Звірослов, стр. 25
- Так, вона нічого, нормальна. Але страшенно дурна. Справжня блондинка, знаєте.
- Щоб танцювати, багато розуму не треба.
- Ви, пам’ятаю, колись казали зовсім протилежне. Казали, що танець - це не мова тіла, а мова душі.
- Ну, Вікторе, я перебільшила. Невідомо, чи ця душа взагалі є.
- Я прочитав Флобера і Достоєвського.
- Навіть так? І сподобалося?
- Сподобалося. На черзі Франц Кафка.
- Кафку я дозволяю вам не читати. Боюся, він негативно вплине на ваше відчуття ритму.
Надя б’є себе по чолі:
- Ясно! Це її колишній учень!
- Точно. Колишній учень. Бо хто ж іще?
- Вікторе, я хотіла вам зізнатися в дечому.
- Будьте обережні, Антоніно Василівно, - він лукаво мружиться.
- Пам’ятаєте, ви запитали мене, чого я сама. Тоді я вам збрехала.
- Я не сумнівався.
- Не знаю, чи ви зрозумієте. Я просто… я була занадто романтична, щоб прийняти земну любов.
Вальс закінчився. Віктор підводить Антоніну Василівну до гурту старих бабів.
- Антоніна, познаком нас зі своїм кавалєром! - щебече Надя. - Це, як ми поняли, твій колишній учень, да?
Антоніна Василівна всміхається.
- Ні, Надєжда. Це не мій учень. Познайомся. Це Віктор.
Limax maximus (слимак)
Марта Богданівна нічого в житті так не боїться, як слимаків. От є такі люди, які з невідомих причин бояться чогось зовсім не страшного. Ці люди нічого собі не пояснюють, не намагаються зі своїм страхом боротися - а просто бояться. Послідовно і щиро. Інші сміятимуться з такого. Пройдуть повз, навіть не помітивши крихітну слизьку істотку, схожу на розведений у бульйоні желатин. Ще інші, не довго думаючи, розтолочать слимака підошвою черевика, а потім витруть підошву об молоденьку зелену траву де-небудь на найближчому газоні.
Але Марта Богданівна - ні. Якби вона побачила на своєму шляху слимака, то відразу утратила б свідомість. Або заверещала б спочатку. Так голосно й істерично, що навіть архангели на небесах від переляку задрижать.
І знаєте, Марті Богданівні до лиця її панічний страх слимаків.
У своїх уже доволі поважних літах Марта Богданівна виглядає на витончену елегантну баронесу початку XIX століття. Довжелезна коса попелястого кольору із вплетеною червоною стрічкою. Стримано розкішний костюм «піджак-спідниця». Білосніжна блуза з рюшами. І незмінні масивні коралі з червоного намиста на пишних грудях.
Марта Богданівна викладає в університеті ділове мовлення. Вона вся така одухотворено піднесена. Кожна друга її фраза - це цитата з українських поетів-шістдесятників. Кожна третя - із Черчілля, кожна четверта - із Сенеки. Марта Богданівна знає, що таке людська гідність і людський обов’язок. Якби хтось не дай боже спитав її, чи варто жертвувати особистим щастям заради щастя народу, то Марта Богданівна без вагань відповіла б, що варто. Вона переконає вас померти за Україну протягом сорока хвилин, і тоді, коли ви будете вмирати, Марта Богданівна з колегами по кафедрі наминатиме кремове тістечко «пеньок» у кав’ярні через дорогу від університету.
Чоловік Марти Богданівни Анатолій Іванович - завідувач кафедри фізкультури. Можна було б сказати, що вони зовсім не пасують одне одному. Вона - філолог, він - легкоатлет. Але Марта Богданівна страшенно любить свого чоловіка. Можливо, тому, що той ніколи їй не перечить. Марта Богданівна розповідає чоловікові все до найменшої дрібниці, усе, що вона почула, відчула і усвідомила протягом дня, а Анатолій Іванович тільки чухає своє округле черевце колишнього спортсмена і каже: «Ти в мене така молодець!» І дійсно молодець, молодець! Марта Богданівна в цьому не сумнівається.
Поруч з ним вона почуває себе захищеною. Хоч Анатолій Іванович усього лишень легкоатлет, усе одно силач. Марта Богданівна любить обмацувати його біцепси на руках і ногах і казати: «Силач! Справжній мужчина!»
