День для прийдешнього, стр. 68
На обличчя Кукулика набігла хмаринка стурбованості (чи не його має на увазі Олексій Іванович?), але він зігнав її з виду і тільки міцніше обіперся ліктями об стіл, знерухомів ще більше, щоб не пропустити жодного секретарського слова і щоб дати іншим приклад уважності й поштивості.
А Олексій Іванович, не зауваживши короткохвильної Кукуликової стурбованості, спокійно вів далі:
— Статистики нас переконували: в Києві при існуючому житловому фонді достатня кількість багатокімнатних квартир; цих квартир якраз вистачає для наявних у місті великих родин. А що маємо? Багатокімнатні квартири часто-густо займають невеликі сім’ї, а великим даємо максимум трикімнатну малометражну квартиру, бо більших зараз не будуємо. Квартири в Києві є, але не влаштуєш же загального переселення народів, щоб їх розподілити справедливо? Отже, нам теж, як і в Москві, потрібні проекти, де були б і багатокімнатні квартири, і багатоповерхові будинки, бо міську територію ми не можемо розширяти без кінця, та й загальний малюнок міста повинен гармонійно сполучати вертикалі й горизонталі, хоч знову ж таки — це вже ваша справа, за гармонію відповідаєте ви і тільки ви.
Якщо спробувати підсумувати те, що я сказав, і прикласти це все до тих проектів, які ми маємо, особливо ж до тих, щодо яких тут розгорілися найпалкіші суперечки, то що б я сказав? Насамперед хочу зауважити, що мені особисто якось найбільш припав до смаку проект під девізом «Провесінь». Він скромний, разом з тим у ньому є багато нового, оригінального, він якось щасливо поєднує в собі всі наші сьогоднішні вимоги до такого роду проектів. Але враховуючи, що наш конкурс експериментальний, що ми проектуємо не для сьогодні, а для завтра і післязавтра, то «Провесінь» трохи відстає, і тут, звичайно, на перший план виходить «Сонце для всіх». Це сміливий, новаторський, я б навіть сказав — незвичайний проект, в ньому відчувається величезний заряд творчої енергії, люди чи людина, які його робили, — цікаві люди, їх неодмінно треба підтримати. Про «Космос» я б не казав нічого. Очевидно, тут проявилася повністю моя некомпетентність у питаннях архітектури. Я бачу в протоколі такі шановні імена, як ім’я Дементія Хомича, Тетяни Василівни, вони вже висловилися про «Космос», і тому я просто вмовкаю.
— Але ж дозвольте! — прокинувся зі свого летаргічного сну академік. — Моя думка вас ні до чого не зобов’язує. Тут просто непорозуміння. Я підтримав цей проект, бо мене просили його підтримати, але мої ідеали... Окрім того, товариш Кошарний вас невірно поінформував.
— Мені це важко збагнути, — посміхнувся секретар. — «Просили підтримати». Допустимо, що й мене «просили підтримати». Але я не можу підтримувати того, що мені не подобається. Радянська людина гідна і будинків найкращих у світі, і квартир, спланованих найзручніше і найрозумніше! А в «Космосі» насамперед вражає бездумність і сліпе копіювання найгірших взірців. Тут окарикатурено все те справді нове, що знайдено нашими будівничими за останні роки. Дивуюсь, як вистачило сміливості подавати такий проект на конкурс. Прошу пробачення за різкість.
Він сів. Обличчя в Кукулика стало сірим, як вулканічний попіл. Він обдарував згірклим усміхом Тетяну Василівну, яка кусала губи, кидаючи скісні погляди на академіка, хотів щось сказати, але тільки знизав плечима.
Тетяна Василівна вже не могла стриматися. Коли на те пішло: не Кукулика вона захищає, а принципи. Кукулик зацікавлений у проекті «Космос» так само, як і вона, як і всі інші, хто відстоює цей проект. Слово сказано — за нього треба битися. Василь Васильович приймає долю конкурсу найближче до серця, бо це ж його ідея, і він не хоче розміняти її на пусті фейєрверки. Як вій переживає! Як кидає його, мов на гойдалці: вгору — вниз, вгору — вниз, надія — розпач, надія — розпач... Він то змучений, постарілий, то знов налитий, мов яблуко, свіжий, з пахощами лаванди...
