Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова), стр. 43

Ту ж мить ілюмінатор захлопнувся. Човен шов почав поринати. Марко обняв Ясю. Його серце пройнялося гордістю за цю маленьку дівчинку, його товаришку в останні хвилини життя. Хвилі прокотилися по їх ногах, вони знову взялися за руки. Човен ішов вперед, вітер обвівав їх обличчя.

— Прощай, Людо! — крикнув Марко і, тримаючи Ясю за руку, разом з нею кинувся в море. Хвилею їх відкинуло від борту й закружляло у вирі за кормою.

Човен зник під водою, увозячи з собою Люду, що спала тепер, нічого не знаючи про долю своїх супутників і не чуючи прощального вигуку. Командир човна та Анч у перископ слідкували, як кинулися в море полонені, і скоро згубили їх у сутінках. Кінчалася ніч над морем, до Лебединого острова після безуспішної розвідки наближався «Буревісник», загубившись у морі, пливла шлюпка з командою «Антопулоса», що встигла врятуватися після вибуху. Десь, майже серед моря, бовтався пароплав — база підводного човна, і радист того пароплава приймав зашифровану радіограму-рапорт про успіхи піратів та їх плани на ближче майбутнє. Небо світлішало, зорі гасли одна за одною, погойдувалась поверхня безкрайого моря, граючи дрібною хвилею.

З порту Лузани виходила в море шхуна «Колумб», несучи на верху щогли чорний креп.

XVIII. ЗНОВУ НА РОЗВІДЦІ

Андрій Гордійович Ананьєв з тривогою ждав повернення «Буревісника». Він не спав цілу ніч. Проте треба було працювати, і професор дав інструкції геологорозвідувальній партії продовжувати роботу на Торіанітовому горбі і одночасно договорився з рибалками про їхню допомогу, якщо до острова прибуде пароплав з вантажем з Америки. Андрій Гордійович ждав «Буревісника», щоб довідатися про наслідки нічної розвідки та передати через радіостанцію есмінця в Лузани, щоб «Антопулос» ішов просто в бухту Лебединого острова.

Як тільки есмінець показався перед островом, Андрій Гордійович зійшов на берег і зайняв місце в каючку одного рибалки. Коли «Буревісник» кинув якір, каючок одразу одійшов од причалу.

Після нічного походу більшість моряків на кораблі спали. Таке розпорядження дав командир, дбаючи про відпочинок червонофлотців. Збирався заснути й сам Трофімов, але прибув професор. Семен Іванович запросив його до столу, запевняючи, що, поки вони кінчать снідати, надійдуть відповіді на їхні радіограми. Професор погодився. В кают-компанії сиділи тільки командир, старший механік та гість.

За сніданком механік знов обстоював свій проект збільшення швидкості «Буревісника», і Семен Іванович, щоб відтягти професора від сумних думок, підтримував розмову, докладно вникаючи в усі дрібниці механікового задуму. Андрій Гордійович слухав їх з ввічливості, потім і сам зацікавився, йому здавалося, чим швидше ходитиме есмінець, тим більше він матиме шансів знайти Люду, і професор почав палко підтримувати механіка, хоч і не дуже розбирався в будові корабельної машини. Механік відчув, що настав влучний момент, коли він зможе умовити свого командира. Іноді йому місяцями доводилося вичікувати такої нагоди, і він знав, коли Семен Іванович уже захопиться думкою про збільшення швидкості, то підтримуватиме проект, поки не доведе його до кінця і… чергового конфузу. І от під кінець сніданку Трофімов дозволив механікові підготувати все, що той вважає потрібним для здійснення свого проекту.

— На це досить одного дня, — заявив механік, що ніколи не відкладав таких справ.

— Але, — попередив командир, — я ще викличу на консультацію головного інженера дивізіону.

Останнього механік трохи побоювався, бо головний інженер минулого разу заявив, що більше на подібні проекти згоди не дасть.

