Патетична соната, стр. 8

(За звичкою, машинально). Одна. Дві. Три…

Вертається Ступай. Біля закопаного він спиняється, хитає головою і біжить до себе.

Марина (назустріч батькові. Неспокійно). Переказав?

Ступай. Так.

Марина. Ну як там? Що?

Ступай. Місяць сходить.

Марина. Боже! Він мені про місяць…

Ступай. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?

Марина (іронічно). Південний чи який?

Ступай. Північний!

Марина. Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?

Ступай (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням). Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усі там українці, кажуть!..

Марина. А самі вони знають, що вони українці?

Ступай. Гм… (По паузі). Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повішених, довідався, — чотири українці. Закопаний теж — по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?

Марина. Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.

Ступай зітхнув.

Ти, крім місяця, ще кого бачив?

Ступай. Бачив.

Марина. А крім вітру, що-небудь ще чув?

Ступай. Чув.

Марина. Ну?

Ступай (по паузі). Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тікати.

Марина. Так? (Схвильована. Телефонує). Штаб? Попросіть, будь ласка, корнета Пероцького!..

Раптом гасне електрика.

Пероцький (біля телефону).

Анет держить свічечку.

Штаб? Корнета Пероцького!.. Андрійку — ти? Чого погасла електрика? Крім цього, Жоржик утік з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матір'ю, розумієш? І карабіна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!.. Як на фронті? Я не хвилююсь, але… мені приснився сон: немов Росія — голе поле, сніг, посередині ніч і Христос у повстяниках. Приходить Ступай і сідає на піч. Ти розумієш, до чого нахабство дійшло! (Хвилюється). Безобразіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Андре!

Гарматний вистріл, Анет упускає свічечку. Пероцький в темряві.

Штаб! Штаб!.. Телефона одірвано.

Анет одслоняє вікно. Б'є червоним місяць. Червоний одсвіт у свічаді.

Пероцький голосно.

Заслоніть вікно!

Настя (це до вистрілу). Десята. Одинадцята. Дванадцята.

Вистріл.

Оврам (голосно). Остання!.. Одчиняй двері!

Настя. Кому?

Оврам (збуджено). Кому? Соціальній революції!

Ступай (хоче одслонити вікна). Вийду навстріч їм!

Марина. Тебе заб'ють.

Ступай. Я маю зброю.

Марина. Яку?

Ступай. Українське слово.

Марина. Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!

Ступай. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..

Марина. Кому? Більшовикам? Бандитам? Видлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно).

Вулицею тікають білі, купками й поодинці. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. І все ж таки вулиця лякає порожнечею. Ані огника у вікнах, ні голосу. Десь далеко стрілянина. Місяць. Вітер.

Од тіні до тіні, огинаючись, перебігає троє партизанів, один — матрос, другий — в кошлатій шапці, з червоним бантом, третій в кожушку. Побачивши ноги закопаного, підходять і роздивляються.

Матрос (сліпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонії). По ногах видать, що жертвою впав він в борьбе роковой. (По паузі). Ну раз вбив уже — закопай, хочеш одкровенно — не закопуй. Але ж чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивілізацію! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок). А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто «за» — іди за мною!

Ідуть, тримаючи рушниці напоготові.

Із підвальчика лізе Оврам. Повстанці аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосі хмурий гумор:

— То часом не твої ноги, браток?

Оврам. Мої пішли в землю. Імперіалізма загнала.

Одноокий. Ну, а цих, видать, що буржуазія?

Оврам. Так.

Одноокий. Виходить, що між ними різниці нема.

Оврам (підлазить до ніг, обдивляється чобота). На один лише номерок… (Никне головою і так застигає).

Одноокий (по паузі затряс рушницею). Пощади не давать. І всю буржуазію в трюм землі!

Ідуть утрьох по сходах.

Підходять до Ступаєвих дверей. Одноокий пробує — не заперті. Одчиняє навстіж:

— Збирайся на смерть.

Марина (спокійно). А тато зібрався зустрічати вас.

Одноокий (обдивляється). Хто такий… тато?

Ступай. Українець.

Одноокий. Це по формі. А в душі хто?

Ступай. Українець…

Марина (спокійно). Душею учитель.

Одноокий (похмурий виходить. До кошлатої шапки). Інтелігенція. Двері були незаперті. Крикни по цепі, щоб не займали!

Шапка (на весь голос, щоб почули на сходах і на вулиці). Перекажи там по цепі — інтелігенції покєда не займай!

Ідуть по сходах вище. Одноокий читає на дверях Пероцьких мідяну табличку. Читає тихо, по складах. Раптом до Шапки й Кожушка:

— Стій! Замри!.. (Пошепки). Генерал-майор Пероцький. Генеральний враг, братишки, га! (Припадає ухом до дверей). По диханію чути — двоє. (Тихо стукотить).

Анет (одними губами). Не ходіть, Мате!

Пероцький (тихо). А може, це Жоржик? Може, Андре?… (Чуйно прислухається. Затуляє годинничка на руці в Анет). Хто?

Одноокий. Судьба!

Шапка (не витримав, на весь голос). Судьба-кокетка! Одчиняй!

Одноокий цитькає на нього.