Гонихмарник, стр. 53

— Сервус, Аліно! Я — згідний! Коли?

Двері Мартиного помешкання звично відчиняє пані Агнеса, яка аж світиться від радості. Вона ніжно пригортає до себе Аліну й шепоче:

— Спасибі, дитинко, за Марту. Завдяки тобі вона вернула до життя. Байдуже, що ти їй вчора сказала — головне, знайшла потрібні слова. Дякую, серденька Аліна відчуває, як її щоки стають вологими від дотику до обличчя щасливої матері. Весь простір у квартирі заполонює музика Мендельсона, улюблений композитор Марти. Те, що спочатку вона сприйняла за радіопередачу, брехунець із кухні, виявляється вправним віртуозним гранням Мартушенції. Марта знову грає: чарівно, впевнено, спадають звуки легким водоспадом на тіло, і воно аж терпне від тої сили. На серце — і те щемливо тріпоче в грудях, мов впіймана пташка, яка знає, що навіть якщо не вирветься з тенет на волю, не перестане нею снити. На душу — чаром мелодії, що запевняє: кожен має крила, крила надії, віри, любові. І ті крила в найважчі моменти життя рятують тебе, виносячи на собі, навіть із самого пекла. Тільки мусиш вірити, чекати і вірити, насамперед у себе і в любов.

Вони так стоять кілька хвилин, тепло обіймаючи одна одну. Зболена душа матері, яка мало не втратила найдорожче у своєму житті, і молода дівчина з дивакуватим зеленим волоссям, ладна за своє кохання битися до останнього. Аліна розуміє — Марта згодна. Коло замкнулося.

— Мам, приготуй нам щось смачненьке, будь ласка, — просить Марта.

— Так-так, дівчатка, авжеж, розмовляйте. Не стану заважати, — заметушилася пані Агнеса.

— Завтра, Аліно?

— Добре, хай буде завтра!

— А як бути з мамою? Вона мене до тебе на всю ніч не пустить, нізащо.

— Не журись, Марто, я чай принесу заспокійливий. Класна штукенція. Заварить Петро його пані Агнесі, і вона проспить міцним сном до ранку.

— Ти знаєш, Алінко, мені сьогодні нічого не снилося. Я просто спала. Отак, ніби моя душа зависла під стелею кімнати, сумно оглядає її й до ранку висить над своїм тілом. Що це? Гротеск?

— Це ти колись Коельо перечиталася, ось таке й ввижається. А може, душа стереже тіло? Боїться, сердешна, щоб ти знову якоїсь дурниці не втнула, — іронічно зауважує Аліна.

Жартуєш? Еге ж! Так от, знай, навіть якщо з нашого задуму нічого не вийде — я все одно буду жити. Досить удавати із себе мученицю. Тим більше, у мене є ви і музика. Можливо, за руку водять Кохання та Божевілля, але рятує його Час, старий немічний Час.

— Час? — перепитує Аліна і пригадує своє химерне видиво.

— Так, час. Невже ти не чула притчу про час і кохання?

Аліна заперечливо хитає головою.

— Ти ба, не всі ще казки зібрала? Тоді слухай! Додаток до колекції. Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі й погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав мимо, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лишень відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався у серце Любові — невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли дід відплив і був вже далеченько, згадала, що забула запитати ім'я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», — запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!»

— Гарна притча, Мартушко!

— Знаю, що гарна! Щоб зрозуміти себе, інколи не потрібні ні ліки, ні гроші, а тільки час, старий добрий час. У мене його тепер достатньо.

— Таки правда! Слухай, Мартусю, ти казала, що з Петром переговориш, як він — згідний?

Марта усміхнулася:

— Він заради мене готовий у дідька лисого повірити, гори догори дриґом перевернути. Петро не зрадить. Але хто зна, чи у все це повірить?

3. Пастка

Обідня пора. Тато чаклує у своїй майстерні. Має термінове замовлення. Ірина та Аліна сидять на кухні. Не навчилася і досі Аліна спілкуватися з мамою дипломатично, тому все починає, як завжди, зопалу:

— У мене до тебе прохання, мамо. Чи не змогла б ти позичити мені на вечір свій оберіг? Будь ласка. І ще мені потрібні оті трави, які можуть вберегти житло від втручання до нього сама знаєш чого чи кого, — Аліна не опускає очі додолу, вона знає, має бути все чесно.

Сказане донькою — просто відро криничної води на голову Ірини. Аж подих викрало. Вона кілька секунд приходить до тями, чуючи, як її тілом шалено швидко забігали мурашки. Ірина в один момент перетворюється на примару: вся фарба з обличчя втікає, навіть із губ. Нарешті здатність дихати вертається:

— Господи! — голос тремтить, мов осиковий лист на вітрі. — Алінко, доню! Як це? А Петрусь? Я тебе нікуди не пущу. Чуєш? Залишайся вдома. Зараз я зателефоную таткові. Усе, ти їдеш навчатися до Англії.

Ірина схвильовано схоплюється з місця. Треба діяти, щось робити.

Аліна хапає Ірину за руки і садовить перед собою:

— Мамо! Стій! Я вже не маленька. Знаю, що роблю! Я не збираюсь нікуди тікати. Чуєш? Будь ласка, дай мені те, що прошу. 3 твоєю допомогою чи без, я це зроблю. Звичайно, можу сама спробувати створити оберіг. Але, боюсь, що він буде недосконалим, як і поки що мої знання про це. Будь ласка, мамо!

Ірина через силу заштовхує в себе ридання, голос тремтить:

— Обереги? О, так. Їх важко робити і довго. Я позичу тобі свій. А трави? Звісно, я тобі дам трави. — Ірина раптом починає кричати. — Градобур був у твоїй майстерні, ти дозволила йому зайти? Що ти наробила, дитино? Хто він? Божевілля, знову те ж саме, вкотре те ж саме! Господи! — думки матері хаотично перестрибують одна за одну. — Є такі трави, що можуть його трішки стримати, але не дуже довго, день-два, бо сила їх невелика. Доведеться кожного вечора обсипати кути. Що ти задумала, Аліно? Я піду з тобою, бо маю досвід спілкування з отакими.

Ірина вдруге робить спробу встати, Аліна знову перехоплює її руки і майже силою садовить жінку на місце:

— Ні, мамо! — майже кричить Аліна. — Заспокойся! Це не твоя війна! Якщо хочеш, щоб усе було зроблено вірно, слід робити самому. Ти вже один раз начудила. Перепрошую за грубість. Я буду не сама. Обіцяю! Петрусь завжди поруч.

Ірина сполохано дивиться на доньку. Навіть тоді, коли ставала на герць зі своїм Градобуром, менше боялася. Тому що вона потерпає тепер не за себе. Господи, що ж це коїться?

— Ти не знаєш, із чим маєш справу, Алінко! Навіть я добре не знаю! Благаю тебе, дитинко, відступися! — Ірина перелякано хапає дівчину за руки. — Скажи, що замислила?

Юнка заперечливо хитає головою. Вона не скаже! Ірина бачить майже металічний блиск в очах доньки, Аліна однаково зробить по-своєму.

— Донечко моя! Ми з татком тобі змогли б допомогти. Поміркуй добре, я прошу, люба! — Ірина благає, Ірина просить. — Ми з цим вже мали справу, розумієш. У нас є досвід…

Ірина пригортає Аліну до себе. Несамовито засильно стискає її до хрускоту, цілує, мов прощається з донькою. Аліна не витримує:

— Гаразд, мамо! Я прийду сьогодні додому, до вас ночувати. Ми сядемо вкупі на таку собі нараду сімейну і все обміркуємо. А зараз я мушу рятувати Петруся, ти ж знаєш — він у небезпеці. — Аліна вдається до хитрощів, а що залишається робити? — Тільки пообіцяй мені, мамо, не шпигувати за мною.