут товариші досить повно охарактеризували... Справді, хто захоче жити в таких квартирах? Адже там, по суті, знов наша «київська серія»... Я за те, щоб зняти цей проект з розгляду жюрі...
І знов ніхто нічого не розумів, окрім Тетяни Василівни й Кукулика. Щоправда, академік примружився і поклав пальці на брови, щоб сховати посмішку в насупленості. Йому так і кортіло поспитати: «А як же Браманте?» Але не спитав. Вже все й так покотилося. Навіть Кукулик не зупинить, хоч яка в нього широка спина.
Кукулик все ж таки підставив свою широку спину. Він знайшов ще один вихід, власне, вже й не вихід, а просто пом’якшення своєї долі, він хотів загинути смертю хоробрих, сподіваючись потім воскреснути хай хоч у іншій іпостасі.
— Так, — підсумував він сказане Кошарним, — хочеш утекти в кущі. Звиняй, голубе, але я цього не дозволю! До кінця, так до кінця. Втекти я не дам. Тут таке діло. Попереду слава, позаду — ганьба. Слави не дісталося, сьорбай ганьбу і не затуляй рота. Не затуляй.
Всі мовчали. Ще й досі ніхто нічого не розумів. Сполотнілий Кошарний благально дивився на Кукулика. «Що ти робиш? Схаменися! Коли не буде премії — тоді не треба розкривати конверт. Тоді — он... електричний камін. Чудо цивілізації. Спалах вогню, і таємниця розвіється з попелом. Ніхто нічого не знатиме. Ніхто ніколи».
— Ні, ні, — казав Кукулик. — Солдати так не роблять. Вскочили в халепу разом, разом і віддуватися. Я голова, ти секретар. І слава нам би була обом, а коли помирати, то й помирати разом. Бо я таки ще солдат, хоч і скверненький.
ФУТБОЛ (ЗАКІНЧЕННЯ)
Загадка: сорок дві ноги бігають по траві, чотири ноги стоять. Що таке? Дві футбольні команди і суддя на полі.
Футбол став одним з масових психозів двадцятого століття. Футбольні ворота — для багатьох найбільша святиня. Навіть легіони інфарктників (лікарепоклонників, таблеткопоглиначів, вітаміноїдів) міняють приймальню лікаря на дерев’яні трибуни стадіону, забувають про свої хворощі, ревуть єдиним ревом: «Суддю на мило!»
До деякої міри ми всі футболісти, бо кожен з нас прагне забити гол у чужі ворота. Футбол для нас — це молодість, сила, вміння. Як сказав поет:
І ми справді молодіємо в дні футбольних змагань, особливо ж, коли наша команда — чемпіон Радянського Союзу, особливо ж, коли грають Лобановський і Войнов, Базилевич і Турянчик, особливо ж... На сезон 1962 року на десять тисяч абонементних місць Центрального київського стадіону було подано сто п’ятдесят тисяч заявок. Потрібні коментарі?