Але виступ секретаря вбив Василя Васильовича. Та й хіба тільки його? Власне, це звинувачення їм усім: не побачили, не зуміли поцінувати належно проекти «Сонце для всіх» і «Провесінь», незаслужено зосередили свою увагу на «Космосі».
— Дозвольте, — рішуче сказала Тетяна Василівна. — Я не в усьому згодна з Олексієм Івановичем. Раз наша суперечка набирає гостроти, то я дозволю собі висловитися ще раз, хоч моя думка вже занотована.
Кошарний закивав головою: так, так, так.
— Олексій Іванович закликав нас мріяти. Гаразд. Ми вміємо і любимо мріяти. Така вже наша професія. Але...
Телефон! У книгу буття цей день має бути записаний під знаком телефону. Дзеньки-бреньки, др-р-р!
Якась жінка просила Тетяну Василівну. Кукулик майже ласкаво подивився на телефонний апарат. Починалося найстрашніше, а телефон перебив. Може, ще він принесе порятунок? Найстрашніше почалося вже тоді, коли виступив секретар. Чому він не утримався? Начальство повинно утримуватись, і потім приєднуватися до більшості. А цей заговорив. Але найстрашніше й не в цьому. Мовчать Діжа, Брайко, держбудівець, навіть Бульший і Кошарний змовкли. Коли вже мовчать і друзі й недруги — справи погані. З розпачливою надією дивився Кукулик, як Тетяна Василівна притискує до вуха трубку.
КИЇВСЬКИЙ ОБІД
Що таке київський обід? Вже з князівських часів тут здебільшого натискували на розмаїті меди та на «зелене вино». Коли Ілля Муромець розгнівався на князя Володимира, то він перш за все позбивав деякі архітектурні прикраси з князівських палат, а потім пішов обідати, але що саме їв, невідомо, зате відомо, що пив. Билина розповідає про це так:
Пушкін був конкретніший, описуючи київські харчі:
Колись у Києві (та й хіба тільки в Києві!) голод уявляв мовби таку собі бездонну дірку, яку треба було чим-небудь заткнути. Затикали: варениками, галушками, локшиною, пиріжками, пампушками, книшами з вишкварками. Тепер голод беруть блокадою. Столичні салати, бульйони, печена картопля з салом, всемогутній і всезагальний шніцель, який ви знайдете в усіх їдальнях, кафе, ресторанах, чайних і навіть удома і, нарешті, — чудо з чудес київських — київська котлета, гастрономічна бомба для бомбардування голодного царства в нашому шлунку.
Косар-Косаревичі завжди любили попоїсти. У них шипіло і шкварчало на кухні з ранку й до вечора. Баба Надя чаклувала над сковородами й каструлями, шпигувала кролів або зайців, крутила котлети з індички, смажила криваві біфштекси, заправляла хитромудрі супи. До обіду накривали в їдальні стіл. Квартира була велика, кімнат багато, для їдальні відвели найбільшу кімнату, цілий зал. Ганна Сергіївна казала: «Я не можу тулитися з мискою в чулані». В Ганни Сергіївни було безліч таких звичок, які нині здаються трохи смішними, але все це мало виправдання в тому факті, що Ганна Сергіївна — вдова професора, доктора архітектури Косар-Косаревича (ану, пошукайте в Києві докторів архітектури! Багато ви їх знайдете? Тож-бо й воно! «А покійний...» Починалося шмаркання носом, притуляння хустки до очей, ліпше вже тут не сперечатися, бери ноги на плечі та втікай!). У нашому Києві безліч таких, як Ганна Сергіївна, дружин славетних людей. Якось так воно виходить, що славетні люди помирають перш ніж їхні дружини. І от у величезних незатишних квартирах старі бабусі перебирають спогади. Що? Віддати квартиру і взяти меншу? Тільки через мій труп!