День для прийдешнього, стр. 69
Віддамо традиційний поклін ввічливості всім дружинам славетних покійників і візьмемося до опису того, що відбувалося в багатокімнатній квартирі Косар-Косаревичів.
Ганна Сергіївна сиділа за столом, накритим білою, рипучою від крохмалю скатертиною, накладала на тарілки синові й собі холодні закуски. Відкрила кришку супниці й нюхнула, чи баба Надя поклала всі спеції, глянула, чи синові поклали його прибор, і нетерпляче йорзнула на стільці: «Гнатку! Дитинко, де ти?»
А дитинка, маючи в своєму молодому тілі не тільки голод, а ще й невтишиму розпуку, в зв’язку з описаними вище подіями і з огляду на необхідність повертатися на двотижневе мешкання до незатишної камери в Лук’янівській тюрмі, прокралася до колишнього батьківського кабінету, який слугував тепер за бібліотеку, знайшла на одній з найвищих полиць товстий фоліант, у якому розповідалося про забудову стародавнього Риму, про його форуми, терми і арки, а ще — про триклініуми, тобто про зали, де римляни їли навлежки, висмикнула фоліант з його гнізда, запустила руку в нетрі полиці, кудись за книжки, і витягла на світ божий пляшку з темною, кольору старих дубових меблів кабінету рідиною. Материного голосу дитина не чула. Та й спробуй почути, коли голос кволий, а квартира — цілий гектар. Билина не зберегла нам деталей. Ми так і не знаємо, чи богатирі київські, перш ніж випити зелено вино, роздивлялися на нього проти світла. Гнатко мав таку звичку. Він взяв пляшку, крутнув її, глянув крізь неї у вікно, нічого не побачив, окрім спотвореного зображення свого нервового обличчя, потім відіткнув корок, нюхнув. У цей час уже десь ближче почулося: «Гнатку!» Видно, мати не витримала й вирушила на пошуки своєї дитини. Гнатко миттю перехилив пляшку в рот і наступні кілька секунд не чув нічого, крім заспокійливого булькання: гл-буль-гл-буль... «Дитинко, де ти?» — почулося вже буквально за дверима кабінету. Пляшка негайно набула вертикального положення, корок стрибнув у отвір, рука шаснула за книжки, фоліант помандрував на визначене йому ще покійним доктором архітектури місце.
— Ти тут? — спитала кволим голосом Ганна Сергіївна, заходячи до кабінету.
— Як бачиш. Хоч гляну на книжки. Може, трохи відляже від серця.
— Боже мій боже, викапаний батько. Як тільки його що-небудь нервувало, він брався за книги про Рим, і це давало спочинок його серцю. Ходімо обідати, дитинко моя, ти ж, мабуть, голодний. Хіба ж там погодують тебе...
— Там не дуже розгодовують, — похмуро сказав Гнатко. — Там так нагодують, що...
Вони пішли до їдальні. Мати попереду, син позаду. Гнатко намагався дихати вбік, щоб не дуже пахло «стародавнім Римом». «Невже й старий мій закладав? — думав він. — А може, муттер-буттер знає все і навмисне натякнула? А яке це має значення? Все одно земля крутиться і на морі відбуваються припливи і відпливи, а мене жде мій Ваня-міліціонер, трамтарарамність і сюди-тудинство!»
— Так, що ми маємо на сьогодні, щоб поколупатися в зубах? — потираючи долоні, бадьоро вигукнув він, наблизившись до столу. В очах у нього забіліла скатертина, блиснули срібні виделки, ножі й ложки, саксонська порцеляна «голубі мечі» нагадала про усталений комфорт і добробут родини Косар-Косаревичів, нагадала про те, що й він — насамперед Косар-Косаревич, а вже потім тимчасовий в’язень Лук’янівської тюрми, різноробочий на будівництві міліцейського будинку (а може, він і не міліцейський, яка різниця!), а ще хто?
Не було часу на відповіді — Гнатко їв. Ганна Сергіївна теж їла.
— Тільки коли їси, відчуваєш себе людиною, — сказала вона. — Ми з твоїм покійним батьком завжди любили попоїсти. Якщо їхали в Москву чи Ленінград, то не ходили, як усі провінціали, по театрах, а відвідували найкращі ресторани. Я й досі пам’ятаю, що ми їли в «Савої», «Націоналі», в «Метрополі» чи в «Арагві». Пам’ять шлунка найміцніша.
— Муттер, це дикий квієтизм: пам’ять шлунка! Поет сказав: пам’ять серця! Окрім того, «Савой» перейменований тепер на «Берлін». Там німецька кухня. Як у нашому «Лейпцігу».
— Ах, що там наш «Лейпціг»! Що то за німецька кухня, коли в нас ніколи не буває ковбаси салямі або справжніх франкфуртських сосисок.
