Патетична соната, стр. 5

Марина. Росія?

Андре. Честь оддаю, але ні.

Марина. Революція?

Андре. Вітаю, але ні.

Марина. Ну, не Україна ж?

Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

Марина. Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре. Таток?

Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре. Кого?

Марина. Лицаря, що любить українські зорі.

Андре. Так?

Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

Андре. Дівчині?

Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). «Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»

Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…

Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?

Андре. Хай дівчина жде лицаря!

Марина. Так?

Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.

4

Одчинивши тихо двері, я:

— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…

Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.

5

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.

Шепочу:

— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).

III

1

Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:

2

Підходить другий.

Сідає:

— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.

Перший. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!

Другий. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.

Перший. Це моє місце.

Другий. Тепер свобода слова, совісті і місця.

Перший. Пишуть: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь», — а ти що!..

Другий. Як прийшов єднатися, ну!

Перший (заспівав і затарабанив щітками).

Другий (ще голосніше).

Перший. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!

Другий. Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).

3

Лізе Оврам з ящиком і щітками.

Другий. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?

Оврам. Я вже після бою — от і лізу.

Другий. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.

Оврам. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..

4

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий Пероцький. Нижче на ґанку Марина й Андре.

Марина. Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух Андре до себе). Цс-с-с!.. Дивіться, таток он — вийшов агітувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квітку — от комік!..

Перший (навстріч Ступаеві).

Другий

Ступай (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто?

Перший. Як хто? Чистій.

Збирається натовп.

Ступай. Та ні! Якої нації?

Перший. Расєйської держави, звичайно-с!

Пероцький (з балкона). Браво!

Ступай (знявши ногу, до другого). Ви якої?

Другий. А вам якої треба?

Ступай (до Оврама). А ви?… (Впізнавши). А-а! Сусіда знизу! Оврам-котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинки).