Слід веде до моря, стр. 23
— Мамо, невже… — Юрко запитливо глянув на матір.
— Так, Юрчику, це наша квартира, — сказала щаслива мати. — З цього дня це твоя нова хата!
— Наша!.. Ти одержала квартиру?
— Так, одержала… Тепер уже не будемо наймати кутки.
Юрко підстрибнув, плеснув у долоні, а потім гаряче поцілував матір, Сергія і Марту. Зопалу цмокнувши дівчину в щоку, він враз почервонів, крутнувся на одній нозі і помчав розглядати кухню та кімнати.
— Чудово! Чудово! — вигукував голосно. — І ви мені до цього часу не обмовилися жодним словом. Ну й ви ж!
— Не хотіли тебе хвилювати, — пояснила Марта. — А то б ти не всидів у лікарні…
Юрко радів, як маленька дитина. Особливо йому сподобалося те, що вікно спальні виходило на Дніпро, на неозору голубу гладінь моря і на величну греблю електростанції.
— Яка розкіш! Га? — показав він друзям чудову панораму, що відкрилася перед ними. — Мені й не снилось таке… Тут не гірше, ніж у тебе, Сергійку, на острові Довгому!..
— Я згоден мінятися, — серйозно сказав Сергій.
Всі засміялись.
— Ну, що ж, діти, справимо тепер новосілля, — запропонувала мати. — Хоча у нас ні стола, ні стільців, та вже якось примостимося по-турецькому звичаю на підлозі… Марто, допоможи мені на кухні! А ви, хлопці, застеліть газетами та ковдрою підлогу!..
Через півгодини все було готове. Вони всілися кружка посеред кімнати. З алюмінієвої каструлі смачно пахла тушкована молода картопля, на сковороді шкварчала яєшня з салом та ковбасою, а в прозорих пляшках пузирився проти сонця янтарний грушевий напій.
Юрко був щасливий: двічі відчував себе іменинником — один раз тому, що повернувся здоровий з лікарні, а другий — що житиме в такій чудовій квартирі. Його радість поділяли всі — і мати, і Сергій, і Марта, — і від того ще веселіше ставало на серці…
ЛИСТ
Юркові здалося, що він прокинувся рано, але коли встав, матері вже дома не було — пішла на роботу. У кухні, на підвіконні, знайшов записку: «Юрчику, сніданок на газовій плиті. Молоко — у ванній кімнаті: пляшка стоїть у відрі з водою. Хліб — під газетою. Снідай. Якщо підеш з дому, ключ візьми з собою, але не загуби. Ну, будь розумненький! Мама».
Тепла хвиля любові й ніжності огорнула хлоп'яче серце.
«Мамо! Рідна моя, найдорожча!.. Скільки живу на світі, пам'ятаю тебе завжди доброю, ніжною, ласкавою. Навіть тоді, коли ти сердишся, коли син щось зробив не так, як тобі хотілося б, з очей твоїх струмує не холодний осуд, а материнська любов, змішана з болем… Знаю, ти все зробиш заради мене, все віддаси заради сина, навіть своє життя…
А чим же я віддячу тобі?.. Що б мені такого зробити, аби порадувати тебе, а не тільки завдавати прикростей своєю нерозважною поведінкою?»
Думаючи так, Юрко нашвидку поснідав і, бажаючи зробити матері приємність, вирішив навести у квартирі порядок.
То дарма, що немає ніяких меблів! Будуть! Згодом… А зараз — розібрати одяг і скласти так, щоб не м'явся, пересортувати книжки й зошити, помити після себе посуд, застелити постелю… Ого, скільки роботи!.. Потім — повідчиняти вікна, щоб свіже дніпровське повітря, що пахне водоростями й прохолодою, ввірвалося разом з сонцем до кімнат…
Та хіба мало що можна зробити!
Він порозчиняв вікна, позастеляв постелі, порозв'язував вузли і одяг поклав у спальні на старі газети, — свій з одного боку, материн — з другого… Зручно: вибирай, що треба! Усе на видноті!
Потім заходився перебирати книжки й зошити. Старі підручники склав в один стосик і перев'язав його шнурком хрест-навхрест. Нові, куплені матір'ю для восьмого класу, відклав окремо. Те ж саме зробив і з зошитами… Глобус поставив зверху на книжки… Гарно! Коли мама купить письмовий стіл, він поставить його в цьому куточку, праворуч од вікна, щоб світло падало на нього зліва. А в тому, що насупроти, стане телевізор. Правда, його ще теж нема. Але ж буде колись… Поряд з ним, під стіною, — диван, а посеред кімнати — стіл…
Він замріявся. Знав, що і матері давно хочеться мати своє затишне гніздо, — вона не раз казала йому про це, — і він радів її майбутньою радістю. Тепер її мрія збувається. І хай це буде не сьогодні, — бо материн скромний заробіток медсестри, мабуть, не дозволить купити все необхідне сьогодні чи завтра, — дарма! Тепер можна й почекати…
Він дивився з вікна на море, — там, в далині, пропливали великі дніпровські кораблі та верткі буксири-тягачі з низкою темних барж, навантажених так, що ледве виднілися над водою. Праворуч здіймалася гребля, а ген, за Дніпром, у синьому мареві, туманіли неясні обриси безмежних степів, покраяних на велетенські прямокутники стрункими зеленими лісосмугами.