— Але ж сосисочний Франкфурт — у Західній Німеччині.
— То й що з того? А рецепт нам відомий? Не запихайся, не запихайся так! Ніяк не відучу тебе від вульгарного способу їсти. Їсти треба інтелігентно.
— А жити?
— Ах, жити. Їсти — це й значить жити. Вміти поводити себе за столом, брати серветку, тримати виделку, вибирати бокали для вина...
— Ти знаєш, ма... Я згадав...
— Ти згадав ще когось, хто нам може допомогти? Може, з твоїх друзів?
— О, мої друзі! Перед законом вони безголосі й лякливі, мов тхори. Вони анархісти, законів не визнають, а той, хто законів не визнає, боїться їх.
— Але ж ти сказав, що ніяких порушень...
— Я? Звичайно, нічого! Не вбивав, не крав, не лаявся непристойними словами, не зчиняв бійки, нікого не зачіпав, нікому не заважав, нічого не порушував, ніяких провин. Просто я маю розвинене почуття гумору, чого бажаю й іншим!
— Це просто обурливо: культурну людину, яка має витончене почуття гумору і...
— О, це тонка річ — гумор... Його позбавлена і наша міліція, і наш суд... Що вдієш. Вони трактують його занадто звужено, а ми хотіли б його значно розширити...
— Але всьому є межа. Ти перейшов межу, очевидно. Скільки я тебе вчила. Не стукай так ложкою об дно тарілки, ти не з голодного краю. І не сьорбай. Суп треба просто вливати в рот. Непомітно, делікатно. І не мочи губ. Губи повинні бути сухі, коли ти їси.
— По-твоєму, я повинен висолопити язик, мов собака, і хлебтати все язиком?
— Гнатку, в такий страшний день ти ще заперечуєш своїй матері!
— Пардон, ма... Отже, я згадав...
— Що ти згадав?
— Що сьогодні грандіозний футбол.
— Ти ж знаєш, як я ставлюся до цього вашого футбола.
— Але я?
— Ну, сьогодні пропустиш...
— Пропустити матч «Динамо» — «Зеніт»? Я згоджуся краще два тижні не їсти!
— Що ти кажеш, схаменися. Ну... ну, подивишся по телевізору. Там же, в вашій тій тюрмі, сподіваюся, є телевізор?
— Телевізор у тюрмі? Муттер-буттер, треба ж думати хоч зрідка! Там є тільки «параша». Пояснити тобі, що це таке?
— Що-небудь вульгарне? Можеш не пояснювати, я не хочу слухати. Догрався, тепер попав у цю «парашу». Скільки я тобі казала...
— Ну, гаразд, гаразд. Більше не буду. Це вперше й востаннє. Стану слухняним. Але ж футбол. І до того ж у мене квиток, абонемент, перший сектор.
— Ти що ж — хочеш піти на футбол?
— А чому б мені не піти? Ти розумієш, що таке перший сектор?
— А той міліціонер?
— Ну... я скажу, що тобі було погано, я затримався... Візьму таксі і просто до тюрми — шир!
— А тобі не...
— Що?
— Не дадуть ще тиждень або два?
— За що?
— Ну за... за запізнення до тюрми...
— Такого закону нема! Не було ще прецендентів, щоб спізнювалися до тюрми. А я спізнюся. Створю такий прецендент! От реготу буде!
— Але ж...
— Ма, жодних «але»! Ти повинна благословити мене!
— Не говори дурниць. Їж котлети, в тебе все захололо. Коли починається той ваш божевільний футбол?
— О вісімнадцятій тридцять.
— Жах! Ти запізнишся на цілих три або й чотири години.
— Не грає ролі — три хвилини чи три години. А за цей час, може, тобі повезе і знайдеться в Києві добра душа, яка нам поможе... Цей Жеребило міг би, але він такий слизняк. Розкис зовсім: «Якби я міг з тобою помінятися, хлопче...» Видно, з перепою загнали його до онкологічного інституту, він уже й пустив там сок.
А ще партизан!
ЗРІКАЮСЬ!
Жеребило ніяк не міг збагнути, ввійшла чи не ввійшла до палати дружина. Дивне збайдужіння огорнуло його. Почуття притупилися, зникли зовсім. Кажуть, з усіх почуттів лише скупість супроводжує людину до самої смерті. Жеребило ніколи не був скупим, — отже, не мав і того єдиного почуття, яке міг би мати, згідно з незбагненними примхами природи. Лежав, як колода. Ввійшла дружина чи не ввійшла? І скільки часу минуло відтоді, як зачинилися двері за Брайком? Брайчик, от тобі й Брайчик! Не любив його Жеребило, а тепер любить. Любить тоді, коли не вміє вже ні любити, ні ненавидіти. Що? Не може? Брехня! Хто сказав, що не може?