Патетична соната, стр. 7

Гамар (думаючи про своє). Що?

Оврам. Вітер!

Гамар зиркнув на годинника.

Настя. Сімсот п'ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма…

Оврам. Цс-с…

Посланець іде.

Тим часом нагорі.

Марина (пише). «Штаб. Пероцькому. Андре!..» (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.

Ступай. Може б, телефоном?…

Марина. Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет…

Ступай. Який це комітет, Маринко?…

Марина. Він знає… Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, ще що?… Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?… Ну, і все. (Цілує батька).

Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет… Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).

Я подаю сигнал своїм — «небезпека». Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава — червоніють вусики, миготить кокарда.

Один спотикається:

— Ч-чорт!.. (Впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать.

Другий. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!

Перший. Не жаль, заважатимуть тікати!

Третій (видно, п'яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!..

Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна Зінька на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад — вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного adagiо). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!

Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.

Марина одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з «Патетичної».

Одходить і грає grave.

За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.

Марина знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються.

Марина дивиться на мене сонного.

Нас оповиває музика з adagіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. «Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас», — хочу сказати я Марині — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість adagіо знов чую grave.

Марина стає під парус.

«Це «Арго»?» — питаю я.

«Це старий козацький човен, запорозький», — каже вона.

«На козацьких човнах вітрил не було», — згадую я.

«А хіба це вітрило?»

Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. Одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, як місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.

«Луко!» — кричу я.

«Цс-с-с», — свариться Лука.

І справді — це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Лука. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неспокійний. Він справді похожий на прапор.

Я (рух до Луки}. Ну?

Лука (задихано). Місяць!.. Скоріше!.. Гамар?

Я. Тут!

На східцях нас зустрічає Гамар.

Лука (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам'ятаєш — гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили — думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!.. Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу — робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..

Гамар (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки — буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести…

Настя (прислухаючись). Співають «Отче наш»…

Гамар. Справляють хай молебні, співають «Отче наш», — світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене). Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!.. Перекажіть привіті (До Луки). А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися).

Настя. Може б, годилося сісти.

Оврам. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втім (усміхається), аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги… (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті). Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.

Настя (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).

Лука (бере). В дорозі перезуюсь.

Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки.

Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!..

Лука. Обов'язково! (Коли я пішов, він до себе). От тільки брати чоботи чи ні?… Калюжі по дорозі, так але ж і Настя без чобіт… Та ще й з убитого знімуть. Ну їх (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).

Настя (по паузі). Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?

Оврам мовчить. Крапля — дзень!