Юрко знову взявся до роботи. Його погляд упав на стару потерту папку. У ній мама тримає документи та фотографії. Зараз папка сиротливо лежала на підлозі. Треба десь її покласти так, щоб і не загубилася, і була завжди напохваті.
Він розв'язав її.
Ось мамин диплом про закінчення медшколи, ось її паспорт, військовий квиток та ще якісь документи, і книжечки, і просто папірці… Юрко знає: все це мамі треба. Тому акуратно складає книжечку до книжечки, папірець до папірця…
А це що?
Він узяв до рук аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку і розгорнув його. У вічі впали перші слова: «Здрастуй, Ніночко!»
Цікаво — хто це пише? Хто може так називати його маму?.. Родичів у неї немає, бо виросла в дитячому будинку. Подруга? Ні, щось він не пам'ятає, щоб мама одержувала листи від подруг чи будь-кого…
Він розумів, що читати чужі листи незручно. Але цей лист, без сумніву, адресований його мамі. Він глянув на дату в кінці листа, — написаний всього три тижні тому, отже, зовсім недавно, коли він був у лікарні. Хто ж це може так писати?..
Він сів на підвіконня і почав читати. А почавши, був так вражений, що не міг відірватися.
«Здрастуй, Ніночко! — писалося в листі. — Не дивуйся, що я пишу тобі. В твоїх очах я, звісно, мерзотник і не можу розраховувати ні на твою повагу, ні тим більше на прихильність. Але я знаю твоє добре серце і сподіваюся, що ти не викинеш мого листа, а дочитаєш до кінця. А дочитавши і дізнавшись про моє життя, зміниш про мене думку, і в твоєму серці ворухнеться хоча б одна струна співчуття до мене… І тим я вже буду щасливий…
Але все по порядку.
Минуло рівно дев'ять років з того дня, коли я пішов від тебе. Тепер я розумію, що то була фатальна помилка, якої я не можу собі пробачити. Але тоді мені здалося, що з тобою у мене життя не виходить, що я знайду щастя з іншою… Як я обманувся! Якого болю завдав тобі і нашому синочкові! Хоча він був ще маленький і нічого не розумів. А тобі… тобі було дуже важко.
Я знаю. Тепер я це усвідомив… Та й не тільки тепер, а вже чимало років ношу каяття в серці.
Однак я знову відхиляюсь від головного.
Отже, я залишив тебе із сином Юрасем. Знав, що ти одна на всьому білому світі — і залишив… Виїхав… З нею… Ти знаєш, про кого я говорю. Виїхав далеко. Щоб ніколи не потрапити тобі на очі.
Працював, як і раніше, шофером. Здавалося, я був щасливою людиною. Але то так тільки здавалося. Дуже скоро я відчув самотність. Почав працювати, як ми кажемо, «наліво», хоча знав, що така дорога до добра не доводить. Однак у мене вимагали: грошей, грошей, грошей!
Під час однієї такої «лівої» поїздки і трапилося нещастя… Чи то я був стомлений і неуважний, чи водій, що їхав насупроти, — хтозна. Але як би там не було, — ми зіткнулися, розбили машини. І — що найгірше — загинув чоловік, якому я віз будівельний матеріал… Звичайно, винен у всьому був я: «лівий» маршрут, незаконний вантаж, пасажир, якого я не мав права везти і який не загинув би, коли б я не взяв його до себе в кабіну. Словом, мене засудили на чимало років.
Строк свій я відбув повністю. Працював там, як і на волі, шофером.
Та не це гнітило мене. Не минуло й півроку, як я дізнався, що не потрібен своїй новій подрузі життя.
Нарешті, я вийшов з тюрми. Куди їхати? Не до неї ж!.. Подумав-подумав — та й махнув додому, у наші рідні краї над Дніпром. Бо, знаєш, усі ці роки згадував їх. А ще — вір чи не вір — тебе… Наше знайомство, наші зустрічі…
Тож захотілося мені хоч здалеку, хоча б через вулицю подивитися на тебе — яка ти зараз, який наш Юрась. Виріс, мабуть. І батька зовсім не знає. Та й який я йому батько? Так, чужий дядько та й годі…
Приїхав — тебе з сином на старому місці немає. Обходив усе місто, обпитав усіх знайомих. Нарешті, знайшов вулицю і дім, де ти з Юрком живеш. Бачив тебе, коли ти поверталася з роботи. От тільки Юрка не бачив. Розпитав людей — сказали, що в лікарні. Пішов туди — передав цукерки і квіти, а зайти… Ну, як я міг зайти?..»