Тільки кінчили снідати, принесли радіограми. В одній з них командир дивізіону есмінців наказував продовжувати дозорну службу в районі Лебединого острова та тримати зв'язок з прикордонною охороною, що оберігає дванадцятимильну прибережну зону. «В разі виявлення підводного човна, — говорилося в радіограмі, — ближче ніж за дванадцять з половиною миль від берега, негайно його потопіть. Коли ж виявите його у відкритому морі, вживайте всіх заходів, щоб вияснити його національність, курс, характер плавання. Тримайте зв'язок з літаком Рибтресту «Розвідувач риби». В разі потреби викликайте допомогу. Негайно з авіабази вилетять літаки, а також вийде з'єднання есмінців».

В радіограмі, одержаній професором Ананьєвим, капітан порту Лузани сповіщав, що капітанові пароплава «Антопулос» буде дано розпорядження йти до Лебединого острова, як тільки радистові порту вдасться зв'язатися з пароплавом. Одночасно з цим радист «Буревісника» доповів своєму командирові:

— Спостерігаючи за ефіром, виявив, що радіостанція на «Антопулосі» не працює. Її безперервно викликають рація порту Лузани та рація одного грецького порту, але «Антопулос» не відповідає.

— Ці купці, мабуть, сплять або в них вічно щось ламається! — зневажливо зауважив механік.

Капітан-лейтенант наказав радистові:

— Спробуйте викликати «Антопулос» і, коли це вдасться, — допоможіть йому зв'язатися з портом.

— Єсть, товаришу командир! — відповів радист і вийшов з кают-компанії.

Майже в той самий час вахтовий на кораблі помітив швидке моторне судно прикордонної охорони, що входило в бухту, а на обрії — літак, який теж швидко наближався до Соколиного висілка. На моторному судні прибули представники слідчої влади, а літак був «Розвідувач риби». Бариль майстерно посадив свою машину на воду і з мінімальним пробігом кинув якір за півсотні метрів од рибальського причалу. Надувши кліпербот, льотчики перебралися на берег. Вони привезли з собою пошту, а в тому числі й листи професорові та капітан-лейтенанту Трофімову.

В листах не було нічого особливо нового, але їх автори засвідчували, що подіям на Лебединому острові надається винятково важливого значення, хоч у присутність підозрілого підводного човна майже ніхто не вірить. Єдиним свідком у цій справі виступав лейтенант у запасі Бариль, який ніби бачив човен під час польоту, але штурман Петимко його свідчень не підтверджував.

Минулої ночі обидва льотчики мало спали, бо після того, як звечора давали свідчення, почали сперечатися. Бариль обурювався, що Петимко не бачив підводного човна, а Петимко заявляв, що він хоч і не військовий льотчик, але має цілком здорові очі, рибу з повітря бачить, і дивно, як він не міг побачити цілого корабля. Нарешті, вони погодились на і ому, що Бариль зробив помилку, не гукнувши голосно, коли побачив човен, а помилка Петимка полягала в тому, що він неуважно поставився до знаків Бариля. Треба сказати, до ринку Бариль таки переконав Петимка, і тепер це був єдиний, хто, крім Бариля, безумовно вірив, що в морі плавав невідомий підводний човен. Був ще один чоловік, який майже вірив у присутність підводного човна. Це — Семен Іванович Трофімов, який, правда, відмовчувався, бо не мав жодних доказів, крім слів Бариля та дуже непевних висловлювань спостерігачів на гідрофонах. Про спостереження Бариля знали тільки військове командування, прикордонна охорона та професор Ананьєв.

Бариль, постукуючи дерев'янкою, пройшов назустріч представникам слідчих органів, як до старих знайомих. Він зустрічався з ними напередодні ввечері, а сьогодні ранком випередив їхнє судно, що ще вночі вийшло з порту.

Капітан-лейтенант Трофімов перший давав свідчення в справі потоплених, бо есмінець стояв під парою, готовий до виходу в море. Розмова командира корабля із слідчим тривала недовго, і, швидко звільнившись, він викликав до себе Бариля та Петимка.

Умовились про план розвідки.

— Що це за господар з вашого Рибтресту, що на морському літаку в нього немає радіо? — обурювався командир «Буревісника».

— Буде, — відповів Петимко. — Це ми літаємо на цьому літачку тимчасово. Тижнів через два нам обіцяють надіслати цілком устаткований літак. Екіпаж — чотири чоловіки, а як треба буде, то можна навіть десятьох посадити.