Патетична соната, стр. 13

Лука (вже на столі). Товариші! Ревком — це що? Ревком — це не спальня і навіть не станція, де можна куняти. Ревком — це паровоз, помни! І коли ми…

Нові голоси з дверей. Товаришу Лука! Витрусили зброю: сім рушниць і три нагани. Куди їх?

Лука. У воєнкомат!

Голос. Килими, білизну одкопали…

Лука. У соцзап!

Голос. Десять штук корсетів.

Лука. Закопайте! (До мене). Тобі треба школи оглянути. Мета — ремонт… (На робітника). Та не так, папашо! Ось дай-но я! (Вилазить на драбину, звично й акуратно кінчає проводку).

Оврамів голо

с. Комутатор. Що?… Яка кавалерія? То ви спите і по вас плигають блохи…

Лука (злазить. До мене). "Друге — це букварів українських надрукувати. З букваря почнем". (Щось собі нотує). Хто там по землю? (Нотує. До мене). Ба і ще про вчителів… (До дверей). Підходьте. (Нотує й дивиться на годинника разом).

Оврам (зовсім іншим голосом). В нашивках?… Хвилинку!..

Лука (до мене). "Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають українську мову…" (До черги). Хто перший на черзі?

Раптом тривожний, запалений голос у дверях:

— Товариші! На город наскочила якась банда! Кавалерія! В нашивках!..

І немов на доказ цьому десь розложисте б'є гармата. Тріщить телефон. Пауза і тиша.

Лука. Першою на черзі знов стала хто? Здається, буржуазія.

Голос Оврамів. Сполучаю.

Тріщить телефон.

Лука (бере трубку). Гамаря нема. Ви ж його викликали. Як не кликали?… (Аж хитнувся). Не вдавайтесь у паніку! Що?… У монастирі дзвонять?… Що?… Кавалерія? Спиніть! Зараз висилаю з ревкому загін! (До дверей). Одкопану зброю однесли чи ще?

Голос. Ще.

Лука. Занось сюди! (Вилазить на стіл. До черги, до всіх). Товариші! Як чуєте, що? Першою на черзі стала буржуазія. Вона силою вдерлася. Вона хоче що?… Ще раз заступити нам дорогу до соціалізму. Хто хоче боронити своє місце в черзі по землю, по хліб, по машини, по букварі, по культуру — становись у чергу по що?… По зброю! Хто перший — підходь!

Хтось підходить перший. За ним хочу стати я, але мене одтискує якась шинеля. Я даю їй місце, потім другому, третьому. Нарешті, після п'ятого, я хапаюсь за рушницю — дехто стає неохоче. Дехто тікає, одверто або крадькома.

Лука. Становись!

Ми шикуємось.

Оврам. Становись, хто має ноги, хто ж не має — лізь!

Лука. Телефон?

Оврам. Не працює.

Лука. Значить, біля його хтось працює. Товариші! Май на увазі що? Наш фронт на всі чотири сторони. Ворог на класових позиціях, себто де? Скрізь. Напрямок наш — соціалізм, візьми втямки! Революційним кроком…

Ми йдем за Лукою, сходами, на вулицю.

Ступай сам:

— Дак втретє ж і тепер востаннє. Чуєш, Тарасе? Востаннє. Яка ж вона буде?

Другий гарматний вистріл.

(Ступай у розпачі). От не дадуть, не дадуть доворожити. (Розгортає книжку, читає). "Поховайте та вставайте!" (Біжить без шапки, піднявши щитом книжку).

Став Ступай на перехресті. Вагається:

— Ну от… Добре тобі було писати — "повстаньте", а |як мені повстати? Куди йти, на чию руч стати — їй-богу, не знаю! (Думає). Оце справді — ні сюди, Микито, ні туди, Микито. Ішли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Піти на червоне, хоча ні. "У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести", — писав Куліш. Піти під жовто-голубий — знов-таки у запорожців не було. А запропонувати червоний і стьожечки. Хіба ж зараз послухають!..

Постріл. Падає збитий кулею цвіт. Ступай піднімає його.

Що ви робите? Отак і на мойому хуторі, їй-богу, позбивають увесь цвіт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники.

Постріл.

Ще вб'ють. Піду краще на третє поле, як наказувала Марина. До себе на хутір. Сховаюся і пересиджу цю революцію, а там видно буде, до кого кристати. (Тікає).

Оврам (повзе). От мені б тепер ноги…

Пробігає кілька червоногвардійців. Один кричить: "Хтось у тил нам б'є! Тікай!"

Далі смерті не втечеш! Стійте!

Набігають контрповстанці. Оврам сидить. Біля нього спиняється Андре.

Андре (гукає). Заберіть! (Показує на Оврама). Контрповстанець (на Оврама). Ану, ти! Вставай!

Оврам. Не діждете, щоб я встав…

З ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув — не видно. Натомість звисає жовто-блакитний. Хто його чіпляє — не видно.

Назустріч Андре виходить Марина з букетом квітів. Почувши дзвона:

— Ніби Великдень. Кажуть, що коли вас зустрів монастир, ви там виголосили: "Хай живе Іванова дзвіниця, а над нею Північна зоря". Це значить Росія?

Андре (серйозно і твердо). Так.

Марина. Ну, а за Україну чом лицар промовчав?

Андре. Обминемо!

Марина (іде і гостро, допитливо дивиться йому в очі — жартує чи ні). Україну?…

З ґанку Пероцьких падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув — не видно. Натомість має трикольоровий. Хто його чіпляє — не видно.

На вулиці Пероцьких рух. Біля дому збирається публіка. Святочний гомін, вітання — найбільше дами. Цвітуть парасольки. Од церков пливуть урочисті дзвони.

Дама. Варваро Михайлівно! Здрастуйте, милая!

Друга. Не здрастуйте, а Христос воскрес!

Перша. Аж тепер я зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!

Чоловік другої (Зіньчин гість). І все ж таки, рівняючи до більшовиків, його мучили люди!

Перша. Ах, не кажіть! Я сама була ці три дні немов у домовині.

Друга. Милая! Я була труп!

Чоловік першої (теж Зіньчин гість). Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотіли зробити з нас трупи, а з наших домів — домовини, але дуже дивно, що їх за це думають судити, як людей!

Друга. Хіба ще мають судити?

Зіньчин гість. Уявіть собі — перед тим, як розстріляти, думають іще судити.