Гонихмарник, стр. 13

Тож і ранок неділі видавався Ірині світлим та радісним. Після сніданку Ірина помила хатнє начиння й взялася за уроки.

З вулиці долинали гучні голоси сільських пліткарок. У них на призьбі частенько так. Бабуся — неабиякий авторитет у селі. Вона — знатниця-травниця. Лікує-рятує людей травами, тож до неї частіше заходять, ніж до сільської амбулаторії. Бабуся нікому не відмовляє. Ворогувати з Ориною не варто, від болячок не зарікайся. Пригадує Ірина, що частенько чула від тих, хто приходив за ліками: «Ой, бабо Орино, даремно не берете за свої ліки жадної плати. Та ж ви б могли озолотитисі. До вас вся околиця бігає. А ви ще й сердитисі, коли вам гроші чи абощо пропонують. Повірте, то від чистого серця». Бабуся завжди відповідала одне:

«Боронь мене, Боже, за зіллє заплату [13] брати. Якшо почну так робете, то тоті ліки анініц не поможут, тіко нашкодят. Коли я беру в земли трави, я ж не закопую туди грошики чи золото. Не. Я вклонюсі й подякую, стараючись не шкодити, не маючи злих намірів. Гроші? Мені добре слово дяки й таке ото ставлене щедротне набагато коштовитіше, ніж тоті ваші маєтности».

Десь із семи років Орина почала вчити онуку травних премудростей. Розрізняти хвору траву від помічної. Іринка легко могла відрізнити добру м'яту, наприклад, від лихої. Тут мало значення все. Місцина, де рослинка зросла, час цвітіння і ще щось таке, чого вона сама пояснити не могла. Це відчуття з'явилося не відразу, в останній рік буквально. Дивишся на траву і просто знаєш, для чого вона, і чи здорова, чи готова зцілювати, майже підсвідомо. Бабуся казала, що до неї таке чуття прийшло вже в п'ятнадцять. До мами Ярини — у вісімнадцять. Тут головне захотіти, розбудити його. Бо прописані премудрості, рецептура — далеко не найважливіше. У кожній найменшій травиночці, квіточці, листочку живе сила. Зуміти відділити добру від злої, лиху від помічної не навчить жоден рецепт. То дається від Бога, а ти вже сама керуєш тим таланом. Розумні книги, які Ірина просто поглинала, називали це інтуїцією. Нехай! Бабуся говорить просто: «Вроджене і всьо!» Ірина із завмиранням стежила, як бабуся готує ліки. Вона завжди співала, переливаючи з народної пісні у своє вариво щось значно більше, аніж набір звуків. «Слово, дитинойко [14], то правдивий скарб, даний людині Богом. Бач, то навіть у Біблиї кажиці, шо в началі було Слово. Тіко не завше, люба, ми вміємо ним вдало послуговуватись Воно і вбиває, воно і зцілює» — любила повторювати бабуся. А заплетене в косу пісні слово віночком спадало в бабусині руки, і вже чар пісні вкупі із зелом зцілював.

Ірина зняла з лавки старенький ліжник і пішла до лісу — почитати в тиші та спокої. Обійшла хату з другого боку і так, щоб ніхто не помітив, перебігла через дорогу до лісу. Біля Чорничного болота спокійно: крім грайливого пташиного співу та шелесту молодої парості нічого і нікого. Ірина вже давно запримітила два розлогі кущі бузини, за якими можна примоститися, подалі від цікавих очей. Постеливши ліжник, дівчина заглибилась у читання. Прочитала, може, сторінок десять, коли відчула якийсь дискомфорт. Вона відірвала очі від книги, глянула поперед себе й завмерла. Неподалік, підпираючи сосну й схрестивши на грудях руки, стояв, усміхаючись, Ігор. Високий, дужий, широкоплечий, наче Вернидуб із казки. Смоляне волосся зав'язане незмінно у вузлик. Надто вузькі губи для такого мужнього обличчя. Широкі густі брови. Чорні, мов вуглинки, очі, трішки глузливі, з веселими іскорками всередині. Уже один погляд очей ворохобив [15].

— Дай Боже щастє! — чемно загомонів хлопець.

— Ти де тут взявся? — сердито випалює дівчина. — У нашому лісі скоро людей стане більше, ніж дерев.

— І тобі добрий день! — ніби вона сказала йому щось приємне, веде своє юнак.

