Гонихмарник, стр. 58

Зараз не до цього. До Марти таки варто зайти, мама обов'язково перевірить, телефонуючи Агнесі. Та й показати свою типу радість чи здивування також слід.

У майстерні біля Сашка сидить Петро. Каже, що йому зателефонував якийсь хлопець, попросив його підмінити. От він і тут вже зо дві години. Сашко спить, не приходить до тями. По Петровій мармизі видно, хлопець наляканий. Аліна налякана не менше, але її мучить геть інше. Вона не може пригадати щось важливе, яке так запопадливо ховається від неї в пам'яті.

— Слухай, Петре, побудь ще із Сашком. Я піду зроблю собі каву, а то мої мізки закипають.

Петро ствердно киває головою. В очах приятеля співчуття.

Аліна робить каву з гвоздикою, так, як любить Сашко.

На очі потрапляє етюдник. Вона бере його в руки, відкриває. Між сторінками натикається на шовкову косицю й торопіє. Вона пригадала. Гори. Сон. Учора Сашко сказав їй, що у своєму сні ледве не залишився на Вершині світу. Господи. А ці гори, з її сну? То не Альпи і не Карпати, то — Гімалаї. Вона бачила їх в альбомі Реріха «Мій Тибет». Авжеж. Боже, яка дурепа. Гора Світу, Вершина світу, це ж не образний вислів! Гора Кайлас, гора свастики, центр світу.

Аліна включає Інтернет. Входить у пошукову систему Читає: «Поле Долини смерті всипане кістками — сюди ходять вмирати йоги, сюди ходять за осяянням, очищенням і отриманням таємного знання. Ось тільки повертаються далеко не всі і далеко не в тому психічному стані, у якому вирушали: вважається, що в Долині смерті душа проходить своєрідний суд, і грішне або безглузде життя тут обривається».

О, Господи!

Останнім часом вона так живе — інтуїтивно, і навіть у снах. Якби хтось їй ще півроку тому сказав, що таке станеться, інтуїція замість розуму — ніколи б не повірила. Але який інтелект, здоровий глузд у силі оце пояснити? Вона рухається навмання. Її Сашко зараз у пастці, і коли вона рушить йому на допомогу, хто зна — чи не залишиться в тій пастці навічно. Все має свою ціну. І воля також?

2. Правдива Легенда

Аліна підходить до вікна. Теленькають у голові дзвіночки. На дахівці жде її Юрко. Аліна знає, попереду дуже серйозна розмова. Бо прийшов час йому їй дещо пояснити, а не патякати вкотре про любов чи про машину світу.

Юрко підходить до вікна, сідає поруч на підвіконник. Такий, як завжди, не такий, яким бачила вранці. Той, вранішній, подобався більше, здавався справжнішим. Цей також поруч, але видається трішки чужим, як і годиться вічному.

— Аліно, перестань! Я — не вічний. Поки живе моє місто — живу і я. На жаль, і міста помирають, як люди, — ледь чутно говорить хлопець.

Аліна відчуває, як із серця тихенько виливається розпач та злість:

— Юрку, допоможи нам. Ти вже один раз допоміг!

— Я не допомагав.

— Як не допомагав? Сьогодні вночі.

— Я не допомагав! — з притиском говорить Юрко. — Ти сама все зробила. Я лишень спостерігав і пильнував, щоб інші не втручалися.

— Інші? Хто інші? — вона здуріє від тих запитань.

— Повір, тобі, Аліно, краще поки що не знати. Правила одинакові для всіх — ніхто не має права втручатися. То між тобою і між Ді…

Юрко несподівано затинається на півслові. Якихось пару секунд вони мовчать. Знову дурнуваті загадки і почнеться одвічна маячня про машину світу, тобто заскладну для її розуму. Тьху! Аліна майже скорботно промовляє:

— Між мною, кажеш, і Дідом? Бачу, що вгадала. Ну, нічого — здається, всі пазли врешті складаються в картину. Та начхати зараз на це, і на тебе, і на твою машину світу! — Аліна майже кричить. — Верни мені Сашка! Чуєш? Якщо не можеш допомогти, то хоч підкажи — що робити? Бо те місце, де зараз Сашко, — страшнюче. Звідти рідко хто вертає. Як туди дістатися?