Анатолій Іванович - зразковий чоловік. Якби ви раптом виявилися студенткою Марти Богданівни і, опинившись у тяжкій життєвій ситуації, прийшли до неї за порадою, то почули б романтичну історію їхньої любові. Анатолій Іванович у прямому розумінні вкрав Марту Богданівну з-під вінця. Він прийшов і сказав Марті Богданівні: «Ти не можеш вийти заміж за іншого, бо я тебе кохаю!» Марта Богданівна опиралась, зчинила галас, навіть до крові роздряпала Анатолію Івановичу обличчя, а він перекинув її через плече і відніс до себе додому. Марта Богданівна сказала б вам: «Отаким має бути справжній чоловік. Свавільним і сильним. І ви підкоритеся його волі, бо це приємно. Так, жінці приємно, коли заради неї чоловік звертає гори!» А потім, коли ви подумки зіставлятимете свого горе-обранця з чоловічим еталоном Марти Богданівни, вона додасть насамкінець стишеним голосом: «Але справжня любов - це коли ти можеш без нього обійтися».
Автор цього шедевра афористики поки залишається нез’ясованим.
Ось вони - всезагальний предмет заздрощів - повертаються парковою алейкою з університету додому. Попід ручку. Марта Богданівна без упину щось теркоче дзвінким упевненим голосом. Анатолій Іванович, блаженно роззираючись довкола, ніжно погладжує дружині долоню.
Вони допізна затрималися в університеті. Практично ніч надворі. Людей у парку немає - тільки де-не-де закохані парочки ще досмоктують останні на сьогодні поцілунки. Алейка освітлена достатньо, аби бачити найближчі дерева і те, що за ними ніхто не причаївся. Зрештою Марта Богданівна не боїться. Поруч з нею її силач. Її гордість. Її опора.
- Любий, - каже Марта Богданівна, - уяви собі, сьогодні я вкотре розповідала студентам нашу історію.
Так приємно знати, що своїм прикладом можеш комусь допомогти.
- Ти така в мене молодець, - трохи неуважно відповідає Анатолій Іванович.
- А таки молодець! Чому б і ні?! Я в цьому анітрохи не сумніваюся.
Минає кілька хвилин тиші.
- Я така щаслива! - ні з того ні з сього вигукує Марта Богданівна, і якби не темрява, можна було б розгледіти на її очах сльози розчулення. - Я дуже щаслива! А ти?
- Нащо таке питати? Зрозуміло, щасливий, - відповідає Анатолій Іванович.
- Дуже?
- Так сильно, як тільки можна.
Марта Богданівна тулиться до чоловіка. Вона в умі перебирає вміст холодильника і обдумує, що зараз приготує на вечерю. Щось дуже смачне. Щось таке, що б відповідало її щастю. Качку, запечену з апельсинами? Гаспачо з грінками? Стейк по-циганськи? А на десерт неодмінно кремові тістечка «пеньок», які вона завбачливо прикупила в кав’ярні навпроти університету під час великої перерви.
Зненацька Марта Богданівна сповільнює ходу. Зупиняється. Повертається обличчям до здивованого, але не дуже, чоловіка. Їй прийшла до голови геніальна ідея. Зараз вона щось як скаже! Як скаже!
- Любий, я тут подумала. І дивись. Ми такі щасливі разом. Так любимо одне одного. А тепер уяви ситуацію: ми йдемо вночі цим парком і бачимо, як троє хуліганів б’ють якогось нещасного безборонного чоловіка. Що ти зробиш?
- Не знаю, - каже Анатолій Іванович, - напевно, спробую його врятувати.
- Так. Ти кинешся його рятувати. Ти покладеш трьох хуліганів на лопатки, я не сумніваюся. Але уяви, хтось із цих трьох раптом виймає з кишені ніж. Або навіть пістолет! Так, пістолет! Що ти зробиш?
- Не знаю. Навіщо про таке думати?
- Ні-ні, послухай. Це дуже важливо. Що ти зробиш? Ти ж не відступишся? Ти сміливий. Іноді навіть занадто сміливий!
- Припустімо, я не відступлюся, - погоджується Анатолій Іванович. - І що далі?
- Далі я. Як бути зі мною? Я дуже злякаюся. І злякаюся не за себе, а за тебе. Адже хулігани можуть тебе пристрелити! А ми так любимо одне одного. Такі щасливі. Що буде зі мною, якщо вони тебе пристрелять? Це ж безглуздо. Я залишуся сама. Хіба ти можеш таке допустити? Хіба ти не подумаєш про мене?