Ірина зрозуміла, що не почитає. Спересердя закрила книжку і сердито глипнула на хлопця.

— Поговоримо? Ти вчора так швидко дременула, тільки п'ятки замиготіли, — весело продовжує хлопець.

Ірина відчуває, як на неї починає накочуватися вчорашня бентежна хвиля. Вона збирає волю в кулак і зустрічає погляд хлопця, говорячи до себе: «Тільки не відводь очей, бо програєш, тільки не відводь». Першим здається Ігор. Він уже не так самовпевнено посміхається:

— Не бійся мене, Іринко. Захотілося з тобою погомоніти і лиш.

— Погомоніти і лиш? — іронічно перепитує Ірина.

— Ну, зізнаюсь, можливо, не зовсім. Поряд із такою вродливою дівчиною важко бути стриманим, але я обіцяю…

— Добре. Побачимо.

За бесідою й не зчулися, як на ліс опустилися сутінки.

— Мені час. Бабуся хвилюватиметься.

— Приходь завтра сюди. Я буду чекати, — благально говорить Ігор.

— Може. Не обіцяю, коли буде вільна хвилина, — вдавано невпевнено говорить дівчина, хоча знає, що чекала цього питання, і знає, що таки прийде.

2. Дводушник

Після рясних, теплих дощів земля дихає рівно й упевнено. Літо відкриває браму червню, заквітчану жасминовою барвою. Проганяє геть буйний травень, який своїм хмелем споїв юні душі закоханих, порозбивав серця, залишивши по собі і кохання, і руїни.

Вже два тижні, як вони зустрічаються, потай від усього світу. Говорять про всяку всячину. Ірині гарно з Ігорем, спокійно.

Отак сидять собі вкупочці під кущем бузини і гомонять про все на світі. Тільки не поспішає Ірина з любощами, нехай згодом. Має якусь засторогу в серці, ще й для себе незвідану.

Пора іспитів у школі. Мусить отримати гарні оцінки. У них із бабусею немає зайвої копійчини, щоб оплачувати Ірині лінь чи неуцтво. От і доводиться втричі більше вчитися. Лишень оці короткі розмови з Ігорем — мов мед та ліки на душу і тіло.

Ігор бере Іринку за руки. Вона хоче вирвати їх з обіймів, та він міцно тримає.

— Так, спокійно. Не пручайсі. Я ж бачу, як тобі тєжко. Від роботи, напевне, і руки, і ноги терпнуть?

Ірина перестає смикатися. Та й намарна це справа, сили у хлопця о-го-го. Це ж не жарти — хмари в руках тримати на припоні. Тільки ствердно киває головою.

— Закрий очі, Іринко! Не бійсі, — тихо веде хлопець. Ірина слухняно закриває очі. Вони сидять мовчки одне проти одного. У його руках її рученята. І раптом починає ввижатися, як із його долонь у її перетікає потічком тепло. Воно таке ніжне, мов літнє ранкове сонечко, не пекуче й не спопеляюче. Воно струменіє, впевнено вливаючись із його долонь у її. Перетікає далі, добігає до грудей і там розпускається теплою ніжною квіткою. Пелюстки тої квітки виливають свій нектар у кожну клітинку її тіла, впевнено і наполегливо, без перешкод. Це триває тільки мить і раптово закінчується. Ігор відпустив її руки, але тепло залишилося. Залишилося в ній, натомість втома та біль у руках, ногах, спині кудись зникли, начебто їх не було. Іринка розплющує очі. Ігор турботливо дивиться на неї:

— Як ти, Іринко? Усе гаразд?

— Так, дякую! Що то було? Я ніби стала новою, — здивовано шепочуть уста.

— Тобі вже час. Сонце низенько, спати вкладається, — сумно говорить юнак.

— Що то було? — перепитує Іринка.

— Подарунок тобі, від Гонихмарника.

Іринка повертається зі школи з консультації перед екзаменом. Надворі стоїть сердита й збентежена бабуся. Згорблена важкою працею, худорлява постать, мов знак запитання, нависає над онукою. Біла тканина майже зливається з білим квітом її волосся, яке неслухняними пасмами визирає з-під крила хустини. Обличчя пооране зморшками, дрібненькими, схожими на вусики колосків. Губи вузькі, затиснені в майже пряму лінію. Це означає, що бабуся сердита. Колись блакитні очі вицвіли, але в них стільки життя і тепла, що навіть отой розгніваний вираз обличчя не в силі його затулити.