— Так, як туди потрапив Кажан, — спокійно відповідає Юрко, наче не чує її люті. — Я тебе попереджав про небезпеку. Душа твого Сашка розривалася між двома клятвами: даною Гонихмарнику і тобі. Біда з чесними людьми. Душа заблукала чи, проходячи очищення, заблукала. Уже й сам не знаю. Думаю, що не випадково.

— Не випадково? Думаєш? Ти ж усе знав. Скажеш, ні? Не ховай очі. Мені байдуже, що ви з тим пришелепуватим старим замислили. Поверни Сашка, а то… Бо я не розлючена, Юро! Поки що! Тільки трішки сердита і раджу мене не доводити. Запитую чемно, майже: «Якого милого ти сюди приперся, якщо і не думаєш допомагати?» Знову мені будеш байки про велич любові розповідати? — Аліна сердито свердлить поглядом Юрка.

Тому стає не по собі:

— Я не приперся, а прийшов! — майже виправдовується Юрко. — Допомогти фізично не зможу. Чесно, якби навіть і хтів, бо я не всесильний. А ось розповісти дещо корисне — запросто.

Аліна його лякає, Юрко поруч із нею почуває себе майже як перед Дідом. Яблуко від яблуні… Декілька секунд обдумує, як почати розмову:

— Було це дуже-дуже давно. Жила собі в одному українському селі родина характерників. Ніхто не знає, коли і як вона взялася, тільки та сила завжди передавалася в родинному дереві — від батька синові, з передвіку чи що. Могло бути в родині декілька дітей, та то байдуже, бо сила сама вибирала, кому дістатися. Ішов час, міняв карту світу, нещадно шматуючи її. Та для родини характерників нічого не змінювалося. Вони вірою й правдою служили князям, потім козацькому війську. Для таких усе є робота. А сила та велика й могутня. Певне, знаєш, хто такі характерники?

Аліна ствердно киває головою.

— Багато чого вони вміли. — продовжує Юрко. — Потрібний чоловік той характерник, особливо у війську. Навіть колись спеціальні школи для отаких обдарованих дітей організовували, щоб вдосконалюватися. Ти ж сама знаєш, мало мати талант — треба його вдосконалювати. Це зараз ваші вчені довели, що звичайна людина використовує лише чотири відсотки своїх психічних можливостей. Характернику при народженні відкривалося аж 20, а навчання цю цифру стрімко збільшувало.

Але зараз не про це. Так от, заблукав одного разу козацький загін із характерником Остапом в одному з поліських сіл. Там гріх не заблукати, навіть сьогодні. Ти ж знаєш! І характерницькі штучки не допомагали, бо в тих прадавніх лісах діяли свої закони і владарювали власні сили. Їхали козаки, здавалося, добротною лісовою дорогою, і раптом вона просто щезла, розчинилася. Геть нічого не зміг вдіяти характерник Остап, сила його не слухала. Загін тиждень блукав пралісом, а вийти на дорогу чи хоч на котрусь живу душу так і не вдавалося. Ще щастя, що не потонули в болоті.

На сьомий день у лісі раптом почули ніжний прекрасний спів. Кинулися стрімголов вони на пісню і зустріли молоду вродливу дівчину. Аж роти повідкривали від побаченого. Русяве довге волосся, блакитні очі, чарівний голос. Правдива тобі мавка. Дівчина збирала чорниці і співала. Портрет дівчини тобі, Аліно, нікого не нагадує?

Юрко майже весело дивиться на Аліну і перечіплюється через її сердитий погляд:

— Красуня вивела загін із лісу до свого рідного села. Знесилені та зморені такою несподіваною вилазкою, козаки тиждень зализували рани. А характернику Остапу ну ніяк не йшла з голови ота дівчина-полісянка. Настав день від'їзду. Характерник Остап відмовився вертати додому. Попросив передати батькові, що згинув у болоті чи пропав, хоча знав — не повірить старий. Та знав й інше — і дня не проживе без дівчини. Хотіли козаки силоміць вести хлопця із собою. Та хіба з характерником таке втнеш? Перетвориться на кота чи сокола — шукай вітра в полі. Козаки допомогли своєму побратимові посвататися до юної полісянки Ярини. Як годиться, за звичаєм, може, не зовсім поліським, та щирим, українським. Козаків селяни вивели із села на центральний гостинець, і щоб повернутися назад і відраяти характерника Остапа, мови не було. Село зі всіх боків підпирав ліс. А поліська дорога — гонорлива та непередбачувана жінка — то з'являється, то зникає. Ось так. Зажив Остап зі своєю Яринкою в коханні та злагоді.